Я продовжую розказувати про хроніку свого життя...
Учора увечері мені прийшов лист від Алекса. У мене зараз сльози на очах.
Я хочу процитувати кілька речень з його листа, пропустивши те, що мене не стосується (або я не хочу цитувати, бо ревную):
* * *
"Ось нарешті налаштував впн, не знаю, чи надовго. Тепер можу перечитати чисельні відгуки у ВК та на Мейлі.
Подивився рекомендоване тобою оповідання - сильний текст. Але відгукуватися не став, бо тема і сюжет вторинні.
[...].
Тепер про найголовніше. Я читав дещо з твоїх сповідалень і почув деяке відхолодження. Мене вразило, дуже вразило, і я відчуваю себе не дуже зручно, або зовсім незручно. Але ж пригадай, коли я був спроможний і у силі, то завжди приїздив до тебе. Ну ось тепер такі обставини, що не зміг. Хіба ти не спроможний зрозуміти це?
Не хочу перераховувати обставини та виправдовуватися, але повір на слово. Ти, як ніхто інший, зрозумієш людину, що обмежена у вільному русі. Плюс до того, проблеми на роботі, та багато чого іще.
Не люблю жалітися.
Сьогодні хотів до тебе несподівано нагрянути після роботи, але фізично не зміг. Домовимось якось?"
* * *
Прочитавши лист сьогодні уранці, я відповів:
"Не знаю, що відповісти. Я прочитав твій лист і розплакався.
Я не знаю, що відповісти.
Гаразд, приїхати ти не міг через здоров'я. Я це розумію. Але писати мені - тобі теж здоров'я завадило?... Подивися, скільки ти мені приділив уваги бодай на відстані. Ти просто про мене забув. Згадав раптом тільки зараз.
Боже, я не знаю, що мені робити і як далі жити... Мене ридання зараз просто душать, я клавіатуру не бачу за сльозами. Я страшенно втомився від всесвітньої байдужості до мене."
* * *
Так, зараз я почуваюся як мала дитина. Бо я не можу бути цілодобово сильним, 24/7, круглий рік та усе життя. Інколи я ламаюся, і перестаю бути сильним і металевим. Починаю рюмсати з дрібниць, і капризувати як мала дитина. Я не хочу виправдовуватися. Бо я і є мала дитина. В усякразі - зараз. І я хочу, щоби мене обійняли, та погладили по голівці. Поцілували у лоба, та сказали, що мене люблять, і про мене пам'ятають, мене не забули.
Я зараз у сльозах, і не хочу ні про що більше говорити.
Але я радий, що Алекс мені написав. Тепер я вірю, що він не байдужий до мене. Що стосунки не вмерли. Що у мене ще є старший брат, - хоча він досі так і не познайомив мене зі своїми батьками та родичами, і тримає мене від них у таємниці... Ця думка мене отверезює. І завдяки їй я розумію, що ніякий він мені не брат. У кращому випадку - просто друг. Або, принаймні, не ворог, і не зовсім уже байдужий... А все-таки є щось у його грудях живе до мене. Настільки, щоби написати мені такого листа...
Я не знаю, що ще додати. Я досі рюмсаю, і за сльозами ледве бачу клавіатуру. Мені треба побути на самоті трошки, та обдумати усе це.
22.10.2017, 06:59
Кар'яле Лібертус Свідок