З часом розумієш, що Земля - насправді жива істота.
І все на ній живе. А поділ на живу і неживу природу - умовний.
Кристали ростуть, як трава чи дерева. Каміння пам'ятає стільки подій,
що нам і не снилось. Та, власне, наші власні тіла складаються
з елементарних частинок, які народилися в момент Великого Вибуху.
Така от історія. Таке життя. Такий от Дарвін з його еволюцією.
Коли котиш візок, відчуваєш долонями вібрацію:
від кахлів, тротуарної плитки, бруку.
Зосереджуєшся на ній.
Медитуєш.
Поринаєш у транс.
Живеш з миром в собі та світі.
Посміхаєшся відсторонено перехожим, як родичам.
І не боїшся зіграти вар'ята.
Хата твоєї душі більше не з краю.
Ти не на хуторі, де цвітуть липи і гудуть джмелі,
де бджоли ледве доносять взяток.
Ти у фокусі світових змін.
Через твоє серце вібрує Вселенська Симфонія.
"Я народився і тут живу в твоєму тілі" -
промовляє Сонячний Янгол чи Янголиця.
Лиця Космосу посміхають вдень і вночі.
Обличчя Хаосу ховаються за машкарою.
Внизу все так само, як угорі.
Стугонять соки, збиваються на спів.
Ледве стримуються корою.
Я не знаю, яких ще потрібно слів,
щоб усвідомити - то не жарти.
Пазли зійшлися, шифр зламано,
у пасьянс лягли всі до одної карти.
Що ще сказати?
Краще помовчімо.
Послухаймо Моцарто або Перґолєзі.
Березовського, Бортнянського, Веделя.
Вони вже тоді усе знали.
Прочитаймо їх ноти.
Зіграймо їх музику.
Вплетімо наш голос
у Їх мелодію.