Ось вже десять хвилин кипить труд. Люди в запалі. Тільки той, хто пізнав цей запал знає, що таке радість праці – звитяжної і благородної.
В такі моменти не думається про приземленість існування, пута матеріальної залежності, платню, «дядькострой». В цей час взагалі ні про що не мислиш, тільки усвідомлюєш, що ти – частка Всесвіту, розжарений шмат матерії, субстанція, яка існуватиме вічно, бо вічність – це робота, щастя – це робота, буття, життя – все це робота!
Андріан, бригадир нашого дружнього колективу мулярів, проголошує перерву. Люди не вдоволені.
- Андріане, ще кілька хвиль, дай бо ряд скінчити!, - чується з лівого флангу.
- Май совість, тільки розпалилися!, - несеться с правого.
«Це битва, - проноситься у голові бригадира, - героїчна та переможна битва!»
- Скінчіть, хлопці, скінчіть…
Дивні нотки у Андріанових словах змусили обернутися трударів. Сльози!. Ось що побачили вони в його добрих, втомлених очах.
- Нічого, нічого хлопці. Це лише шматочок цеглини потрапив до ока. Це мине, - промовив він дрижачим від хвилювання голосом.
У відповідь – тиша. Все було зрозуміло без слів. Людина – перш за все – життєвий принцип Андріана. Тому, взявши себе в руки, він промовив, твердо карбуючи кожне слово:
- Друзі, не в моїй владі спалювати сили людські!, - та оголосив перерву на дві години.
Двадцять п’ять хвилин творчої праці позаду. Хтось сидить, підстеливши фуфайку, хтось вмостився на стовпчику з цегли; хтось стоїть. Поклав свою кельму Андріан на землю, запалив «Верховину» і полилася розповідь…
Перша оповідь Андріана.
«Працював я тоді на заробітках в Архангельській області, біля самого Білого моря. Природа там сувора і благодатна водночас. Зима – люта в холоді, а літо жарке та щедре до нестями. І був у мене закадичний товариш – Володя – добрий, вірний друзяка. Не один пуд солі схрумали ми разом з ним.
Одного дня по радіо гримнуло оголошення:
- Увага! Увага!! Слухати всім!!! В районі селища з’явились троє ведмедів. В тайгу не ходити – небезпечно!
А Володя мій – затятий грибник. Ох і любив, неборака, цеє діло. Під землею гриба знайде! І кожного вільного дня вибирався він у тайгу і приносив гриби мішками. Солив їх, маринував, морозив, перекручував на мясорубці, кидав у суп, та що тільки не робив! А тут ведмеді. Замислився Володя, але захопленню своєму не зрадив. Чимало потратив він часу, упрошуючи мене піти разом з ним і упросив таки, завзяттям взяв!
Заглибились ми у густий той ліс, розійшлись один від одного в різні сторони і збираєм собі грибочки. Час від часу аукаємо, щоб не заблукати. Правду кажучи, гриби не моя стихія. Рибку половити – так, а гриби…. Коротше, набридло їх збирати, почав я нудитись. І вирішив пошуткувати.
Коли Володя знову аукнув, я не відповів йому, а пробіг трішки наперед та зачаївся в кущах вовчої ягоди. Чую – Володя підходить, грибів набрав доволі і хихотить, мов той клоун.
Він вкотре аукнув, а я - ні пари з уст. Мовчу в кущах, як риба. Друзяка підходить ближче і на ходу, з іронією в голосі кричить:
- Андріане, де ти? Чи тебе вже ведмеді зжерли, про яких зранку по радіо казали!, - і сміється, щоправда напружено так, бо й сам боїться тих хижаків. Вже й до кущів підійшов. І тут я як гаркну:
- Г-а-а-у-у-у-у-у-у-у!!!, - і ще, і знов! І так натурально – ніби справжнісінький тобі ведмідь. Ні, не ведмідь – ведмедище!
