Творчість є найбільш розвиненою формою розвитку, є способом існування дійсного гуманізму, сущого у формі практичної всезагальності. Так – в ідеалі. Так в дійсності.
Дещо інакше – в реалі.
Нагадаємо: розвиток як спосіб існування субстанції, суть: рух, діяльність, творчість.
Рух – спосіб існування доживої (неживої), живої, тваринної матерії.
Діяльність – спосіб існування матерії соціальної на етапі протоісторії та передісторії.
Творчість – спосіб існування соціальної матерії (культури) у формі дійсної історії.
Така ритміка розвитку субстанції: дожива, жива, тваринна; соціальна (протоісторія, передісторія); суспільна (дійсна історія). Все.
І, відповідно – ритміка розвитку самого розвитку: рух; діяльність; творчість. Все.
Справедливим є висновок (він може видатись ледь що не шокуючим для людини з нормальною філософською підготовкою): як це так? «Все». Звідки впав автор подібного твердження: з лежанки, а чи то з дуба?!
Ми не будемо вдаватись до найменших спроб аргументації, а чи то вибачень. Для першої тема даних тез не зовсім підходяща, для других у нас немає щонайменших причин, а чи то підстав. Лише принагідно завважимо: важко дискутувати з опонентами, здивування і обурення котрих тих же походження і природи, що і одного славнозвісного шукшинського літературного персонажу, що він був вкрай здивований неможливістю знищувати бактерії, що він їх спостерігав під мікроскопом, гостро заточеною дротиною…
Скажемо лише, що це висновок з того ж ряду, чому свідомість є останньою в еволюційному ряду форм відображення; чому останньою є суспільна форма розвитку матерії etc.
Відтинок людської (реальної) історії, що його узвичаєно називати «передісторія», знаходиться «між» протоісторією та історією дійсною. Це відтинок, що він (ідея та концепція молодого науковця Г.Б. Новікова) може бути охарактеризований як «державність» в ґенезі «протодержавність – державність – постдержавність».
Держава – то є субстантивний орган, інституція такого організму, що ним є суспільство. Але органом вельми складним та багатофункціональним, що, своєю чергою, покликає до життя свої власні органи, включно і даний (орган, інститут). Його назагал називають «право». Система права (правова свідомість, правове законодавство, правопорядок, правозастосування, правничі органи та інституції, професійний апарат (органи) права etc.).
В даному випадку нас цікавить хоча й вельми принциповий (як на нас, то – найважливіший), але лише один з безлічі аспектів правничої (юридичної) діяльності: в якій мірі вона:
а) сприяє, стимулює наростання та збереження творчого потенціалу в суспільстві та благотворно впливає на його (потенціалу) актуалізацію. Більше, того, принципово виходить з того що творчість – то є найбільший і найцінніший капітал суспільства. Капітал кожного, багатьох і всіх. Особистості, колективу, суспільства в цілому.
б) є «нейтральним», займає позицію невтручання у стан справ з творчістю у всіх його, – права, – компетенціях щодо неї;
в) своїм невтручанням (або, як-раз, втручанням) відіграє негативну, деструктивну роль у відношенні до творчості.
Дивлячись на реальний стан справ, змушені констатувати: діючий корпус права (законодавство, правосвідомість, правозастосування etc.) є скорше таким, що діє в режимі «б». Себто – режимі байдужості. І то – в дуже кращому разі. Маючи в першу чергу на увазі законодавство та правозастосування в частині охорони та захисту інтелектуальної власності, охорони та захисту авторських прав, всю систему патентознавчої справи і т.п., і т.д.
Такого системного незапотребування, розтринькування, змарнування, потоптування в цій царині, ближчим чином – в частині творчості наукової, технічної, науково-технічної, художньої, педагогічної, соціально-культурної etc. годі й пригадати. А саме цей дефіцит творчості, а то й повна її відсутність у всіх без винятку формах, видах, проявах – одне з основних (а, як на нас – основне) з джерел, причин та умов всіх суспільних, колективних та індивідуальних патологій, аномалій, девіацій. Всіх, без винятку найменшого.
З огляду на те, що система права в суспільстві регулює та унормовує практично всі сфери його життєбуття: економічну, політичну, соціальну, культурну і т.п. можна зробити висновок: творчість у юридичному вимірі не може обмежуватись, а тим більш – зводитись до якихось частковостей (захистити науковця, митця з його авторськими правами, винахідника, раціоналізатора etc.). Це – паліатив. Навіть гірше: жалюгідне в своїй марності «латання дірок», особливо з огляду на те, якого масштабу та в якій кількості вони сущі, ці дірки та діри.
Мова про те, що вся система права має розвиватись: формуватись, перманентно у всіх своїх складниках вдосконалюватись, бути підпорядкованою, виходити з того, що його, – права, – основою, домінантною метою, завданням, – надзавданням, – є формування (потенціювання і актуалізація) нормальних людей: творців. Кожного, багатьох, всіх. Лише це є умовою того, що, – в перспективі, – може (і повинен) утвердитись в формі практичної всезагальності лад дійсного гуманізму. Способом буття якого є творчість.