А у нас в михайл вцях...

                БАТЬКОВА КАЛИНА

                Пливуть човни весни здалека,
                Пливуть, як в юності колись.
                Клекоче на гнізді лелека:
                - Скоріш додому повернись!
Шумлять високі осокори:
Життя така коротка мить.
Батьків зоря вечірня скоро,
Як мак у полі відгорить.
Дорога стелиться полями,
Барвінок смутком обійма.
В селі давно немає мами,
Тай батька вже давно нема.
Я прихиляюсь до одвірка …
Вікно в печалі золоте
Під ним так боляче і гірко
Калина у світи цвіте.
                В.Капустін 

   
     Лист від батька густо списаний в два  листки. Тато весело пише, що  вони з матусею купили обійстя сусіда, яке прилягає до їхнього.
     - Продавалось спішно. За тиждень все було оформлено, чітко і вірно. Хату стару сусіда розібрав, залишив новий недобудований хлів і криницю, біля якої я уже посадив калину, немалий кущ. Думаю він прийметься, бо моя любов до цього дерева особлива. З ним пов’язане все моє життя. Життя з твоєю матусею теж пов’язане з калиною, - виводе каліграфічно тато, почерк схожий з батечком: гарний, розбірливий, добрий.
    Читаю, а перед очима постає батьківське господарство: хата з великою світлою верандою, очима до сходу. Сад, город, вулики і немалі грядки квітів. Біля хати кущ калини, висотою до 4-х метрів. Віти її тягнуться до вікна кімнати, в пору цвітіння дерево заглядає вінками квіток в житло, що нагадує мені повісті з оповідань і казок. Згадую, мати розказувала, як батько прийшов до неї свататись і приніс кущ калини. Було це весною. Присів на стілець, глянув добрими очима на її матусю, сказав: - «При калині прошу руки вашої доньки. Калина – символ України, родини, життя». Калину тут же посадили біля будинку матусі моєї неньки, яка росте там і понині. Правда, її підрізують, чистять, дбають і, живе калинонька силою любові моїх тата і мами. Це було колись давненько. Життя розкроїло дорогу для батьків в село Михайлівці, що на Вінничині. Після війни тато посадив кущик калиночки при штахетнику біля оселі. Сміявся, обіймав його, говорив щось лагідне і привітне, від чого подвір’я, город  і садок теж усміхалися. Калина росла поруч з жасмином, і трапилось так, що її віти обіймались з вітами жасмину, а коли кущики цвіли, це було диво дивне, два кущі – одне ціле.
    Бігли літа в незнані далі. Не догнати минуле, яке робило те, до чого ми йшли. Батьки побудували власний будинок в краю поля, звідки видно далеко і широко. Дивний шлях висаджений черешнями, тополями, кущами жовтих акацій. Родинна хата – пристань надії для всіх нас, трьох дочок, які поступово покидали цю пристань, а батькам залишали надію на зустрічі.
    В свій час я звила сімейне гніздо, відправилась жити в Молдову. Рік за роком, десятки прожитих літ привели до сивин батьків, устелили їм шлях  осінніх часів. Як не плануй, те що має статись, станеться. Тато з мамою ніколи не гнались за багатством, за сотками землі, а тут раптом … купили шматок земельки з садом і  криницею. В місцевостях, де жили батьки раніше, все було біля оселі, не було  лише криниці. І ось вона появилась.
    Три батькових листи один за одним – повісь земного буття.
    - Приїдьте в червні. Свята літечка будемо справляти. У нас гарно зародила городина. Грядки вже співають редькою, огірочками, помідорами. Ранні сорти  в повній готовності до збору врожаю. А ще молоденька черешенька сміється ягодами. Скоро і біла папірка покличе до себе, щоб вгостити смачними яблучками.  Погода стоїть приємна. Дощики чергуються з сонечком, а це значить – врожайність в повній мірі чекає нас надалі. А ще, моя калина, яку посадив першою на новім обійсті, квітувала кількома гілячками. В осінь буде ягода, - ділиться життєвими новинами татусь.   
    В другій половині червня я зі своїм сімейством прибули в Михайлівці. Поки дійшли до батьківської садиби, тато вже знав, що ми в дорозі до них. «Сільське радіо» діє бездоганно. Татусьо з матусею стояли біля хвіртки, а побачивши нас, спішно  ринулись назустріч.
     Радість вітання, сміх, солодкі розмови заполонили подвір’я батьків.  Як ведеться в гарних господарів, батько тут же видав новину, що завтра, тобто в неділю,  сюди завітають гості: його сестри, колишні сусіди і сусіди нинішні. 
    - Станемо ділитись обставинами життя, новинами, планами і, саме головне, тішитись зустріччю, - розказує тато, і тут же весело і щасливо пропонує пройтись городом, садками, долинкою, весело додає: - Екскурсоводом буде мама.
    Ідемо спочатку до криниці. Цебриня на ній нове, це батько переробив його по своєму. Доріжка до неї і навколо неї викладена цвітними камінцями, що робить її загадково-кольоровою. Поруч гарний кущ калин. На гілочках зелені ягоди.
    Батько торкається ягідок, каже, поглядаючи на нас всіх по черзі:
    - Після екскурсії розкажу за калину і її лікувальні властивості. Не відаю, чи є на землі ще одна така рослина, яка би мала в собі стільки лікарської енергії, як у неї.
    -  Я знаю три її властивості, - кажу я:  - А відносно того, що вона є виняткове дерево України, знаю давно. Про неї мені розповідав дідусь Антон і бабуся Онися Лозінські,  мої ріднесенькі пращури. А ще мама вчила шанувати її в любій  іпостасі: чи то квітка, чи гроно  ягід, чи сухі листочки, з яких робили настій при лікуванні горла. Прабабка Марія, перерахувала ліки зроблені з неї, закладала пальчики, і,коли їх у неї не хватало, брала мої руки і далі продовжувала рахунок. Згадую, як батечко дивився на мене, коли я поливала калиновий кущик біля будинку, де ми жили раніше, сміявся, казав, що це деревце стане свідком мого вінчання. Так воно і сталось. Коли мій наречений запросив стати йому дружиною, дуже буйно цвіла калина в межі нашого городу.
    - От бачите, що значить калина, - усміхаються тато.
    - У мене була вишиванка калиновими квітами, - доповнює мама. - Така вишиванка - гордість сімейства.
    - У моєї неньки рушники вишиті калиновими квітами – гладить листя кущику мій чоловік. – А ще, у бабусі були череп’яні миски розписані квітками і ягодами цього дерева.
    - Здається, я бачив посаджену калину у ваших батьків біля воріт, - звертається до мого чоловіка татусь.
    - Я її сам там посадив. А ще величезний кущ її росте у батьків прямо в саду. Мій батечко лікар, знає толк в цій рослині. Після війни  готовив ліки з рослин. Каплі з ягід калинових я сам приймав, - набирає води чоловік і легенько бризкає на донечку Інгу, а вона черпає жменю водиці п’є, каже, що вода смачна, бо настояна на погляді калини.
    Тато тулить внучку до себе, в очах радість і щасливе дивування,  виходить, що калину побачила внучка відбитком в водиці, на  якій  вона і  настоялась. 
    … До спілого вечора не змовкали розмови в батьківському дворі. Коли мати запросила до вечері, ми попрямували до сімейного столу, що змайстрував  тато уже давненько. З цим столом у нашій родині зв’язано  багато гарних зустрічей, розмов, спілкування і всього того, що єднає в одне ціле людей.
    - Подивіться на захід. Як по-вашому, яку погоду на завтра передає нам природа? – задає питання батько.
- Гарну, - відповідаю я. – Сонце йшло в відпочинок тихо, не спішно,
усміхнено. Яскрава заграва неба в обрії розказує за теплий наступний день.
    - Зранку буде вітерець. Але не надовго. Десь в годин дев’ять-десять він заспокоїться, - доповнює розмову мати.
- Ти звідки це витягла? – питаюсь у неньки.
- З тих хмарочок, які згуртувались, коли сонечко стало спускатись в свій
Край.
