Оповідання
Вже минув тиждень, як він з дружиною відпочивав у Криму. Селище, де вони зупинились, мальовниче розкинулось уздовж моря між невисокими горами. Пляж тут був чудовий, людей о цій порі, на початку вересня, було мало, погода – сонячна. Словом, відпочивалось їм гарно. Та все це через декілька днів йому добре приїлось. Отож дружина продовжувала насолоджуватися кримською екзотикою, а він почав нудитися. Хотілось чогось гарного не лише для тіла, а й для розуму. Хоч би якусь книжку почитати чи що. І одного дня, перед тим як іти на пляж, подались вони до місцевого палацу культури, де, як казала їм хазяйка, в якої вони мешкали, була бібліотека. Підійшли до двоповерхової будівлі біля ринку. Дружина всілась на лавці у скверику проти палацу культури, бо бібліотека її зараз не цікавила, а він зайшов до приміщення, піднявся на другий поверх, де якраз і була бібліотека.
– Заходьте, заходьте, – чемно зустріла його жінка років за сорок у невеличкій залі, в якій з одного боку були розташовані полиці з книгами, а з другого і посередині зали на столиках кидались в очі усякі газети й журнали. Жінка, бібліотекарка, відповівши на його привітання, пройшла до вікна в глибині зали й зупинилась там, обіпершись спиною об віконну лутку і мовчки уважно дивлячись на нього. Якусь мить він також мовчки дивився на неї, відзначивши про себе її жіночу красу, залишки якої ще були очевидні. Пишне темне волосся з вже де-не-де помітною сивизною обрамляло її матове продовгувате обличчя, на якому світло-сірі з легкою блакиттю очі випромінювали жіночу печаль разом з явною здивованістю. “Когось вона мені нагадує”, – подумав він, а вголос сказав:
– Оце відпочивав, відпочивав та й занудьгував трохи. Захотілось розуму якоїсь роботи… Чи не знайдеться у вас почитати щось? Достоєвського, наприклад, роман “Біси” чи ще що-небудь цікаве для розуму.
– О Юрію Івановичу, колись ви Мопассаном цікавились, а тепер потягло вас до Достоєвського. Що ж… поздоровляю. З роками бува тягне… кого до Бога, а кого до чорта, – неголосно мовила жінка, злегка посміхаючись.
– Що? – ледь не скрикнув він. – Ніно! Це ти?
І він мимоволі рвонувся було до неї. Та вона виставила вперед праву руку з піднятою долонею і швидко й різко зупинила його, сказавши:
– Так, Юрко, саме так. Це я, колись твоя Ніна, яку ти так підло обдурив.
Він скреготнув зубами, впав на стілець за столиком поруч з нею і ухопив голову долонями, обіпершись ліктями в коліна. Потім сумно підвів голову й промовив:
– Це ж стільки минуло з тих пір... Як же ти жила всі ці роки?
– Тридцять минуло, Юро… тридцять років… Як жила? Через рік, як ти втік від мене, поступила в училище культури, на бібліотечне відділення. Коли його закінчила, направили ось сюди… Отак і живу тут, працюю.
– Заміжня? Сім’я є?
– Ні, замужньою побувати не довелося. Тому й сім’ї в мене немає.
– Але ж чому? Ти ж така красива була!
– Тому що… кохала тільки тебе, свого Юру. Інших, виходить, кохати не могла.
– О господи, – глибоко зітхнув він. – Як усе по-дурному вийшло… Розумієш, я не міг тоді приїхати, одружитися з тобою. Бо мене чекала дівчина… вже вагітна від мене.
– Я все розумію, все знаю. Мені потім розповіла твоя матуся… А ти як живеш?
– Двоє дітей. Вже дорослі. Мають свої сім’ї… Ми з дружиною самі, коротаємо свій вік. Іноді у Крим приїздимо, старі кістки погріти, в морі обмити… Он вона, дружина моя, на лавці мене чекає, – сказав він, підводячись і підійшовши до вікна.
