Громадяни України – піддослідні собаки,
Або як лікарі збагачуються на хворих
До редакції газети зі скаргою звернувся житель Закарпатської області Михайло Шапошніков, у якій він повідомив про, здавалося, неможливе у наш час – випробування в медичних установах області не сертифікованих в Україні так званих лікарських засобів. У його випадку це французький препарат «Масітініб», вживання якого в Європі хворими заборонене. Використовується тільки для лікування тварин. Як результат, у потерпілого виникла сильна алергія з подальшим транспортуванням в реанімацію і тривалим реабілітаційним лікуванням.
Життя Михайлу Шапошнікову врятувала лише шокова терапія – приймав по 20 крапельниць в день і, як він сам вважає, воля Божа. Лікарки-дослідники, в тому числі з науковими ступенями та посадами, які на ньому активно випробовували «Масітініб» та отримували від фірми величезні кошти, нині активно «морозяться» – косять під дурника. Тобто нічого не розуміють, копії документів за заявами потерпілого, на яких є резолюції керівництва, не видають, тобто їх ігнорують. Саме з цієї причини редакції і довелося почати власне журналістське розслідування. В канцелярію одної з медичних установ було здано запит. Його було проігноровано. І це було очікуваним. Ми вже давно звикли до адміністративних ігор у «кішки-мишки». Саме з цієї причини надаємо на ваш читацький розсуд нашу першу розповідь. Слово потерпілому Михайлу Шапошнікову.
Відголос війни
Історія мого життя проста і в той же час багата на різні випадковості та дивні збіги обставин, які супроводжували мене майже з самого дитинства.
Народився я в м. Ужгород, у родині військовослужбовця, який, пройшовши війну, саме й опинився в нашому краї та нашому чудовому місті.
Батько з мамою одружився у 1946 році. Обвінчався він в с. Руські Комарівці, за що отримав догану із занесенням в партійну картку. Жили з моєю мамою по вул. Корзо. Тато працював на відповідальній посаді у Національного банку. Все було чудово. Ми були щасливі, поки одного дня, на початку 1948 року, не прийшла несподівана звістка, яка змінила все. Я, по суті, втратив батька, так і не побачивши його, адже на той день мені виповнилося тільки шість місяців. Причина – наслідки війни…
Мій батько був у другому шлюбі, бо його дружина безвісті пропала на початку війни. І тут вона знайшлася в концтаборі, з якого її звільнили радянські війська. Її батьки, шукаючи зятя, прийшли до його матері. Саме з цього все і почалося.
Батько в ті дні, за спогадами мами, вечорами довго курив та думав. Потім він вибачився перед мамою, сказавши, що поїде до своєї першої дружини у м. Горький, яку він дуже любить. З мамою він розірвати шлюб так і не зміг, бо вона не дала йому розлучення. Він лишив мамі все майно, квартиру і поїхав до першої дружини. Так до кінця життя, а прожив батько більше 90 років, він за документами мав двох дружин…
Після від’їзду згодом почали надходити «аліменти», які він надсилав сам. Гроші на моє виховання перераховував справно, хоча мама в нього цього ніколи не просила і з цього приводу нікуди не зверталася. Так я його ніколи і не побачив. Тільки на фотографіях.
Столяр-гітарист-композитор
Ми залишили квартиру по вул. Корзо та переїхали жити у село Нижнє Солотвино Ужгородського району. Згодом я пішов учитись до Русько-Комарівської школи. Середню освіту здобув в ЗОШ № 9 у м. Ужгород. А середньо-спеціальну освіту вже здобував в м. Маріуполь, де і став столяром. Звідти пішов до армії. Службу проходив у Німеччині. Після армії вчився в Ужгородському технікумі машинобудування. Після двох років я зрозумів, що це не моє. Усі ці роки мене тягнуло до іншого. В дитинстві я багато співав та грав на гітарі. Так любов до музики перемогла і я продовжив навчання. Спочатку отримав музичну освіту в одній з Ужгородських вечірніх шкіл, бо ходити та вчитись із дітьми було якось несолідно. Навчання завершив достроково. Потім підвищував рівень музичної освіти в Ужгородському культурно-мистецькому училищі. А далі чотири роки вчився очно за межами області.
З 1984 року я почав працювати викладачем музики в Ужгородській школі мистецтв. На сьогодні мій музичний стаж складає майже 32 роки.
За цей час багато моїх учнів, як музиканти, змогли зайняти гідне місце на музичному олімпі як України, так і в інших країнах світу, що приємно гріє душу.