    - А я хочу почути від дідуся історію його калини, - тулить погляд до дідуня моя донька.
  Очі у батька аж засвітились іскорками доброти і радощі – внучка хоче
почути історію цього дерева, яке він приймає за родину.
    - Не знаю коли і як людина Землі вперше побачила це деревце. Мабуть воно їй сподобалось, бо не сподобатись воно не могло. Тихе, ввічливе, привітне, - почав розмову батько. 
   І полилась татусева  мова у світ, переплітаючись згадками, цитуваннями, віршами про калиноньку. Він  розвивав тему  життя калини так, ніби  був ботаніком і вченим фармацевтом. В оповіданні за неї були приведені приклади її існування поряд з чоловічим мешканням, з цілими калиновими  гаями, з різними властивостями дерева для допомоги людині при захворюванні і т.п. Я слухала, і мене переповнювала радість, що свою любов до калини тато передає вже внучці, яка, я вірила в це, продовжить любити цю деревину, як любив її мій татуньо.
     … Недільний день високо-святковий привів до нас родичів, друзів, сусідів. 
    - Якби ви знали, який я нині щасливий, - озирнувшись на гостей мовить батько. - Та не тільки нині. Я просто щаслива людина землі. Гляньте навколо. Красота природи не покидає нас ніколи. Неважно яка  пора року. Цю красу я ціню кожну хвилинку. Вийду ранком з хати, стану у порозі, а переді мною весь СВІТ білий. Через хвилинку я уже іду до криниці. Вітаюсь окремо з калиною, яку посадив весною, джерелом водички,  птахами, краєвидами, шляхом, далекими полями, небесними просторами, окремий поклін відвожу рідному селу Михайлівцям. 
    В словах тата жила та несказанно-висока дійсність, з якої вийшло все живе. У очах родичів і друзів  примітила ласкаву приреченість до всього, що відбувалось в батьковім подвір’ї. А через кілька хвилинок мати покликала гостей за стіл, на якому красувались різні страви, а серед них книші і вареники – чисто українська кухня. 
     На серці і душі було тихо, надійно і щасливо. Я знала, я чекала, що скоро тато затягне пісню, і буде вона про калину. Чи то я добренько знаю батька, чи народилась хвилька, яка підказала мені те, про що він подумав, і в ту же мить, полилась мелодія: знайома, рідна, своя. 
    - Ой, у лузі калина стояла, там дівчина воду набирала, - почав спів тато, а ми всі підхопили її, і понеслось дзвінко і широко  аж до садиб, в поля, до дальніх сусідів, велична розлога мелодійна хвиля.
    Святковий настрій, гуртова пісня, радість і щастя свята, а мені здалось, що навіть пташки  притихли, почувши наш хор.
    Пісенний початок  розставив все на свої місця. Тітка Ніна усміхнулась, стала розказувати, що  Іван Франко написав вірш. Прочитав його композитор Янівський і,  народилась пісня: - «Червона калина».
    - То давайте заспіваємо, - радить племінник батьків Іван Попіль.
- Не тільки можна, а і потрібно, - відгукнулась мама, і, усміхнувшись,
витягла  в світ високу ноту:
     - Червона калино
       Чого в лузі гнешся.
       Чи світла не любиш,
       Чи до сонця пнешся.
       Я слухала як співали гості, а в згадці була в Києві, коли випадково попала на концерт в Палац України, там тоді співав хор Вірьовки пісню «При долині кущ калини», і було мені вільно, добре і велично, в гурту людей, які знають толк в проведенні святкових зустрічей. 
     - Гарний у нас хор зібрався. Степан, завідуючий клубом, жаліється, що немає співаків в його колективі. Нехай послухає нас, тоді з задоволенням прийме всіх разом в співучий гурточок, - веде мову Терентій Хілінський.
- А не заспівати нам «Розпрягайте хлопці коней»? - кинула питання Галя,
дружина Івана.
    Перебираючи різні наспіви ми довгенько тягнули хорові пісні, які, ніби хтіли щоб день не кінчався, бо ще не всі переспівали.
    Вечірня пора жмурила очі, сміялась у кулак, хитала голівкою, ховала від нас години, їй було приємно бачити наші радісні обличчя, чути сміх, забути про те, що скоро почне темніти.
    - Оце так зустріч, - почав дядько Роман Панчішин. – Забув, коли так гарно гостив. За турботами не видно кінця робіт. А тут раптом все відкинув, схопив в обійми бажання поспілкуватись, посвяткувати, зустрітись з рідними людьми.
    - Потрібно, мабуть, нам розходитись, - каже тітка Наталка. - Зірочки в небі вже збираються на вечірню нараду, а ми ніби  ще не наговорились, тягнемо відхід.
    - Дякуємо за гостинність, за свято, яке ви назвали Калиновим, за ваші пісні і спомини минулого, яке тісно і родинно пов’язане з тим, що живе в нас і поруч з нами, - сказав сусіда Павло Рябокінь, а його дружина Маруся, мила і тиха жіночка, доповнила: - Низький вам поклін, за ваше чуйне і ласкаве відношення до людей, до Землі, до життя.
    … Пройшло кілька років з того славного дня, коли батьки святкували  СВЯТО розширення свого господарства, прикупивши обійстя сусіда. Помножились  зміни у світі, в бутті,  в літах людей. Нещодавно  отримала  лист від неньки. Букви гарні, вродливі, спокійні. Мама згадує новини села і свої, розказує за погоду, яка ходить весняними дорогами Михайлівець, розносить плани роботи кожному чоловікові окремо. Далі пише, що праці хватає всім, а це значить, що село живе життям  сільських обставин. А далі лист її уже все про неї і батька.
   - Твій татусь, як завжди, раненько ходить спілкуватись з пташками, Калиною і Криницею. Славно і чинно розповідає їм про все, чим живе, що робить, які будує плани на майбуття. Але не та хода вже у нього: якась зашпортана, мілка, зашморгала, повільна. Він не хоче, щоб я бачила його недомагання, відвертає голову в бік, коли його щось болить. А болить його серце. Я знаю – він не з тих людей, щоб жалітись на здоров’я. Василь Трохимович Федик, наш головний лікар, казав мені, щоб батько ліг в лікарню, та він махає рукою, розказує, що ще не пора. Мені сни сняться тривожні. Напиши ти йому, щоб звернувся до медицини, бо нині вона допомагає зменшити артеріальний тиск, підлікувати серце і все інше. Непогано було би твоєму татусеві подбати і за себе.
    Лист читала три рази. Давило в горлі, сумували думки, і мені здавалось, що якась незрима темна завіса поступово хилиться над татовим обійстям, міняє його вигляд снує печаль.
    В таких випадках згадую, як батько говорить, що у кожного чоловіка є своя  Альфа і Омега.  Альфа татуся  була гідною, з широким розмахом буття, високо-вродливою, терпеливою і дійсною в проведенні літ на землі. Все має свій початок і … кінець. Омега – прийде сама по собі, як   відведено людині.
   … А  ОМЕГА тата прийшла до нього в липні місяці.
  … Після того, як Вічний Всесвіт прийняв в свій замок Душу мого татуся, мати довго розповідала мені за його останні земні дні.
    - Я думаю, - витирає сльози  тихо мовить мати. - Він відчував,  що покине нашу Планету, бо в його розмовах з природою чувся жаль і біль. Відчував не тільки він, але відчувало все те, що його оточувало. Калина, яку він посадив при криниці, стала рано сипати квіти на землю. Таємниця із таємниць наше буття. Якщо не віриш, піди подивись. Ягід на вітах не буде. Вона виплакала свій врожай за татом.
   І дійсно, коли ми з ненею пішли до криниці, я здивувалась – дерево осипало на землю не тільки квіти, а і листочки. Я обняла кущ, заговорила з ним так, як любив розмовляти тато. Подякувала їй за батенька, за нас всіх, за пам’ять. Ми мовчали, а поруч  з нами стояв липневий день, теж мовчки слухав незміренно дивну тишу простору. Раптом десь далеко над полем  полинув високо-мелодійний  чоловічий голос, і  через мить  спокійно розтаяв  в Небесній далині. 
       