Не бачив я Володі, лише почув короткий зойк, щось впало швидкий-швидкий перебір кроків, що віддалявся. Вийшов я з кущів, дивлюся – лежить мішок з грибами, а товариша немає. Я закинув мішка на плечі, і повернувся в селище. Приходжу додому (а жили ми з Володею разом у дерев’яній хатинці ) бачу – лежить на ліжку блідий, як смерть. Я питаю співчутливо так:
- Друг, що з тобою, де ти подівся? Я грибочків приніс!, - ні слова у відповідь, лише труситься весь, слиною стікає.
З того часу Володя заїка, інвалід третьої групи, дружина покинула його. Дотепер він впевнений, що натрапив на ведмедя. Не став я друзяки розчаровувати. Зустрів я його недавно, згадав про ведмедів. Він заплакав, а я реготав від щирого серця!»
Декілька хвилин поспіль лунав здоровий робочий сміх. На це і розраховував лукавий оповідач. Адже сміх – це здоров’я, здоров’я – сила, сила – нові трудові звершення. Тепло усміхнувся бригадир, обвів поглядом присутніх і, помітивши в їх очах щирий інтерес, щоб не послаблювати його розпочав нову бувальщину.
Друга оповідь Андріана.
«Ця повчальна історія, почута мною у східному Сибіру з уст очевидця справила на мене двояке враження. Таке ж враження, я впевнений, вона справить і на вас, любі друзі.
На невеличкому аеродромі в Турі працювали пілотами два товариша – Іван та Сидір. Раз у тиждень на «кукурузнику» здійснювали вони в парі рейс до Кислокану. Пошта, преса і усні привіти – їхній груз. Між Турою і Кислоканом знаходилось Савулякіно, рідне село Івана. Там, між непролазних боліт та глухої тайги, жили його отець і мати, яких він не бачив вже аж п’ять років. Щотижня, пролітаючи над рідним селом, у Івана стискалося від жалю та туги серце. 500 метрів віддаляло його від малої Батьківщини. Як мізерно мало і водночас неможливо багато…. Сидір, який сидів збоку, розумів причину душевних мук друга і коли бачив, що Іван втрачає самоконтроль, то клав руку на плече товариша і проникливо промовляв:
- Будь сильним, друже, кріпись.
Іван стискав зуби та кріпився з останніх сил.
Йшов час. Серце не камінь. В кінці-кінців душевне напруження Іванове досягло краю. Під час чергового перельоту, підлітаючи до Савулякіно, Іван, будучи атеїстом, в розпачі вигукнув:
- Господи, та за що мені такі муки!, - та враз замовк, бо в голову йому прийшла дивна, на перший погляд думка.
А наступного польоту сталося таке. На підльоті до рідного села посміхнувся Іван хитрою посмішкою і каже до напарника:
- Ой, Сидіре, болить у мене голова. Сядь но за кермо.
Не відчуваючи підвоху, Сидір погодився і вони помінялися місцями.
- Спустися, друже мій, нижче, хоч так помилуюсь милими серцю краєвидами, - промовив Іван дивним голосом.
Вони низько полетіли над Савулякіним. Було літо, скирди стояли густо. Іван вмить провів необхідні математичні розрахунки, відкрив раптом бокові дверцята та виплигнув з кабіни.
Довго не закривались Сидорові вуста. Він жорстко засудив вчинок друга, не схвалив його стемління до матері; згарячу зажадав, щоб послали Івана літати десь інде…
А Іван тим часом вдало приземлився на скирду, прямісінько перед батьковою хатиною. І були обійми з поцілунками, домашні молоко і сало, довгі, до ранку, бесіди з батьками і односельцями.
На другий день ввечері Сидір повертався у Туру. Перед Савулякіно збавив висоту, знизив швидкість і про всяк випадок викинув мотузкову драбину. Заздалегідь чекав на це Іван. З Сидором часом вони розуміли думки один одного без слів. Вхопившись за нижні щаблі драбини, швидко видерся Іван в кабіну пілота та розцілував Сидора, котрий вже був готовий винести друзяці товариську догану, але пом’якшав після ніжних поцілунків і лише пробуркотів:
- Що ж ти, падлюка така, мене не попередив. Я ж хвилювався за тебе.