Це Святослав Равич, який, закінчивши музичне училище ім. Д. Задора – взяли одразу на другий курс, пішов вчитися до консерваторії. Нині викладає в музичній академії у м. Прага.
Ще один учень, Олександр Солончак, після закінчення музичного училища ім. Д. Задьора працював концертмейстером у м. Київ. Нині викладає клас гітари в дитячий музичній школі в м. Ужгород.
Юрій Шахайдай – диригент військового оркестру в м. Київ.
А брати Боровик Юрій та Олександр мають власні вокально-інструментальні ансамблі в Німеччині, де з успіхом і виступають.
Медичний щоденник
Кримінальна частина цієї історії почалася з того, що міський лікар-пульманолог Стряпко Яна Іванівна, у якої я був на обліку і якій я повністю довіряв (адже вона вела мене добрий десяток років), одного грудневого дня 2016 року несподівано порадила мені пройти безкоштовне лікування астми. Мовляв, є така нагода і вона знає як це зробити.
Побачивши та почувши мою зацікавленість, як пацієнта, вона в деталях пояснила мені як потрапити до професора Товт-Коршинської М.І. в Ужгородську міську клінічну лікарню, на кафедру пульманології, де, з її слів, нібито можна по новій програмі пролікувати бронхіальну астму. Куди згодом я і звернувся, познайомившись з професоркою та іншими лікарями-дослідниками.
Професор Товт-Коршинська М.І. дала вказівки, і мені було видано таблетки французького виробництва із містичною назвою «Масітініб» та пояснено як їх приймати. До таблеток було видано і прилад для контролю за диханням на заміри об’єму легенів – повітря, яке вдихається. Приймати таблетки я мав кожного дня та записувати свої відчуття. Тобто вести щоденник. Зрозуміло, що мені було запропоновано підписати договір на лікування. Тобто, що я даю згоду на лікування. При цьому мене було запевнено, що це звичайна формальність, мовляв такі сучасні вимоги. Повністю довіряючи професору, я підписав договір.
Амбулаторне лікування почалося з 19 грудня 2016 року. Я, як мені було назначено професором Товт-Коршинською М.І., добросовісно приймав «Масітініб» та вів щоденник. Я б приймав цей препарат і далі, якби не зміни в моєму організмі. Спочатку в мене виникла легка алергія, якій я не надав значення. Потім почалися головні болі, мене морозило, підвищилася температура. Тоді я і гадки не мав, що це результат впливу на мій організм цього французького препарату. Вважав, що в мене грип.
Після подальшого прийому «Масітінібу» у мене виникла важка алергічна реакція. Шкіра на мені почала темніти, з’явилися чорні плями, сверблячка, слабкість. Тільки тоді в мене виникла підозра, що це саме «Масітініб» спалює мене.
Цього залишити!
У понеділок, 13 січня 2017 року, я викликав швидку допомогу і одразу ж потрапив у реанімацію, бо на той день у мене з’явився опік шкіри другого ступеню, який вразив 90% площі тіла. В мене почала відшаровуватися шкіра, зробилися страшні рани, відпадали нігті на ногах та руках. У реанімації я практично помирав.
Наступного дня до мене зайшов головний лікар Ужгородської міської клінічної лікарні Курах Іван Ілліч і спитав: «Як Ви?» Я сказав, що тримаюсь. Він відповів: «Цього залишити».
Ці слова та віра в Бога, якому я щиро молився, додали мені сил до боротьби за життя. Адже те, що я чув, коли шепотілися та говорили санітарки та лікарі між собою, тільки добивало мене. Хоча я їх добре розумію. На той час вони, констатуючи мій реальний стан, говорили, що більше доби я не протягну, тому треба попередити родичів, щоб готувалися…
В реанімації мені було призначено протишокову терапію з декількох десятків крапельниць на день, яка врятувала мені життя і згодом я пішов на поправку. Мене було виписано з реанімації та переведено до районної лікарні, де я пройшов подальший курс реабілітації. Мертва шкіра на той час потрохи стала оновлюватись, почали відростати нігті. Потім мене перевели до районної центральної клінічної лікарні, потім потрапив на стаціонар до Середнього, де тривалий час проходив реабілітацію.
Жорстка реальність
Після того, як я виписався, я вирішив зайнятись розстеженням причин власної хвороби та взагалі що зі мною відбулося. Перше, що вдалося мені знайти, це виступ П.Чумака з Міністерства охорони здоров’я України, з якого я багато-що зрозумів… За всіма ознаками, які в мене були, все вказувало, що в мене розвивалася хвороба «Лаела». Шукаючи правду, я звернувся до лікарів, подав письмові звернення. Спілкування було важким. Кожна довідка отримувалася з «боєм».