                КАЛОШІ
               
                Тільки правда, якою би вона не була тяжкою - легка.
                О. Блок

      Спіла осіння пора ходить двором тітки Мілі,  радить, як скоріше зібрати врожай в городі, в садку, в видолинку. Жінка вийшла з хати, взяла з кілка мішок і лопату пішла в город, а повернулась під обід. Глянула, ахнула радісно, в почтовій скринці  лист від доньки. Читала поважно, придивлялась до написаного, усміхалась радіючи. Через декілька хвилинок   гукнула сусідку, повідомила, що має листа від Анюти.
    - Закінчу копати картоплю, поїду в гості до своїх. У внученьки Аллочки день Ангела.
    Погода стоїть хороша. Дні світлі, теплі, лагідні допомагають Мілі вправитись з роботою. Вона вся в розмовах про поїздку, про плани, що привезти з міста, як привітати діточок, наговоритись з ними, запросити, щоб приїздили, не забували маму і бабусю.
     Місто Вінниця прийняло Мілю в обійми. Все тут їй знайоме, бо буває у дітей в усі пори року. Ось тільки мішає їй гуркіт міста, а все інше – можна приймати з настроєм.
     Вересневі дні неспішні, але ще й не затяжні, приласкали Мілю  радісними розмовами, святкуванням дня народження внучки, походами по магазинах, бо потрібно було купити те, чого в селі не знайти. Чотири  дні пройшли ніби чотири години. Покидаючи дітей, Міля заплакала, та взяла себе в руки, сказала:
    - Чекаю вас до себе. Наварю варення, заквашу яблука, помідорів, огірків – приїжджайте буду рада.
    Мілю провели до вокзалу, а коли  вона сіла в потяг, – дивилась в вікно, довго махала, поки не зникли вдалині. 
    Дома її чекав кіт Ласик і гурт синиць з горобцями. Через десять хвилинок в хаті Мілі появилась сусідка Марина, яка сторожувала обійстя, поки не було хазяйки.
   - Привезла  тобі синьки, яку ти просила, - подає пакет сусідці Міля. - А ще   солодкий подарунок приготовила – ти любиш мармелад. Ось він.
    Радість і спогади за поїздку заполонили хату і подвір’я Мілі, бо до неї прийшли її родичі, друзі, сусіди. Обідали разом, навіть пісні співали. 
    - Собі я купила калоші. Зараз покажу, - сміється тітка. – Ось вони. спритні. Похожі на черевики. Якраз для осені і весни. Оті, що привозять до нас – мілкі і важкі. А ось ці – дуже славні. Тепер не буду боятись ходити в болотну пору.
    - Дійсно гарні, - хвалять жінки покупку. – Місто дає змогу купити щось путяще, а нам …
   Цілий тиждень Міля збирає врожай в городі, тішиться, що вродило нівроку. Марії, своїй племінниці, розказує, як проворно ще справляється з роботою, хоч їй скоро шістдесят виповниться. 
    - З городу збирай сама, а яблука ми з чоловіком зірвемо через три дні.  У Миколая буде вихідний.   
    - Залишаться гарбузи і кормові буряки. П’ять днів мене не  було дома, а коли приїхала, вибрала  огірки і помідори, наквасила ще одну велику каструлю. Вистачить до нових, - сміється жінка.
    Яблука зірвали за півдня. Ящики повні. Міля ходе біля них, дивується куди їй стільки.
    - Прийдеться продати половину, бо одній забагато, а Ласик яблук не споживає, - ділиться планами Міля з племінницею.
    -  Заквась бочечку. А ще вари повидло, - радить Марія.
    - Варення, повидло і джем зварила з середніх, літніх сортів.
    - Тоді Микола відвезе їх до складу. Там зважать і заплатять гроші.
    - Добре. Що би я без вас робила, - зітхає тітка. – А де дівся Миколай?
    - Гарбузи носить під повітку. Вони вже не ростуть. Буряки ще тримаються, не бояться ранішніх осінніх туманів.
    - Микола справний господар. Ти сідай до столу. Я приготувала вам м'ясо з картоплею. Є огірочки, помідори, перці. Будемо обідати. Я вам дещо купила в місті. Так як у нас важко з дріжджами, то вам привезла сухі. Анюта дістала їх через знайому. Приятелька працює в пекарні. Будеш мати їх до весни.
    - Ой! – ойкнула радісно Марія. -  Оце так подарунок. Дійсно буду мати до весни. Виходить, що ти поїдеш до дітей весною.
    - Боюсь зими. Була колись в перепалках з нею. Застала сніжна пороша  в Гулях. Насилу добралась додому. З того часу  з нею дружу тільки в сімейнім обійсті. Люблю її вередливу і спокійну, бо не любити її неможливо. Вона чудо велике.  А ще я привезла собі калоші. Дивись які поважні і гарні, - кладе на лавку взуття Міля.
   - Оце так калоші! Казала мені Докія - Марина розповідала їй за них. Бач, за місто гарно дбають, а за село … Нема щоб привезли такі в сільську місцевість.
    - В черзі за ними  стояла пів-годинки. Думала не дістануться. Давали по одній парі.
    - Весною нагадаю тобі за калоші, коли зберешся до дітей, - розглядає обнову Марія.
    - Якщо їх там викинуть в продажу, буду стояти дві черги, - сміється жінка.
    … Дні не біжать – летять. Міля перебирає яблука, які залишились після продажі, думає, тішиться, що їй хвате  до нових. Радісно жінці. Все, що вирощує в городі, – це її праця і уміння хазяювати.
    - Ласик, - звертається до кота. – Чогось не бажають ходити ноги. Болять у колінах. Мабуть буде дощ. Його вже і треба. От було би добре, якби людина могла керувати хмарами. Буває, що мокроти не треба, а небо посіває дощиком так, що з хати не хочеться виходити.
    І тут до Мілі прийшла думка – у неї тепер є дуже гарні калоші. З кнопочкою при за стьожці, з теплою тканиною в середині.  Носки сплела давно. Вони якраз підійдуть до калошиків. На душі вільно, спокійно, навіть трошки святково.
     Дощ прийшов в село Михайлівці в ніч. Спочатку тихо пробігся, потім сипнув веселим гармидером, розбудив Мілю, яка піднялась з постелі,  стала біля вікна, щоб  слухати його музику. До думки вернулось минуле. Вона молода, гарна, вродлива іде заміж за хлопця, якого любить серцем і душею. Коли народилась донечка – щастя переповнило їх життя. Більше діток у неї не було. Доня  змалку мала велику здібність до навчання. Правда, тридцяті роки не зовсім привітними були, та у її сім’ї  все обійшлось добре. Ось тільки війна сорокових забрала її чоловіка. Боже, як вона тоді плакала! Та й нині, при згадці за коханого, болить серце, а на очі навертаються сльози.
    Вересневий ранок заполонив село розмовами про дощ, про зміну погоди, про те, що потрібно спішити зібрати останній врожай.
    - Маринко! – кличе Міля сусідку. – Не йдеш в магазин?
- Ні.
- Піду за цукром. Хочу попробувати зварити цукати з грушок.
    - Купи мені солі.
    - Добре. Буде тобі сіль.
    До магазину недалеко, але на вулиці болото – прийдеться взувати калоші. Від настрою, що вона має таке взуття, жінка веселіє.
    Через годинку  Міля несе сіль Марині, розповідає, що всі, кого вона зустрічала нині, перепитують за калоші, всім  вони подобаються.
    - В наступний раз, коли поїдеш в місто, привези кілька пар, бо до нас, поки вони дійдуть, три роки мене.
    В обідню пору над селом злетіло велике золоте сонце. Потепліло. Веселенько заспівали синиці. В саду довго щось розказувала сорока, ніби радила Мілі про якусь новину, яке трапиться в неї несподівано. Не гнала пташку, сміялась, бо  любить її  спритність, красу і веселу вдачу.
    Вечірня пора розводить Сни. Міля згадала дитинство, як мати вела вечірні розмови, що в кожну оселю Дід Морфій  посилає своїх дітей і онуків, щоб присипали людей. Повечеряла,  пішла в хату а там, включила радіо, подумала, що потрібно попросити Анютку, аби купила їй телевізор, бо в селі у багатьох людей він уже є. З такими думками жінка лягла спати.
    Ранкова благодать окутала село. Кольоровий туман поступово  зникав при появі сонця. Свіже повітря заповнило все навколо, нагадувало, що в свої права вступає жовтень.