Минув місяць. Знову засумував Іванко. Важко дивитись на це Сидіру, ой як важко! І тепер він сам проявив ініціативу, пожалів друга.
Злет. Політ. Висота. Савулякіно все ближче. Зниження. Про місце і час зустрічі домовлено. Скирду-орієнтир визначено!
- Гарного приземлення, Іване!
- Щасливо долетіти!
Стрибок.
… Слідство встановило, що купа металобрухту була замаскована під скирду учнями 5-А класу Савулякінської восьмирічної школи для того, щоб цей металобрухт не викрали учні 5-х Б і В класів. Відбувалась операція «Піонерський метал»…
На могилі Івана завжди живі квіти. Раз у рік старенькі батьки навідуються у Туру до сина, на кладовище. Сидір відседів 5 років у колонії, працює сантехніком. Він мріє про небо, часто згадує молодість і свого ліпшого друга Івана.»
Один за одним піднімаються робітники. Головні убори скинуто. Хвилина мовчання. Тихо потріскує у металевій бадді, засихаючи на сонці, будівельний розчин. Чути лише це потріскування та важке дихання людей праці. Їх груди схвильовано здіймаються, душі зворушені. Андріанова повість у кожного з присутніх викликали цілу гамму почуттів. Дехто плаче.
Тишу порушив Олег, найстаріший з присутніх, сивий та огрядний чоловік у білій кепочці.
- Пообідаємо, товариші!
Обід робочої людини! Дійство, якому присвячені твори мистецтва: картини, скульптура, літературні фоліанти. Це не просто поглинання калорій. Скромні їжа ця кріпить волю, зміцнює дух та фізичну силу трударя. І вишуканість делікатесів тут зовсім ні до чого. Колективне вживання! Ось запорука гастрономічного успіху! Бо колектив це велика і потужна основа всіх основ!
Молоко, сало, хліб мозільний, курка, свининка, огірки, помідори, яблука, грушки, кілька в соусі, кілька в томаті, таранька, смажені карасики, кукурузка на десерт, - далеко не повний перелік складових обіду наших героїв. Скромність і простота! Простота і скромність!
Під час обіду Валеріан, середніх років чоловік, з червоним обличчям, посивілий в праці, полемізував з Олегом. До дискусії іноді втручався Григоріан, 17-ти річний будівельник, роботящий і сумлінний хлопчина, якій місяць тому провалив іспити в інститут і став будівельним підсобником. Але він був не від того, аби час від часу блиснути інтелектом чи знаннями, набутими в рідній школі.
- А як би ви вчинили на його місці?,- між іншим питав Валеріан Олега.
- Я би плигав з парашутом!
- Але ж першого разу він це зробив неочікувано, як би він одягнув мішок з парашутом, то Сидір би все зрозумів!
- А потім чому без парашута плигав?
- Бо екстрімал!
Олег мислить. 5 хвилин. 10, 15. Аргументів немає.
- Здаюся, - каже він, - ви перемоги, Валеріане.
Чується голос кмітливого юнака:
- А що коли б не на скирду плигав, а безпосередньо на землю?
- Так до землі декілька десятків метрів!
Григоріан мовчить, посміхається, розводить руками.
- Дійсно, ваша залізна логіка, Валеріане, вражає і захоплює мене. Вашу руку, друже!
І вони міцно тиснуть руки одне одного, задоволені напруженим інтелектуальним двобоєм.
Раптом Андріан піднімає вгору руку:
- Товариші! Настав час дисциплінарної п’ятихвилинки. Всі сторонні бесіди прошу облишити, по на повістці денній серйозне питання: поведінка і моральне обличчя громадянина Мітли. Встаньте!
Піднявся Валеріан. Обвів поглядом колег. Опустив очі. Суровий голос бригадира лунає в мертвій тиші. Увага зосереджена тільки на цьому голосі, близькому і водночас, ніби з неба, далекому. Голосі батька і судді.