Так, із відповіді головного клінічного дослідника професора Товт-Коршинської М.І., мені стало відомо, що я декілька місяців, на дому, брав участь у клінічному дослідженні за протоколом АВ0715, на яке, за її твердженням, дав письмову згоду. Договір із згодою на клінічне дослідження, який мені підсунула пані Резнікова М.В., нібито було підписано мною 19 грудня 2016 року. Однак у цьому договорі я в очі не бачив пункту про мою добровільну згоду на досліди над своїм тілом. Звичайно, я такий договір не підписав би ніколи. Хіба може людина підписувати якийсь договір на досліди над собою, що може привести до смерті? Звичайно що ні.
Таким чином, обманним шляхом, лікарі пані Резнікова М.В. та пані професорка Товт-Коршинська М.І. навмисно ввели мене в оману й випробували на мені заборонений в Америці та Європі медичний препарат «Масітініб», що привело до великого пошкодження організму, внутрішніх органів.
На прохання як усне так і письмове ознайомити мене з договором на випробування медичного препарату «Масітініб» та надати його копію, мої вимоги було проігноровано.
Інформаційний запит
13 листопада 2017 року я звернувся з інформаційним запитом до головного лікаря Ужгородської міської клінічної лікарні Кураха Івана Ілліча, якого ввів у курс історії, яка сталася зі мною. Довів до нього, що в навмисних діях лікарів пані Резнікової М.В. та пані професорки Товт-Коршинської М.І. я вбачаю ознаки кримінальних порушень. До того ж вони своїми діями нанесли мені великі матеріальні збитки. За час лікування – виходу із тої ситуації, в яку вони мене ввели, з моїх особистих коштів було витрачено більше як 22 000 гривень. Окрім того я прошу у головного лікаря повідомити:
1. Чи сертифікований медичний препарат «Масітініб» в Україні, коли і ким саме.
2. За яких причин мені, не дивлячись на неодноразові письмові звернення, відмовляють в наданні копії так званого договору на клінічні дослідження препарату «Масітініб» і коли я, як зацікавлена особа, його можу отримати.
3. Чому на запит на Ваше ім’я «секретар прийняв заяву» і поставив штамп, мені було відмовлено в наданні виписки хвороби з реанімаційного відділення, де я прошу надати таку справу, виписку для надання її в ТОВ «Приватбанк» до страхової компанії у зв’язку із ушкодженням шкірного покрову на 90% та фінансовими витратами, пов’язаними із лікуванням, і коли я її отримаю.
Ці витрати мені спричинили лікарі Стряпко Я.І., Резнікова М.В. та професорка Товт-Коршинська М.І., і я хочу, щоб вони були відшкодовані. А саме: витрати на лікування – 22 000 (двадцять дві тисячі) гривень, та відшкодування моральної шкоди, пов’язаної із нанесеними моєму організму пошкодженнями і викликаними цим стражданнями, які я оцінюю в 78 000 (сімдесят вісім тисяч) гривень. Загальна сума спричинених мені збитків становить 100 000 (сто тисяч) гривень.
Прошу вжити заходів по відшкодуванню мені спричинених збитків через французьку страхову компанію, яка застрахувала мене через посередників в особі вище вказаних лікарів дослідницького центру на випробування цих ліків.
Михайло Шапошніков,
с. Нижнє Солотвино
Ужгородського району.
Від редакції. Підсумовуючи викладене, хотілося б звернути увагу на одну деталь. Михайло Михайлович дуже скромна і добра людина. Постраждавши сам, він намагається допомагати іншим. Це в той час, коли, по суті, йому самому вкрай важко, тим паче після перенесеного так званого безкоштовного лікування, а, по суті, випробування не сертифікованих в Україні ліків.
Це простий учитель, який після лікарні живе на 0,5 ставки, яку має в Ужгородській школі мистецтв, а це усього 1600 гривень.
Все це на фоні аудіозаписів, які надійшли до редакції, в яких різні лікарі розповідають багато-чого цікавого про незаконне випробування в Україні продукту французьких фармацевтичних компаній, просто шокує. Вражають і суми гонорарів лікарок за кожного залученого обманним шляхом пацієнта...
Редакція газети буде вдячна всім за додаткову інформацію про випробування «Маситінібу», як в Закарпатті, так і в інших областях України. Про результати журналістського розслідування буде повідомлено після його завершення. Про перебіг подій – в наших подальших випусках.