    Міля зварила обід, підмела подвір’я, сіла чистити грушки для варення. Тут згадала, що вчора під вечір вимила калоші і зачепила їх за штахети перед будинком. Глянула  і здивувалась. Калош там не було.  Знітилась думка,  поспішила до хати, подивилась місце, де вона кладе взуття, та і там їх не було. Ходила подвір’ям, подивилась під лавку, столик, за парканом. Все було на своїх місцях – не було тільки калош.
    На душі стало неспокійно, сумно, неприємно. Пішла до Марині розказати свою біду. Сусідка сама прийшла до неї, стала  передивлятись двір, сіни, хату, навіть глянула в хлів і під повітку. Калош не було.
    - Хтось вкрав, - хитнула головою жінка. – Давай думати, хто це міг би бути.
Думки ні до чого не привели. Ніхто не міг забрати калоші, бо в селі вони   
тільки у Мілі, і коли хтось їх взує, зразу узнають злодія.
   Затужила жінка не тому, що їх хтось прибрав для себе, а тому, що є  такі люди, які беруть у другого те, що йому хочеться мати. Не кляла, не голосила, не гнівалась, Марині сказала:
    - Мабуть взяв їх той, кому вони більше потрібні.
    Сосідка здивувалась відповіді Мілі, та нестала нічого радити, махнула рукою:
    - Нехай на цьому станеться. Пиши Анютці, щоб купила  другі.
- Так воно і буде, - згодилась Міля.
… Жовтень ходить Михайлівцями кожен день в різній одежі, з різним
настроєм. Міля чекає посилку від Анюти. Доня написала, що дістала такі самі калоші, які раніше придбала матінка.
    - Бач, як добре, що появилась  можливість купити нові калоші, - радіє словами Міля в розмові з Стефанією, своєю давньою подругою. 
    … Чи то літа спішать, чи можливо вік двадцятий став спішніший, пройшло чотири роки, як трапилась непривітна пригода, коли у Мілі  хтось вкрав калоші. Купили другі, але … осадок від крадіжки залишився. Скільки вона не приглядалась до людей, що ходили по базару, в магазини, просто селом, – ніде ні в кого їх не бачила. Вирішила –  хтось взяв їх, і … передав в друге село.
    … Літо високими скрипками носить селянам стільки тепла, що люди вже шукають тінь, щоб відпочити від жаркого повітря.
    - Погода стоїть для відпочиваючих, - сміється Маринка. – В село приїхали доньки Велетнюка Миколи. Гарні, прибрані, щасливі. Пиши своїм нехай приїздять.
    - В серпні відпустка. Застануть тут ще теплу воду в ставках,  різні яблука і багато овочів. Я до них їздила в квітні. Вони купили нові меблі, а свою велику мебельну стінку перевезуть мені. Я їй вже приготовила стіну в кімнаті.
   - Добра у тебе донька.
   - На Максима мого похожа. Ти же знаєш як він тішився нею.
   - Знаю, - зітхає Марина, і  зиркнувши вбік хвіртки, каже: - Йду вже. До тебе  гостя спішить. Зустрічай, - усміхнулась жіночка, і поспішила в своє подвір’я.
    - До вас можна? – запитала Зіна, донька Юхоменко Раї.
    - Можна, - весело каже Міля.
    - Мене до вас пригнала ПРАВДА, яка не дає мені спокою.
    - Правда? Що саме то є Правда?
    - Прийшла вибачитись. Чотири роки тому скоїла я негарну справу. Вкрала у вас калоші. Як це трапилось, сама не відаю. Ви же знаєте, що нас дітей у мамусі четверо. Батько загинув на війні, а вона, одна, насилу тягнула нас в життя. Вчилась я непогано. Поступила в технікум в місті, а харчі брала з дому. На стипендію вижити важко, з неї я  умудрялась купувати матусі дещо з одежі для молодших. Якраз в ту пору приїхала додому, пішла в село, а там побачила вас в гарних, дуже гарних калошах. Тут згадала, що у мене крім парусинових туфель, нічого немає, а на зиму – старі чоботи. Так мені стало себе жаль, не розказати. Я навіть заплакала з суму. Як до мене прийшла думка піти до вас, упросити вас віддати мені калоші, не знаю. А коли  підійшла до вашого двору, побачила - вони висіли на штахетині. Це був ранній вечір. Вас в подвір’ї  не було. Що мене спонукало вкрасти їх, не згадаю. Схопила, побігла додому. Калоші сховала від матінки. А завтра вирушила в дорогу. Якби ви знали, як мені було гірко думати за цей вчинок, та, я зціпивши зуби, ходила в калошах всю осінь. Прийшла думка повернути їх вам, та … коли приїхала весною, ви ходили вже в таких же, лише в других калошах. Зрозуміла – донька купила вам інші. Прийшлось мені носити їх далі. Сором бере розказувати вам за свій вчинок. Я з дому непоганих людей, ви про це знаєте, та біда і не достаток мене погнали зробити крадіжку. Вибачте ще раз. Я не могла заспокоїтись до того часу, поки не закінчила навчання. А тут радість – мене зразу же взяли працювати в школу, і я зразу же поступила учитись в інститут на заочний відділ.
    Зіна розказувала Мілі про свій негідний вчинок, дивилась на неї і  плакала.
    - Не знаю, як ви приймете моє каяття, але … за те, що  зробила вам прикрість –  рішила віддячити – купила для вас нові черевики. Ось вони.              Зіна  витягла з сумки взуття, чорні, з пряжками нові, ладні черевички. -  Це мій борг. Ваші калоші дуже виручили мене. Не знаю, як би я ходила в осінню пору в технікум в літніх туфлях. Осені потрібні черевики, або закриті туфлі. 
Міля не знала що й сказати дівчині,  бачила, з яким настроєм
вона говорить і карає себе, і не може зупинитись від жалю. Тітка  встала, підійшла до Зіни, обійняла, приголубила, сказала розсудливо:
    - Не турбуйся. Все пройшло. Я навіть щаслива, що мої КАЛОШІ  прийшлись тобі в поміч. Знаю тебе і твою матінку. Добрі ви люди. Через дві недільки нові калоші мені купила донька, то я і не примітила, як все трапилось. Була у мене думка, що їх вкрали пси, бо вони пахли чимось таким, що подобається їм. А тобі вони принесли велику користь. Без хорошого взуття в мокру пору неможливо бути. За тебе  дуже рада, що послушною ростеш. Чула, помагаєш матері. Я і не знаю як це зробити, прийняти твої черевики, вони ж дорогі, не те що  калоші.
    - А я знаю. Давайте приміряйте взуття. Бачите, як вони гарно лягли вам на ноги, - радіє Зіна.
    - Дійсно гарні. А що я скажу, коли мене запитають де я їх взяла?
    - Кажіть правду. Хтось усміхнеться, хтось скривиться, а більше людей скажуть, що за свій вчинок я посповідалась перед вами. Вибачте мені ще і ще раз. 
    - А я хочу тобі подякувати за те, що ти добра і розумна людина. Не в тому справа, що ти їх взяла, а справа в тім, що знайшла силу волі і … покаялась за гріх.
    День літа пив високу тишу, а оксамитова даль небесної гладі дивилась на село, де в подвір’ї Мілі сиділа гарненька дівчина, сором’язливо поглядаючи на господиню двору, говорила тихо, трохи знічено, привітно.
    - А навіщо теребити різними розмовами те, що було і відбулось? Не скажу я нікому, бо гріх ворушити справи, які пройшли, - каже  спокійно Міля. – Знать калоші тобі були потрібніші, чим мені. Треба жити так, як  каже народ: - Коли тобі погано, думай, що є люди, яким поганіше чим тобі. Оце весь сказ на твоє признання. Будемо дружити. При нагоді, якщо стрінеш в місті  Анюту, поговори з нею, бо як би там не було, спілкування, а тим більше з людиною з твого села, має гарне значення. За черевики скажу, що їх мені передала донька.
    Зіна подякувала тітці за розмову, обняла жінку, витерла сльозу, зітхнула,  сказала ввічливо:
    - Добра ви людина. Вік не забуду вас. Вибачте ще раз. Це мені урок на  життя.      
    Міля провела Зіну аж за ворота. Коли дівчина пішла,  стояла і дивилась їй вслід довгенько. Потім присіла на лавку біля хати, усміхнулась, гукнула сусідку:
     - Маринко, іди подивись які славні черевики передала для мене Анютка.
   