Третя оповідь Андріана
«Те, про що я вам розповім не має на меті принизити чи образити цю людину. Ще кілька тижнів тому ми разом з ним обумовили, що в цей день я, Романович Андріан, винесу на суд товаришів це питання. Строк такий було встановлено по етичним міркуванням. Вислухайте уважно, висновки робити вам.
Три тижні тому я зайшов до Мітли для того, щоб обміркувати з ним хід наступного трудового дня. Зайшовши до хати, я привітався з старенькою матусею Валеріана, яка як завжди лежала собі на ліжку у своїй кімнатці – хворіла сердешна. Відповіді не було. Це насторожило мене. Привітавшись вдруге і не почувши відповіді, я підскочив до ліжка, придивився і побачив, що старенька померла. І то давненько вже, бо задубіла і посиніла зовсім. Я біжу в другу кімнату, і що я там бачу?! Валеріан в нетверезому стані, голяка спить разом з особою жіночої статі, такою ж п’яною , як і сам. Описати важко цю мерзенну картину, друзі мої!
- Прокинься, сирото, - кричу я, - пробудись!
Він прокинувся та сів у ліжку, тримаючись за грішну свою голову. А його подруга нецензурно облаяла мене й плюнула на мій піджак. Розповів я Валеріану про його страшне горе. Заплакав він, бо любов синівська сильніше за хміль. Так я подумав тоді і пішов собі з хати.
На другий день зранку, замовивши квитки, прийшов я до Валеріана розділити його горе, посидіти коло гроба, поспівчувати родичам покійної і що я застав? Ні гроба, ні родичів, мати, як і була вчора в ліжку, так і лежить, а по хаті стелиться запах трупа і браги. Що до Валеріана, то він спав вже з новою подругою – на ймення Валя, а що п’яні, то п’яні!
Плюнув я в розпачі і стидобі за друга. Виконав справи по похованню. Запросив попа, траурних музик, оплатив риття могили, Коротше кажучи, поховав жінку, як водиться.
Лише наступного після поховання дня прийшов до пам’яті цей непутящий син. Нічого я йому не говорив, попередив лише про сьогодняшній день. І ось він настав. Слово за Вами, товариші!»
Під час слова Андріанового Мітла стояв непорушно, і лише безмежна туга в очах видавала його душевний стан.
І тут відбулась якась чудасія. Валеріан, такий врівноважений, розсудливий чоловік, підскочив раптом на одному місці і заволав:
- Хай нех візьме мене, поганця клятого!!!
Члени бригади здивовано переглянулись, а Мітла, вскочивши в баддю з затверділим, мов каменюка, будівельним розчином розпочав дивний танок, очевидно побачений ним по телевізору, в передачі, присвяченій національному святу Буркіна-Фасо… Одночасно з уст Валеріана понеслась півгодинна декламація глумливих віршів та проза страшна в своїй дикій нецензурності. Пороззявлявши роти, дивилися робітники на Валеріана, завжди такого спокійного, тихого, розсудливого чоловіка.
Все скінчилось так само несподівано, як і почалося: в якусь мить Валеріан скінчив танці та словесну діарею, обм’якнув весь, обвів безумним поглядом друзів і, втративши свідомість, вивалився з бадді.
Все змішалось – крики бригадира:
- Засідання переноситься на завтра!
Зойки коллег:
- Скору! Та ні, москалюро, швидку!
Виття одинокого пса, незнамо як причалапавшого сюди, стогін та кволі матюки, повертаючого до тями Валеріана…
… Вечоріє. Сонце вересневе, таке лагідне та миле серцю, схиляється до небокраю. Як добре крокувати після напруженого трудового дня вулицями рідного села. Як це файно. Сьогодні ти виклався на повну та зробив все, що міг, Андріане! І ти Олеже, і ти Григоріане! Складніше з Валеріаном. Ні! У такому колективі немає місця погані, і ти сам це розумієш. Ми віримо в тебе!
А завтра знову в трудовий бій. Від думки про це радісно перехопило подих у кожного, хто сьогодні працював. Щасти Вам – герої трудового фронту!
Слава нації, смерть ворогам!