Галині Ткачук
Все менше радості на світі,
Життя підходить до кінця,
Немов чекаю тої миті,
Коли піду вже до Творця.
Сумую, в шибку споглядаю,
Дерева голі, голий двір,
І наче матір виглядаю,
З часів старих, з далеких пір.
О, як чогось нам не хватає,
Коли неначе все вже є,
Коли життя твоє минає,
А ти все в думці про своє.
Сумуєш знову не про себе,
Ні, ні про себе відспівав,
Болить душа як в Перебенді,
Про що він плакав, жартував.
Коли ж нарешті буде спокій,
Серед людей, серед людей,
Коли вже простір синьоокий,
Досягне висоти ідей.
Так хочеться іще дожити,
До тої кращої пори,
Коли усім дадуть творити,
На різні фарби, кольори.
А то малюємо лиш батька,
Того що п,є все нашу кров,
Того що кине нам зненацька,
Свою печаль свою любов.
Проходить все, як дощ, як буря,
Минає все, старію я,
Та тільки впертості натура,
Нагадує: життя стерня.
Життя - стерня, а я над нею,
Дивлюсь як жайворонок вниз,
І мов кричу про Дульсінею,
І в вітряка жбурляю спис.
Жбурляю спис і мрію знову,
Про краще в світі для людей,
Немов свою я чую мову,
Немов ще буде кращий день.