               

                ГЛЕЧИК МЕДУ   

                Потрібно багато пережити, щоби стати чоловіком.
                А. Сент-Екзюпері


         В 50-х роках ХХ століття в село Михайлівці на роботу в лікарню прибув молодий лікар Василь Трохимович Федик, з молодою дружиною Раїсою і двома малими синочками.  Глянувши на приміщення поліклініки і аптеки,  важко зітхнув, але тут же взяв себе в руки, сказав  лікарю, який в цей час відповідав за лікарню села, що вони разом попрацюють, і тут появиться  лікарські обновлення  різних відділів. На що той  усміхнувся, хлопнув в долоні, цим самим дав зрозуміти що він готовий працювати в два рази більше, лише б  село мало надію, що у них є ратівники від хвороб.  З цих слів і почалась та, особлива праця з напруженнями, яка поступово приймала вигляд лікарських приміщень нового стиля. 
    - Я кілька раз чув від людей,  що лікар Паламарчук, який вже помер, працював один в Михайлівцях, виконував всю лікарську роботу, навіть за повивальну бабку вів відповідальність, - веде розмову Федик. – То ми разом справимось  зі всім.
     - Було таке. Паламарчук дійсно любив свій фах. Йому доводилось лікувати навіть зуби, - сміється  колега. 
    - А ліки де брав?
    - Виготовляв з трав. Багатенько років село лікувалось, і навіть нині лікується настоями з рослин. Народна медицина - велика сила.
    - Згоден з вами. Але тепер, в 50-десяті роки ХХ століття ми повинні рятувати людей ліками, які виготовляють державні фармакологічні заводи.
    - Вірно кажете. Але … думаю, що ви знаєте, яку силу і міць з минулого і до наших днів має народна медицина.
    - Знаю. Прийде час і лікування народними методами буде прийматись як ліки,  навіть великими професорами-медиками. А у нас з вами стоїть задача мати нову лікарню. 
    Люди дивувались, коли через рік в центрі села стали будувати двохповерхову будівлю, а при ній інші приміщення. Уже було видно - тут буде лікарський стаціонарний комплекс. Василь Трохимович працював денно, виконуючи роботу не тільки як лікар, а  як відповідальний за будівництво лікарського корпусу.
      Ремонт старої поліклініки і аптеки теж здивувало сільське населення, бо старі приміщення стали виглядати по новому, і це не тільки тішило самих працівників лікарні, а і мешканців села. 
    … Бігли роки, як весняні течії. В селі була і діяла стаціонарна  лікарня, працював гурт лікарів, медсестер, фельдшерів і інших працівників лікарського напрямку. Сам головний лікар Федик Василь Трохимович злегка змінився. Волосся на скронях побіліло, хоч мало примітно, бо він з роду блондинів. Ніхто і ніколи не бачив його сумним. Він завше в гарному настрої, привітний, добрий, приємний. Село не перестає дивуватись працездатності і високому лікарському таланту свого головного лікаря, те як він, ставить діагнози без всяких великих і дуже потрібних аналізів, і ніколи не помиляється. Раз сказав Федик, що потрібно їхати в районну лікарню, значить потрібно, бо ця хвороба викликає у нього сумніви – потрібна операція,  або більш серйозне лікування, яке в сільській лікарні не здолати.
    Село жило і живе своїми неписаними законами,  і ці закони люди привикли приймати і жити в них і з ними. Авторитет головного Михайлівецького лікаря Федика мав велику цінність. Не одного мешканця спасли він від недугів. Не було такого випадку, щоб  Василь Трохимович навіть  в глибоку ніч, або в велику негоду, не пішов в любий кінець села (а Михайлівці село немале, в ньому чотири райони, якщо міряти мірками міста), до хворого, якому потрібна лікарська допомога.  Іноді, при самих простих захворюваннях люди звертались до нього в розпачі, говорили, що ця хвороба – смертельна.
    - Відженемо її, - усміхався Василь Трохимович. – Я до вас сам навідуюсь. Поговоримо з … тою, яка влізла в ваш будинок, - жартував лікар і … йшов до хати жінки, яка бідкувалась, що хтось із її рідних важко хворий.
    Так за довгі роки Василь Трохимович побував майже у всіх оселях села, як кажуть, знайомився не тільки з тими, хто хворів, але й історією  окремих мешканців, сім’ї,  роду, з тими життєвими звичаями, які вкорінялись в людських відношеннях, життєдіяльних законах родових начал, віросповідання і всього того, з чого складається буття чоловіка на землі.
    Якось за вечерею Раїса, дружина Василя Трохимовича, каже, підсовуючи чоловіку миску з салатом:
    - Зустрічала Марію Василівну. В неї хлопчисько колись поломив ногу, а ти сам відвіз його в районну лікарню, і чекав доти, поки хлопцеві не наклали гіпс, і залишили в лікарні. 
    - Було таке.  Але це моя робота, допомагати хворим.
    - Ти ж головний лікар. З хлопчиськом міг їхати один із лікарів лікарні, - продовжує мову жінка.
     - Якби ти побачила розпач матері, як вона плакала і бідкалась. Я для неї в той час був БОГОМ, в якого вона вірила.
    Раїса глянула на чоловіка, погладила йому руку, сказала тихо:
    - Таких як ти лікарів на землі небагато. Я маю в вигляді, які поступають так, як ти.               
    - Є ще один лікар в селі Конищеві. Це Іван Матвійович Смаровоз. Розповідала мені медсестра Ганна Іванівна випадок. В одну зимову ніч в Конищеві захворіла стара жінка. Син прийшов до Івана Матвійовича, розбудив його, сказав, що мати уже три години як стогне і плаче, вибачився, що потривожив його, попросив чи то прийти, чи дати пораду, як далі бути. Нащо лікар сказав: - «Потрібно було йти за мною саме тоді, коли мамі стало погано. Та добре, що все-таки надумав прийти тепер».  Через півгодини він вже поставив діагноз, що у жінки апендицит. До ранку вона уже була в районній лікарні. Машину організував сам Іван Матвійович. І сам же  повіз її в район. Там він був до тих пір, поки жінці не зробили операції. О 12-тій годині дня вернувся і зразу же пішов на робоче місце, приймати хворих.  Саме такі лікарі, як Іван Матвійович, являються прикладом для мене, і не тільки для мене, але і різних людей, від яких залежить чоловіче здоров’я, або допомоги  іншого випадку в житті.
    Раїса слухала чоловіка, раділа за нього, бо таких випадків, коли він  в любу пору, в любу погоду йшов на допомогу хворим мешканцям, було дуже багато. Згадати всіх трудно, хоч деякі особливі залишились в пам’яті на всі роки.
    Рая підійшла до шафи, взяла звідти глечик, поклала перед чоловіком, запитала:
    - Згадай випадок, який зв’язаний з цією посудинкою. Мені ніколи не забути ту сльотливу довгу листопадну ніч, як до нас прийшов голова сільської Ради  Степан Климентійович Вінницький і ледь не плакав, що у нього помирає донька Анета.
    - Як можна таке забути? Як зараз пам’ятаю: ніч чорна, довга, широка,
плаксива, мені здалось, що вона плакала і тужила за чимось, що не вернеться уже ніколи. Мабуть тужила за світлими осінніми днями, які змінились сльотою. В житті всього земного є світлі і темні полоси. У осені темні приходять в кінці листопада. Мені в ту ніч не спалось, ніби відчував, що може скоїтись щось страшне і неповториме.
    - Коли в двері хтось стукнув, я вже стояла одягнута в халат, - наливає  в чашку компот  Раїса, а сама тулить погляд до світло-коричневого глечика особливої форми, який сам за себе розповідає, що йому дуже багато років.
    - Мені здалось – я не спав. Встав, і тут же запитав: - Хто там? А коли в порозі появився Степан, зразу же зрозумів – трапилось щось важке, інакше цей чоловік не прийшов би в спілу ніч до мене. Одне його слово, що помирає його Анетка, допомогло мені зібратись в одну хвилинку. А він, збиваючись розказував, що вона попала під осінній дощ. Вечором появилась температура. А в ніч – доня була  уже вся в жару і стала розмовляти про щось незрозуміле.  Я зразу подумав - в дівчини запалення легенів.  Так і було. Зробив уколи, привів Анету в свідомість, наказав, триматись, як тільки можна жвавіше. Степан пішов за машиною, а я залишився з хворою. Тут вона легко зітхнула, сказала, що хоче спати. Мені на душі враз полегшало. Дівчина спала, а дружина Степана запросила мене випити чаю, чи може какао. Я згодився на чай. Поки вона його готовила, звернув увагу на їх мисник, де, по моєму розумінні,  були зібрані дуже цінні миски, глечики, гладущики. Жінка примітила мій погляд сказала: - Все це добро від діда і батьків Степана. Його дідуньо і татусь не раз бували в Києві. Звідти привозили  дещо з тканин, сільського знаряддя і …   посуд.
    - У вас тут миски дуже різні, - сказав я, побачивши  ряд дорогих полумисків. 
    - Таких тут не купити. Бережемо, як зіницю ока, - відповіла жінка. 
    - Добру справу робите. Внуки і правнуки оцінять, бо в нашім селі мало у кого зберігся такий кольоровий і важний посуд, - сказав я.
    Хазяйка, передивляючись посуду провела рукою по одній чашці, сказала:
    - В глечиках тримаємо мед. А в гладущиках гарно зберігається колотуха, сметана, бринза. Вони поливані, мають здібність тримати одну температуру, - говорила хозяйка, ніби вела для мене невелику екскурсію. 
    Я випив чаю з медом і тут появився Степан з машиною, став розповідати, що  на всяк випадок  домовився з трактористом, щоб їхав до того місця, де закінчується шосейна.
    В районний центр ми прибули, а там уже знали, що веземо важко хвору дівчину. Степан ще встиг дати вказівку черговому Михайлівецької Сільської Ради зателефонувати в районну лікарню, повідомити, що саме сталось в нашім селі.
    Ближче ранку Анета вже заговорила з нами. Температура зовсім спала, а це значило, що лікарі знайшли дорогу лікування. Степан залишився з донькою, я поїхав назад додому. Їхав і … радів, що вчасно мене привели до хворої. Повір, саме тоді, коли я побачив в якому стані дівчина, зрозумів – я прибув вчасно.  Мої уколи зіграли важливу роль, бо запізнись я на дві годинки, не знаю, що могло би трапитись.
    - Жаль, що нашій аптеці не виділяють такі ліки, які іноді дуже потрібні, - зітхає Раїса.
    - Нині у нас запас цінних ліків набагато більший, чим було в ті роки, коли ми сюди приїхали - розказує, перегортаючи журнал Василь Трохимович.
    - Як тільки веду розмову за мед, згадую той день, коли дружина Степана з Анетою прийшли до нас. Я повернулась з роботи, стала готовити вечерю, коли в двері постукали. Вийшла назустріч і … навіть добре здивувалась – переді мною стояла жінка Степана з донькою - усміхнені, щасливі задоволені. Запросила проходити, а вони не відказались. Я зразу же пішла в мову за здоров’я Анети, а вона, злегка хвилюючись, стала дякувати тобі за її спасіння від смерті. Вийшло у неї, що головний ратівник її життя це ти. В районній лікарні їй сказали про це. А все інше, це  додаток до того, що ти зробив. Саме тоді вона витягла з сумки глечик з медом, поклала на стіл, сказала: - Тут наш подарунок для вас – глечик меду. Не подумайте відказуватись, ми не візьмемо його назад. Глечику більше 150 років. Він виготовлений на Чернігівщині, руками одного талановитого художника-гончара. А мед в нім – з наших Подільських садів, полів, долин, гаїв.
       Раїса змовчала, кинула погляд кудись за вікно, встала, поправила фіранку, звернулась до чоловіка, усміхнувшись:
- Ти мене слухав, чи читав журнал?
- Слухав уважно. І дуже вдячний за твої спомини. Давненько це було.
Пройшли немалі роки, як ми з тобою приїхали в Михайлівці, стали жити ось в цій же квартирі. якій мешкаємо й нині. Різних випадків в житті було багато. Їх не перерахувати. Та були такі, які ясно бачаться і нині. Випадок з Анетою – особливий.  А відносно глечика з медом, то ти сама можеш дивуватись – у ньому медок ніколи не закінчується. А сам глечик – диво-дивне - художня цінність народного мистецтва України. Візерунок на його боках – давній. В нім відбиток не тільки узору нашого краю, в нім живе пам’ять  предків гончарів, талановитих, працьовитих мешканців Поділля.
    - Дійсно, - здивовано відповіла Раїса. – Глечик завжди повен меду. Коли нам потрібно його заповнити новим,  ми з нього  виливаємо немаленьку ще мірку. Посудинку мию, сушу, і тільки тоді заповняю його знов. Ця робота для мене сповнена прихильності, ніжності, радощі.
    - Айтматов сказав: - Добро не лежить на дорозі, його випадково не підбереш. Добру чоловік у чоловіка вчиться, - сказав  і закрив журнал Василь Трохимович, і, поцілувавши жінку в щічку, доповнив: - А глечик для нас став символом чуткості, добра і земного буття.






