В газетах у свій час успішно прижилась рубрика: «Журналіст змінює професію». Тут малось на увазі, що професійний медійник ненадовго обирав собі інше поле діяльності – йшов у перукарі, кондитери, санітари… Для чого? Звісно, для розширеного пізнання навколишнього світу, щоб потім ділитись спостереженнями, враженнями на сторінках рідного ЗМІ.
Свіжа інформація – це те, що штовхає, примушує, наказує йти вперед і розстрілювати власним пером стереотипи.
По-сучасному це іменується «інсайт». За ствердженням Вікіпедії: І;нсайт (від англ. insight — проникливість, проникнення в суть, розуміння, осяяння, раптова здогадка, прозріння) — багатозначний термін з області психології, зоопсихології, психоаналізу та психіатрії, що описує складне інтелектуальне явище, суть якого полягає в несподіваному, частковому інтуїтивному прориві до розуміння поставленої проблеми та «раптовому» знаходженні її вирішення.
Відкриття такого рішення багатьма авторами розглядається як центральний момент творчого процесу.
Одна із моїх колежанок по імені Жанна, (ми разом працювали в обласній газеті), сама того не відаючи, подала мені гідний приклад: під «прикриттям» пішла працювати такою собі Фрекен Бок в одне багате сімейство. До її службових обов’язків входило управління домівкою (двохповерховою) та доглядання за неповнолітньою донечкою господарів Сніжаною.
Коли Жанетка повернулася зі свого добровільного заслання, ми жахнулися її разючій зміні: вона втратила свій звичний лоск та іронічну зверхність, все частіше вискакувала на сходовий майданчик, щоб затягнутися цигаркою та міцно лайнутися в гурті чоловіків, які виходили «на перекур».
Її трясло довгенько і не на жарт, аж поки вона видала на-гора свою сповідь про перебування в елітному будинку. Статтею гріх було не зачитатися, вона вражала… правдою життя! Виявляється, не перевелись люди, які вважають, що обслуга будинку – це заняття плебеїв, лакеїв, слуг, не вартих доброго слова. Ще й не тільки дорослі, а й підліткова юнь! Ох, і далося ж нашій колезі оте проникнення в суть зі зміною професії… Зате на «літучці» редактор відзначив її матеріал серед кращих і призначив… подвійний гонорар!
Згодився б він і мені в часи безгрошів’я. Та на жаль, я вимушена була по-справжньому змінити професію. І вийшло, що безповоротно… В журналістське середовище за віком мене вже не приймали.
Але в письменництво червоного світла на світлофорі ніхто не виставив. Отже, ця оповідь – тільки розділ майбутньої книги.
Махала дівчина хустинкою
Про тривалість життя людини існує багато міркувань. Кажуть: кому як найменовано, скільки кому відміряно… А хто найменовує, хто має ту мірку?
Була у мене підопічна віком 97 років. Маленька бабусенька, яка, наклопотавшись за свій довгий вік, тільки прилягла відпочити. А очі вже гірше бачать, а слух – ніби крізь вату. Їсти не хочеться, дихати важко. Приходила соціальна працівниця, хвалилась доглядальниці, що «старушка-чепурушка» свою квартиру завжди утримувала у надзвичайній чистоті. Її покійний чоловік був військовослужбовцем, діти мешкали окремо, приїздили рідко. А вона була суворою, вимогливою – спочатку до дітей, а виросли – до самої себе.
Лежить бабуня, склала натруджені долоньки і просить:
- Покличте священика! Хочу причаститись.
Прийшов молодий рудоволосий чоловік, з цікавістю оглянувсь по квартирі: де тут переодягтися? Чистесенько, прибрано, наче й хворих тут немає. А бабуся виглядає, наче Господа Бога. З останніх сил підводиться на подушці:
- Святий отче! Сідайте біля мене ближче, я мушу все добре чути!
Переодягнувшись, він підсів до хворої з хрестом, який вона мала поцілувати, звично поставленим голосом заспівав молитву. Бабуня цілувала хрест, хрестилася – і тиха світла посмішка осявала її лице. Причастилась і втомлено відкинулась на подушку.
Пішов священик. В кімнаті поселилась німа тиша. Бабуні вже нічого не треба. Вона лежить без руху і наче жде чогось. Так і лежала до самісінького ранку.
А ледь благословилось, з бабусиної кімнатки почувся дзвінкий голос:
- Егей! Заждіть мене! Я ось добіжу!
То бігла вже не бабуся, а осяйна дівчинка з хустинкою в руці. Все махала і махала тим, хто від’їздив у незнайому далечінь. Навкруги колосились хліба, над головою голубіло високе небо, світило сонце, тріпотів крильцями невтомний жайвір.
Хтось видно помітив ту хустинку, що тріпотіла в руці дівчатка край дороги. Воно радо примостилось на лавці. Вантажівка рушила. Саме та вантажівка, що вивозила її ланку на поліття. Вона щаслива, її дочекались!
Тепер усе, як має бути. І діти приїхали, й сусіди зайшли. Дивуються: хіба може покійниця бути такою щасливою? Шепочуться між собою: хіба так буває, що й зморшок не стало, і посмішка на устах…
Виявляється, буває. Кому скільки відміряно і найменовано…