– Ну, так… “Бісів” шукати тобі?
– Та які там “Біси”! Чорти б його взяли, оце життя моє… Прости мене, Ніно, якщо зможеш, – ледве промовив він і взяв її за лікоть.
– Вже давно простила, – сказала вона, відсторонюючись від нього. – Йди вже, якщо “Біси” тобі не потрібні… Там дружина заждалась. Прощавай.
– Прощавай, – мовив він і, похнюпившись, пішов до дверей.
______________________
– А де ж книжка? Нічого не вибрав? – спитала його дружина, підводячись з лавки.
– Та ну їх, ті книжки… Пішли звідси, – сердито сказав він.
На пляжі він довго лежав, закинувши руки за голову, і дивився то в небо, де пливли, клубочились білі хмарини з підсмаженими на сонці боками, то в морську далину, де на обрії в сонячному мареві, здавалось, ледь-ледь рухалися кораблі. А з думки в нього не сходила ця несподівана зустріч. На серці було похмуро й тоскно. Йому все згадалось…
Після закінчення інституту приїхав він до батьків у своє шахтарське містечко на Луганщині. Відпочивав, купався, загоряв на ставку в полі. Якось суботнього вечора пішов з сусідським парубком, студентом, до заводського клубу. Там на танцювальному майданчику проти клубу гриміла з підсилювача музика і тупцювалася молодь. Зайшли й вони туди. Якраз оголосили білий танець. І запросила його на цей танець якась дівчина, яку він раніше ніколи, як здавалось йому, не бачив, не знав. А вона його бачила й знала. Про це він дізнався від неї пізніше… Того ж вечора після танців він провів її додому. Наступного дня разом були на ставку. Увечері того ж дня вже цілувалися у скверику проти залізничного вокзалу. Отут вона й зізналася йому в своєму коханні. Як виявилося, Ніна давно його знала, бо жила на сусідній вулиці й бачила, коли він приїжджав влітку додому під час інститутських канікул. Того року вона щойно закінчила дев’ятий клас і роздумувала, чи далі школярувати, чи йти до училища культури. Вона жила з мамою і меншим братиком. Батько в них давно подався кудись на заробітки та й кинув їх згодом. Тож грошей у них на інститут не було, тому вона мріяла лише про училище.
І його так потягло до цієї стрункої дівчини, що він забув про все на світі. Про те, що його десь чекає інша дівчина, колишня однокурсниця, вже вагітна від нього. Про те, що вони домовилися з нею після канікул одружитися і їхати разом за інститутським призначенням. Ніна гаряче відповідала йому на його почуття, і невдовзі вони остаточно зблизились. І вже їй він казав, що ось поїде за призначенням, влаштується там і одразу приїде, вони одружаться й поїдуть до його місця роботи. Казав і сам наче вірив собі.
Через три тижні після їхнього зближення він поїхав. А як зустрівся з тією, яка його чекала, то через деякий час так закрутився в життєвих клопотах, які охопили його, що майже й забув про Ніну.
І от тепер – ця зустріч…
– Щось ти, бачу, в поганому настрої. Чи сумуєш, що книжку не вибрав у бібліотеці? Та приїдемо додому – ще начитаєшся, – сказала йому дружина, хрумкаючи смачною грушею і перевертаючись на другий бік.
– Коли вже поїдемо звідси! Обридло тут все. Додому хочеться, – пробубонів він, прикриваючи долонею очі.
Через чотири дні вони поїхали з Криму.
– Ну, що – наступного року сюди ж приїдемо? – спитала його дружина, коли мікроавтобус віз їх по трасі вздовж моря, де видно було, як пінясті хвилі накочувались на берег.
– Сюди? Нізащо в світі! – ніби у відчаї сказав він.
Дружина здивовано подивилася на нього.