                АЛЬБОМ ДЛЯ МАЛЮВАННЯ
               
                Живемо для добра людського.
                Л. Дубейский

    - На вулиці так мете, світу білого не видно, - заходить в кухню каже мати.
    - Я насилу прийшла з школи, - відзиваюсь, відкриваю фіранку, дивлюсь через вікно у двір, де гуляють великі зимові січневі вітри.
    - Ходила до Хілінських. Носила Вірі тісто, бо нині пекла пироги,  закваски залишила  для неї. Дуже рідко привозять в село дріжджі. У місті їх хватає, а у нас …
    - Сьогодні субота. Обіцяла тітці Наталці прийти, але із-за віхоли не піду, - стелю на столі скатертину.
    - Батько на нараді. Прийде пізненько. Добре, що взяв ліхтарик, - підкидає в грубку поліно дров ненька. - Йшла до Віри, зустріла Палажку. На ній хустина, яку я подарувала. Тісно зав’язалась, тільки очі видно. Запросила, щоб приходили до нас  з Надією в гості. Жаль мені їх.
    - Вчора вертаючись з Надійкою з школи, побачила сум в її очах. Жалілась, немає зошита для малювання. Тай олівців немає. А малюнки у неї гарні. Здібна вона до художніх справ.
    - Аби купити  чоботи Наді,  Палажка зайняла грошей  у Ганюти. Для шкільного приладдя теж потрібні гроші, - зітхає мама.
    - Я ось що подумала. У мене альбом для малювання є. Олівці маю. В Вінниці папа купив ще один альбом і коробку олівців, цілих 18 штук. Лежать вони у мене в ящику стола. Може віддати їх Наді?
    - Гарну справу придумала.  Віддай. Твоє добро відплатиться в десять разів більше, - годиться  матуся, виставляє миску з пирогами на стіл, розказує:  - Оці пиріжечки з сиром і яблуками. А ті, в каструлі – з капустою, картоплею і горохом. Напекла багато. Завтра до нас завітає батьків товариш Михайло з дружиною. Будемо вгощатись під спів зимового вітрового концерту.
    - Пам’ятаю, як  бабуся  Марія казала, що вітри з зимою творять свято. Гуляють під свої же мелодії. Вони живі. То чому їм не святкувати, - кажу я, закриваю книжку,  сідаю їсти пироги.
    - Ти вчи уроки, а я піду до корови, свинки і курочок. Мабуть змерзли, та ще й їсти хтять, - торопиться матуся.
    - Одягайся тепліше. Вітрисько нині не жартує, - раджу я.
    Сутінки оповили все село Михайлівці. Надвечірок хмарний, тягне колючим морозом. Січень в білім кожусі грайливо тішиться,  кидається снігом, регоче високо і гучно.
    Мама вернулась в оселю,  веде мову, що дядько Роман захворів. Кашляє. Треба занести їм меду, бо у них немає.
    Прислуховуюсь, хтось стукає в двері. Відкриваю двері, впускаю в хату тітку Палажку з Надею.
    - Насилу долізли, - сміється жінка. – Я впала, а щось на плечі мені - скік! Перелякалась, питаюсь: - Хто ти? А воно шепче: - «Вези, а то інакше…» Тоді  кажу голосно: - Я Божа людина. А ти - нечисть. Ану злізь!  І воно тут же злізло, - підморгує весело тітка.
- Буває, - сміється мама. – Добре, що прийшли. Я напекла пирогів.
Поможете їх знищити.
- Завжди готові! – радіє Палажка.
    - Тоді візьмемось за справу, -  ставить на стіл ненька миски з колотухою,
відкриває полумисок з пирогами, пригощає гостей.
- Під співи віхоли добре сидіти в теплій хаті, споживати пироги і …Як по
вашому,  що буде далі? – звертається до нас сусідка.
- Казки, - радіє Надя.
- Угадала. Казка казкою, а я розкажу вам правду, - стає серйозною жінка. -
Люблю під радісні співи січневої пори ходити згадками в минуле. То чекайте правдиву повість. А було це в пору, коли мій дідусь був молодий. Тоді він славився здоров’ячком, вмінням боротись, мав хорошу звичку доказувати щось  своє розумне і дієве. Якось у зиму вийшов з хати, а там вітри крилаті, ледь з ніг не збили. Розсердився, сказав, що не боїться їх, буде робити те, що захоче. І тут враз розгнівався  Старий Вітер, запам’ятав слова дідуня, пригрозив, полетів далі.  Сміявся мій пращур, коли вітри нападали на нього. Викручувався, як міг. Та йшли роки. Дідусь одружився, народились два сина і донька. Якось зібрався в Нову Ушицю, щоб поміняти борошно на крупу і оливу. Поїхав. День погожий, зимовий, чистий. А коли вертався назад – захмурилось, почався вітер. Виїхав спішно. Проїхав  Богушівку.  Та за селом стало враз навколо темніти. Глянув, а по полю мете так спритно і сміло, що задуває вже й дорогу.  Віхола почалась. Дідусь затяв коней, гайда спішити. А тут коники видно збились з дороги,  зупинились. Дід злегка розгубився. Оглянувся, взяв правіше, та враз вітрисько схватив його за плечі, підняв і знову посадив. Що за біда, подумав дідуньо і гукнув на коней. Вони рушили з місця, та знову зупинились. Стало страшно. Зиркає навколо – нічого не видно, окрім снігу.  Неспокій став підкрадатись. Думки боязко чіплялися одна за другу, нічого придумати не міг. Так простояв він кілька хвилин, аж поки не почув веселий регіт - то сміявся Вітер. Дідуньо ввібрав голову в плечі, згадав молоді роки, коли кепкував над ним. По тілу пішли мурахи. Що робити, не відає. І тут до нього прийшло – він повинен  поговорити з Вітром. Почав з того, що він колись був молодий, життя сприймав не роздумуючи за майбутнє, хотів доказати, що може все, а значить побороти Вітер. Дід веде мову, шпортається словами, ікає, хитає головою, коли відчув – Вітер перестав дути. Зупинився дід розмовою і каже:
    - Вибач мені. Зрозумів все. Бога ради відпусти. З цього часу стану тебе поважати, бо ми ж живі і повинні шанувати одне одного.
    В одну хвильку стало навколо тихо-тихо. Раптом перед ним показався величезний чоловік з снігу. Дивиться на нього, мовить грізно:
    - Маєш щастя, що я нині добрий. Повірю тобі. Але … запам’ятай, другий раз не прощу.
    Дідусь згодився з Вітром, а той куделею завився, полетів  кудись.
    З того часу мій дідуньо ніколи не хвалився, що може щось зробити, яке йому не під силу. Отака казка-правда вам нині від мене, - сміється тихенько тітка.
    - За казку, за правду, за те, що прийшли в гості,  хочу подарувати Наді альбом для малювання і олівці теж, - кажу весело  ставлю перед гостями свій подарунок.
    Тітка розгубилась, глянула на мене, на маму, на Надю, потерла ніс, потім поправила косу, якось злегка боязно поклала   руку на альбом, зніяковіло сказала:
    - Не знаю, що й казати. Дякую вам. Не думала й не гадала, що такий подарунок маємо з донечкою нині. Я … я … - не договорила жінка, схлипнула, стала витирати сльози, які котились по лиці, падали на комірець її блузочки.
   - Не плач, - каже мати. – Це не від нас подарунок, а від Вітрової зими, - переходить на жарти матуся.
    За вікнами сміялась Зима з Вітром. Хтось товк по затильній стіні, неначе бив в густий бубен. В комині підвивало, скреготало, витягувало високо альтом з скрипками. Січнева пора тішилась своїм буттям в радість своїх великий свят.
    … Пройшли роки. Минулось всього так багато, що не записати в великі книги. Я поїхала жити з чоловіком в місто. Мати з татусем побудували новий будинок в іншім місці села. Літа підганяли людей, диктували нові порядки і закони. Якось я приїхала до батьків, і слухаючи новини запитала маму, як живе Палажка.
   - Одна живе. Після того, як померла Надя, а донечці було сімнадцять років, жінка стала якоюсь іншою. Мені її дуже жаль. Дорога  життя Палажки  вся в горбинках. Спочатку загинув на війні чоловік. В голодний сорок сьомий рік пропав десь син. Ми думали, що вона зійде з розуму, коли дванадцятирічний Володя пішов до криниці по воду і … не вернувся. Пошуки нічого не дали. Хто знає – який ГРІХ має чоловік, що забрав в дитини життя. Жила Палажка тільки тим, що росла у неї Надієчка. Дівчинка вчилась гарно. Закінчила школу і … захворіла. Лікарня не помогла. Головний лікар Василь Трохимович сказав, що серце у Наді давно хворе, але … не мала Палажка змоги везти її до Києва. Можливо там би знайшовся лік. Та все, що має бути – відбудеться обов’язково.  Так і сталось.
   Я слухала сумну розмову неньки, згадувала післявоєнне минуле, бідне, голодне, обдерте. До пам’яті приходили саме ті роки, коли великою розвагою було піти до когось в гості, чи на вечорниці, чи на оденки, чи просто поспілкуватись. Палажка з Надією частенько навідувались до нас. Як би там не було – батько мій працював головним агрономом, сім’я жила не зовсім багато, та нам хватало, щоб жити. Ділились з біднішими, чим мали. Тримали корову, свинку, курочок. Був непоганий город, садочок, та ще й щира доброта займала  не останнє  місце в душі.
     Матуся продовжує розказувати  за новини села, а я всіма думками в  п’яти-десятих літах, які ознаменувались великими  змінами строю  в керівництві держави. Саме тоді я закінчила сім класів і подалась до технікуму. Згадка веде в куток Михайлівець, де в цвітному роздоріжжі грались діти, яких єднали роки і одне поняття життя. Гралась з нами і Надя. Тихенька,  на носику дівчинки весняночки, які прикрашали її бліде личко.  Бігала Надійка мало,  не хватало сил і духу. Земна дорога дівчинки була короткою. Коли мама написала, що померла Надя, я плакала, згадуючи все, що мене з нею зв’язувало і тримало.
     - Матусю, - звертаюсь до неньки. – Піду  провідаю Палажку. Привезла  в подарунок для сусідів дві хусточки, віддам одну Палажці, а другу – Марусі Рябокінь.
   - Добре, - годиться мама. – Я зараз зберу для тітки гостинець. Передай поклін. Скажи, щоб приходила, буду рада зустрічі.
   Йду вузькою кольоровою дорогою в сторону житла Палажки. Обабіч височенькі тини, городи, садки. А ось і куток, де жила я в хаті з ласкавими вікнами, що дивились в усі сторони світу. Минаючи колишнє рідне подвір’я, поклонилась, промовила ввічливо:
    - Добридень, шановна оселя. Як живеш? У тебе нині другі господарі. Рада зустрічі.
    Чи то здалось, чи можливо мене почули, майнув вітерець, обійняв, поцілував, зітхнув повільно, чутливо, сяйнув веселим промінцем в небо.
    Іду далі. А ось   ворота і хвіртка тітки. Підходжу до хати. Двері відкриті навстіж. Питаюсь:
     - Хто дома?
     - Я і кіт Ласун, - чую голос хазяйки.
     З-за хати виходить тіточка. Коса майже вся сива, личко постаріле, загоріле від сонця.
    - О, Боже! Хто до мене прийшов. Я яблука ріжу, руки від них солодкі як мед.
    Обіймаю жінку в питаннях, як живе, які новини, як здоров’я. Присіли на колоду, ведемо розмову про все, що у нас є.
    - Чого це я сиджу з тобою тут. Ідемо в кімнату. Світлиця у мене нині інша. Меблі мені подарував племінник. Купив собі дорогі, гарні, нові. Він нині займає гарну посаду. Механік. Світла голова. Приходить часто. Рубає дрова,помагає в господарстві,  в городі, в садочку.
 В кімнаті жінки світло і чисто прибрано. Дійсно її оселя стала іншою.
Меблі придали їй вигляд міський, новий, лагідний. На столі карточка з Наді в чорній рамочці. Поруч неї альбом. Глянула я на нього - серце забилось. Та це ж той альбом для малювання, що я колись подарувала Наді.  Відкриваю – очам не віриться: на першій сторінці малюнок пироги на столі, а ми - тітка Палажка, Надя, я і моя матуся - споживаємо їх. На другому листку малюнок, де зображена Надина мама, яка дає зерно курям, а з ними заодно їдять  горобці і синиці. На душі стає ласкаво і тепло. Тітка розказує, що альбом Надя дуже берегла. ЇЇ малюнки – то солодкий талант и любов до малювання.
    Ми ще довгенько спілкувались з  Палажкою, передавали одна одній згадки,  що було колись, і яке воно було. Вона тихо плакала, вела розмови різного напрямку, але, про що би вона не говорила, там жили її син Володя і донечка Надя. 
    … Через три роки мати написала, що  Палажка померла. А коли хворіла, просила, щоб АЛЬБОМ з малюнками її донечки не викидали – то історія життя Надії Коваленко. Альбом взяв племінник тітки, поцілував, пригорнув до грудей, сказав: - «Буде так, як побажала тіточка».




