Оповідання
Він дивився у вікно й милувався зимовим пейзажем, що нарешті запанував у них після листопадових дощів та сльоти. А в думках у нього все крутився чудернацький вислів із тільки-но прочитаної новели Джона Голсуорсі. Та коли гарно вдуматися, то не такий вже й чудернацький цей вислів. Кожна стара людина має право на життя, якщо має гроші. Хіба не так?
– Отож-то й воно… якщо має гроші, – мовив він ледь чутно сам до себе й, зітхнувши, додав: – А де вони, ті гроші? Трудовий стаж – без двох місяців п’ятдесят років, а пенсія… нудно й згадувати…
Іще подумалось: «Хоч рідня й помовкує, та бачу їхні косяки… Не там сів, не там став, не те сказав… Одне слово, кругом заважаю усім… І це ж чому? Тому що грошей гарних не маю. А якби мав, не заважав би нікому, ще й скрізь був би милий та любий».
Тут впала йому в око будівля двоповерхова посеред хмарочосів в їхньому дворі, що вже давно муляла всім очі. На білій стіні метровими літерами напис – ЗООМАГАЗИН, а на фронтоні кішка намальована. Здумалось зненацька, от би усипити себе, як іноді отих тварин… А що? Прожив досить. Попереду нічого гарного не чекає. Абсолютно! Що там голову морочити… І ця думка намертво засіла в його голові. «Треба якось зазирнути до того зоомагазину», – вирішив він. І тижнів за два до Нового року зазирнув.
По світло-сірих східцях піднявся на другий поверх, де над дверима красувався напис – МАГАЗИН. Відчинив двері й зайшов усередину. Одразу війнуло якимсь несподіваним запахом, схожим на запах кормових продуктів. Його зустріла досить приємна дамочка, що підвелась за невеличким прилавком.
– Проходьте, проходьте! – голосно промовила вона, усміхаючись. – Що вам потрібно?
Він озирнувся навкруги. Чого тут тільки не було! Для домашніх улюбленців. Від усіляких ремінців та різнобарвного собачого одягу до харчових продуктів та ліків, а попід стіною булькотіли акваріуми, в яких у сріблисто-блакитних променях мерехтіли заморські рибки.
Коли він відповів дамочці, що йому треба, вона сказала:
– Це вам до ветлікаря, – й відчинила невеличкі двері у кутку. У кабінеті, куди він зайшов, за столиком сидів молодий чоловік у світло-синьому халаті й заголеними руками, забинтованими по лікті еластичним бинтом. «Щоб собаки не покусали та киці не подряпали», – мимоволі подумалось йому, глядячи на лікарські руки у бинтах.
Вислухавши його, лікар сказав:
– Все у нас є, – й, уважно подивившись на відвідувача, додав: – Правда, це вам недешево вийде. Самі розумієте… Але можемо домовитись…
І вони домовились. А по дню після цієї розмови він, прийшовши знову до ветлікаря з грішми, що збирав на власний похорон, на всякий випадок, отримав потрібну йому наркоту зі шприцом. Вислухав, як цими засобами користуватися, й пішов додому.
…За вікном пливла новорічна ніч. У сяйві вуличних ліхтарів. Він тільки що випив чарку, посидів трохи за святковим столом біля ялинки й, посилаючись на те, що в нього очі вже злипаються, залишив рідню. Зайшов у свою кімнату, зачинився й дістав із шухляди оте причандалля, яке купив у зоомагазині.
Хвилин через п’ять він лежав на ліжку. Не роздягаючись, бо роздягатися було вже ні до чого. Прислухався, як отрута потихеньку добирається до серця. Собачий укол давався взнаки.
Примруживши очі, він дивився у шибку. На тлі золотавих променів ліхтарів витанцьовували сніжинки. Тіло наче замліло, але в голові ще роїлись думки. Та поступово й думки розчинилися, подались у невідомість…
А за вікном сипав і сипав новорічний сніг. Білий і чистий, як сльоза, що скотилася йому на старечу щоку.