    
            

                КОСТЮМ

                … розумний, по-моєму, і є чесний.
                М. Пришвін 

     Пройшло десять років як закінчилась Велика Вітчизняна війна. Св’ятковий день Дня Перемоги в селі Михайлівцях,  вирішили провести селом на майдані. О дев’ятій годині ранку мешканці села збирались родинно, по сусідству, йшли гуртами в центр, так як програма свят була гідною,  довгою і лагідною.
    Я приїхала до батьків на два дні з міста, де вчилась в технікумі. Ранок зустрів нас зозулею, співом різних пташок, і хорошим настроєм на зустрічі з товаришами, друзями, родичами. Вийшовши з подвір’я, почули голос Терентія Хілінськго:
    - Доброго дня! З святом! Підемо разом, так цікавіше і привітніше.
    На дядькові Терентії гарний темний костюм, біла сорочка, капелюх. Тітка Віра одягнута в сукенку, а зверху світлий піджачок. Ми приєднались до сім’ї сусіда, а я подумала – які усе-таки гарні і розумні ці люди, від їх привітання віє добром.
    - Костюм у тебе гарний. Модний. Раніше я його не бачив. Коли купив? – звертається батько до Терентія.
    - Костюм? – перепитав дядько. – У нього є своя історія. А давайте нині зустрінемось за обіднім столом,  розкажу, як він до мене попав.
    - Тоді обідати будемо у нас, - спішить сказати батько.
    - Згоден. Ми прийдемо зразу ж після святкування в селі.
    Все, що відбулось в цей великий і гарний день, я запам’ятала як багато зійшлось людей, оркестр, виступи фронтовиків, а далі був концерт.  Додому йшли гуртом  з Ганютою Лосковською і сім’єю Юхоменків.
    Через пів-годинки до нас завітали сусіди Хілінські. Тітка Віра принесла миску холодного, вареників з сиром, а дядько  поставив на стіл пляшечку яблучного вина.
    - Охо-хо-хо! – сказав батько, побачивши, як гарно жінки накрили стіл.
    - Сідаймо дорогі друзі, станемо святкувати, - каже ненька, присуваючи стільці.
    - Спочатку вип’ємо по десять крапель за Перемогу, - радить Терентій.
    Я дивилась на дорослих, як вони уміло можуть відмітити святковість, яка нині гарно ввійшла в життя людей. Мені було приємно відчувати себе поруч з батьками і їх друзями, що були вхожими в  наш будинок  і в наше буття.
     Через хвилин десять тато, прижмуривши весело очі, звернувся до дядька Терентія:
    - Ти обіцяв розказати, коли придбав новий модний костюм. Та ще й підтвердив, що у нього є своя історія. 
    - Гарна і добра історія моєї нової одежі. Корінцями своїми  іде в минуле. Я би сказав, цінне минуле. Ви знаєте, де ми жили до війни  і  після війни. Місто Калинівка невелике, але привітне і щедре. Люди там жили і живуть добрі, працьовиті, ввічливі. Я працював викладачем вечірньої школи. Віра – секретар і бухгалтер цієї ж школи. Мешкали ми в державній квартирі, яка мала вигляд міського житла.  В 1945 році наша донечка Люба поступила вчитись в технікум, а Вадим був ще школярем. Жили не так гарно і багато як це було до війни, але...  В ту пору до нас в школу прибув новий вчитель Мирон Павлович. Поселився жити недалеко від нас. Бідненько жив, бо був самотнім без сім’ї. Виходець з дитячого будинку, але  мав освіту, здібність викладача, був цікавою і мудрую людиною. Одружився, став щасливим з жінкою і сином, якому на початку 1945-го року виповнилось п'ятнадцять літ.  Сімейні плани складались гарними і щасливими.  Мріяли, що синок піде вчитись на журналіста, бо мав тягу до цієї праці. Все рушилось як тільки почалась війна.
    - Не одну сімейну пару вона розрушила. Не дай Бог, щоби наші діти і онуки пізнали її, - каже тітка Віра, сумненько зітхаючи.
    - Дійсно, не дай Бог людям пізнати війни. Мирон повернувся з фронту з орденами і медалями,  а дружину не застав. Вона померла, коли отримала звістку що загинув їх син, якому було всього 18 років. А на місці свого будинку він знайшов  руїни. Я уявляю собі його становище в той час. Зупинився у знайомих людей, а тут якраз узнав, що сестра його дружини Марія  переїхала жити в село, недалеко міста Калинівки. Зразу же ринувся до неї, а коли прибув його прийняли з відкритими обіймами. Думав залишитись жити в селі, та в цей час до сусідки  Марусі,  приїхав товариш з Калинівки, який працював у школі.  Познайомились, і уже через тиждень  Павлович мав направлення  в Калинівку.  Квартирка Павловича невелика, та і в ній  всього-то ліжко, стіл і два стільці. Вчителі вирішили підтримати його чим могли. Хто дав відро, хто миску, хто ложку, а деякі дали їжу. Коли все це добро він розташував в своїм новім житлі, сказав весело, що весь обріс багатством.
     - А сам він звідки, з якої сторони? – запитала мама.
     - З Могилева-Подільського.
     - Йому з першого дня  сподобалась місцевість, люди, школа і все інше. Викладач історії і географії, Мирон  міг замінити вчителів літератури, ботаніки, природо-ведення. З вигляду – високий, широкоплечий, лице вольове, сміливе, очі сіро-зелені, а волосся каштанове, але в ту пору на його скронях уже появились срібні ниточки. Було йому років під сорок п’ять, або трохи  більше. Як я зрозумів, син його пішов на війну в 44-ому, а загинув в 45-ятому році. 
     - Боже, скільки їх молодих не вернулись з війни, - зітхає ненька.
    - Згадую воєнні події, як ми відступали, як я був два рази поранений, як важко приходилось дивитись на зруйновану Батьківщину, не передати словами, - веде мову батько.
    - Пригадую, коли мене вдруге зачепило осколком, думав не виживу. Але … шлях життя мій продовжився. Як тільки стали наступати,  щастя переповнювало мене всього. Після Перемоги рвався додому, підганяв шляхи і стежки які тягнулися в Україну, - пересуває стілець дядько Хілінський. – А побачив Калинівку - сів на землю і … заплакав.
    - Він сидів на залізній станцій і плакав, а я  виглядала його біля хвіртки, - посміхається тітка Віра.
    - Через три дні я вже працював в школі. Приводили в порядок класи, двір, майно. Роботи хватало через край. Ось тоді і появився в Калинівці Мирон. Навчання почалось з вересня.  На роботу Павлович прийшов в білій сорочці, при галстукові, в штанах, які йому були трохи  великі. Ніхто не звернув на це уваги, одягали те, що можна було одягнути. Далі Мирон старався ужитись серед нових людей.  З нами він подружився зразу.  Як не кажи, а життя продовжувалось. Молоді закохувались, одружувались, в’язали сім’ї.  В осінь 46-го року Мирон прийшов до нас, показав листа який йому писала Маруся. Запрошувала його на весілля доньки. 
    - Хочу поїхати, та  не маю гарної одежі. Штани пошив, а … піджака ні, не вистачило грошей. Що робити – не відаю, - розказує чоловік.
    Тут до мене прийшла думка,  кинувся до шафи, витяг звідти свій, майже новий піджак, звернувся до Мирона:
    - Примір.
    Він приміряв – ніби на нього шитий. Червоніючи і хвилюючись Мирон взяв піджак, а коли виходив з квартири, усміхнувся радісно, подякував ще раз, пішов притискаючи пакет до грудей. Вернувся Павлович через три дні. Ми зразу примітили в нім зміни – він сіяв, говорив про весілля так, нібито  він одружувався. Вечором прийшов до нас, розгорнув пакет з піджаком, став дякувати, приказуючи, що піджак зіграв велику роль в його житті. Що це була за роль, не сказав, лише сміявся щасливо. Я тут же знайшовся, взяв піджак в руки,  сказав: - «Що я буду з ним робити, він мені не підходить, в нім почуваю себе невільно».  Мирон дивився на мене здивовано, а я протягнув одяг йому, добавив: - «Бери, друже мій, для себе цей одяг. Тобі він, ой, як личить!». Так ми з Вірою віддали Мирону піджак, в якому він красувався на своєму весільному вечорі. А сталось це так: коли Мирон був на весіллі у племінниці, познайомився з жінкою вчителькою, по імені Люся. Чоловік Людмили загинув на війні, вона виховувала донечку восьми років. Спочатку вони переписувались, а під Новий рік одружились. Люся ввійшла в наш гурт вчителів зразу же. Була  красунею з себе, добряча по натурі, ввічливою і веселою.
    - Узнаю вас по щирих вчинках. Де б ви не жили, у вас завжди хороші друзі, товариші, приятелі. Щоб мати шановних друзів, потрібно самому бути шановним, - каже батько, підкладає в миски їжу для гостей.
    - І те вірно. Хороші люди є скрізь. А нам вони траплялись кругом, де би ми не їздили, ходили, гостили, жили, - каже тітка Віра.
    - Саме з цього піджака почалась історія костюма, - веде розмову  Терентій, поглядаючи кудись в височінь, де в обнімку ходили сизоокі хмарки, продовжив: - У всього мається історія. У мого костюма вона особлива: повчальна і потрібна. Пройшло чотири роки, з того дня як ми віддали піджак Миронові.  Він декілька разів намагався дати нам грошей, щоб ми купили щось із одягу або другу річ, та ми не погоджувались, сміялись, жартували, а грошей не взяли.  А тут із-за мого піджака трапилась особлива оказія – мій піджак відкрив  Миронові дорогу в сімейну згоду. Був не тільки   щасливим  він, ми теж носили в собі жмені щастя за товариша і друга. Якраз тоді  отримали  листа  від тітки Марини, де вона написала,  що прихворіла, і …  заповідає свою хату, і все, що в ній мається, нам. Подумали  вирішили їхати в Михайлівці. А тут нас чекав город, сад, будинок. Тіточка померла через рік. Ми за нею дбали, бо вона була для мене другою мамою, перша, померла рано. Я  пішов працювати з Вірою в технікум,  ми одразу знайшли для себе гарних друзів, товаришів, сусідів. Нині 1955-ий рік. Я народився в 1905-му, шостого травня. Три дні тому мені  виповнилось 50 літ. Нікому не казали, вирішили відсвяткувати цей день 10 травня, коли до нас завітає Вадим. Синок написав, що раніше не може прибути. Не біда, що не в той саме день будемо пити чарку за моє півстоліття життя. Саме головне, що ми всі зберемось в нашій хаті за одним столом.
    - Оце, а ми і не знали, що у тебе День народження на початку травня, - радісно входить в розмову тато.
    - І тут я почну мову, яка тягне до костюма, - сміється Терентій. – Сьомого травня, два дні назад, ми отримали квитанцію на поштовий переклад, нам Мирон послав посилку. Здивувались. Він нам всі роки шле листи, картки, світлини, а тут  посилка. Пішов на пошту, отримав посилочку, ніс додому і  не міг збагнути, що там. Віра її відкрила,  і тут ми обоє зразу ж ахнули – в посилці лежав новий костюм. Приміряв. Мій розмір, ріст, колір і пошив. Одягнув я його на свято Перемоги, бо як не піти в село в такому одязі, який нагадав нам прожите минуле, важкі, але щасливі роки, нових друзів, нові зміни життя, нові плани майбутнього.
    Терентій оглянув нас всіх, усміхнувся привітно, підняв руку вверх, сказав:
    - Хочу ковток вина випити за Мирона і його сім’ю. З Вірою дуже щасливі, що крихточка нашої уваги і доброти принесли двом людям єднання в сім’ю, в любов, в шлях, яким вони ідуть уже кілька років.
    … Ми довго сиділи за столом в  батьківськім подвір’ї , вели великі, високі і привітливі розмови про  повсякдення, про чоловічу доброту, про дружбу і ще про те, що ми у цім світі повинні підтримувати один одного, інакше чого ми живемо на нашій благодатній Землі. 




                ЗІНИНА  КАРТКА

                Уява – на то вона і є уява, щоб сприймати дійсність.
                М.Горький
               
        Після закінчення п’ятого класу я з мамою поїхала в Шаргород до бабусі – то б то,  матінки моєї нені. Через три дні мама повернулась в  Михайлівці, а я залишилась гостити в бабці.
     Місяць пройшов, як один день.  І куди тільки ми з бабусею не ходили: в поля, в долини, в лісок. Бабка Неля мешкала в пригороді міста, її город виходив в поле. Кожен день я отримувала інші уроки, які запам’ятала на все життя. Вона вчила мене розбиратись в рослинах, тваринах, птахах, комахах. Яке я мала велике диво, коли бабуня розказала мені біографію бджоли. А ще - звідки в наш край прийшла вишня і калина. Моя шкільна відпустка принесла мені дуже багато цінного і повчального. Коли  від’їздила, бабуня дала мені фотографію з моєї мами, коли їй було 17 років. Світлину я завернула в папір, а по приїзду в батьківський будинок сказала татові, щоб  купив рамочку для фотокарточки з матусі, і я її поставлю на стіл біля вази з квітами. Чому саме на стіл – не знаю, так мені хотілось. Татусь виконав моє прохання, і світлина стала прикрашати стіл і наше мешкання згадкою за минуле, там мама знімалась на фото в місті Львові, куди їздила з своїм батьком. Все що зв’язано з життям батьків, мене дуже цікавило і хвилювало. Я могла годинами сидіти, коли до нас приходили татові сестри, приїздили мамині родичі, велись великі спомини про минулі літа.
    Перед навчальним роком до мене завітала товаришка Зіна Савчук. Похвалилась я їй портфелем, книжками, зошитами. Зіна дивилась на мене мовчки, бо у неї не було змоги мати те, що я маю. Жила вона з матінкою і трьома братами. Правда, старший вчився в місті, але часто приїздив додому за харчами.
    - Мені мама купила нову сукенку і зошити, - сказала подружка і тут же звернула увагу, на фотографію з моєї матінки, яка стояла на столі.
- Хто це? – запитала здивовано.
- Не впізнала? Це моя матуся. Їй тут всього 17 років.
- Вірно. Вона. Я подумала що це картка.
Дівчинка тихо зітхнула, сказала, глянувши кудись в відкрите вікно:
- Піду я. Роботу маю. Мама просила допомогти їй прибирати в хаті.
Через два дні я пішла в школу і розказала перед всім класом, як я провела   
канікули. Всі були здивовані, бо виявилось, що я одна відпочивала не в селі, а в містечку у бабусі
    Після уроків я іноді ходила до подруг, в тім числі і до Зіни. Якось ми з нею сиділи в її кімнаті і переглядали старі журнали, коли  примітила у неї на столі дуже цікаву картку, з якої до нас усміхалась незнайома молода жінка.
    - Це моя мама, - відповіла на моє здивування Зіна. – Світлину я знайшла в шухляді, серед інших. Як по-твоєму, мама тут похожа на себе, чи ні?
    - Ні. Вона ніби з картинка з  журналу.
    - Помиляєшся, - захвилювалась подруга. – Це моя матінка. Їй тут 16 років. А знаєш ти, що мою маму батько вкрав і одружились вони таємно. Ось тоді вона такою була, - кивнула на картку Зіна.
    - Як це украв? Мабуть батьки не дозволяли  їй одружитись с твоїм татусем? – поцікавилась я.
    - Не дозволяли. А вони одружились, і …
    Я знала, що тато Зіни помер в 45-му році. А жили вони в той час в сусідньому селі Біличині, на батьковій батьківщині. Після того мати з дітьми перебралась жити в Михайлівці, де у них був збудований гарний будинок.
     За вечерею дома я запитала тата, чи знає він, що батько Зіни вкрав її маму, коли їй було всього-то 16 років, і одружився з нею без дозволу батьків.
    Татуся здивувало моє питання, він навіть перестав їсти, звернувся до мене:
   - Ти звідки це узнала?
   - Від Зіни. Вона знайшла  якусь картку, засклила в рамку і поставила на столі, каже, що це її матуся в молоді роки. Правда, це не фотокарточка, а малюнок з журналу, чи книги. Та вона твердить, що то світлина з її матусі. У Зіни багато художніх і педагогічних книг залишилось від татуся. Іноді вона дозволяє мені побувати в його кімнаті.
    - Не знаю, як тобі сказати за Фому Савчука, але, що знаю – розкажу. Дійсно він одружився з Ганною, тобто з матусею Зіни, коли їй було чи то 16, чи може 17 років. У них було уже троє хлопців, коли йому дали направлення працювати директором школи в Михайлівці. Тоді він і побудував собі хату в краю поля. Дуже поважали його сільські люди. Вірно, у нього, та ще й у В’ячеслава Івановича Коларжа, теж вчителя, були гарні  домашні бібліотеки. Я сам ходив до Фоми Петровича за книгами. Донька Зіна у них народилась в Михайлівцях. Я тоді уже був одружений і жив в Шаргороді.  Дружина Петровича була гарна: чорнява, висока, приваблива в розмовах. Пам’ятаю, як Фома ходив до школи: костюм, світла сорочка і … краватка. Роки йшли скоро. А тут почалась війна. Коли я повернувся з фронту додому, Фоми Петровича вже не було в живих. Розказували, що перед самою війною, за кілька днів, Фома поранив ногу, яка привела його до інвалідності. На фронт його не призвали. Жили вони спочатку в нашім селі, а пізніше – в Біличнині. Ганна вела два господарства – Михайлівецьке і Біличинське. Петрович, по всім даним, знаходився в Біличині, там їм легше було виживати. Роман Панчішин розказав, що Фома помер в квітні 45-го року. Світла пам’ять і вічний відпочинок йому, - закінчив розмову батько.
    - Зіна про це ніколи не розказувала. А батькову кімнату вони бережуть. Володимир, старший брат Зінки, читає ті книги. Мабуть стане вчителем. А ще, від тата у них залишилась пасіка. Тітка дивиться за нею, плаче інколи.
    - Плаче? Чого плаче? – запитала мама.
    - Важко їй одній з дітьми.
    - В роки голодомору вона їздила в Київ, там купувала синьку, соду, цукерки, дріжджі і ще деякі дрібні речі, привозила, тут продавала, чи міняла на харчі. Бачив, як вона при місяці в ніч копала город. Я сам попросив голову колгоспу, щоб виділив коней зорати їй його, бо так тягнути господарство вона довго не зможе.
    - Дали коней? – спішно перепитує мати.
    - Дали. Вона за це їздовому подарувала стакан меду.
    - Добре, що нагадали за бджоли. Треба мені завтра до них навідатись. Я наказав їм, щоб потрудились, бо скоро свято, потрібно і нам поласитись паляницею з медком, - сміється батько.
    - Гарна пасіка у Савчучки. Прибрана. Діти допомагають. Як не кажи, підросли хлопці, та і Зіна величенькою стає, - тішиться за сусідку мама.
   - Зіна хоче стати лікарем. Казала мені, що піде вчитись в місто Вінницю, чи Чернівці, - розказую я і тут же, добавляю. – Не знаю, чи потягне вона іспити в інститут, а в технікум потягне, бо стала вчитись краще, багато читає, радіє, що у неї уже є п’ятірки.
    - Коли підеш до Зіни, не придавай уваги, що вона поставила картку взамін світлини своєї матусі. Любить вона її. Для неї її ненька сама краща жінка в світі. Так воно було, є і буде, - привітно каже мати і, усміхнувшись доповнює: - У мене скоро внуки будуть, а моя мама для мене еталон красуні і понині.
    Я дивилась на матусю, раділа щастю, що вона у мене така ніжна, ласкава, вродлива. Була переконана, що моя матінка найкраща з всіх матерів на землі. І тут до мене прийшла думка, що мабуть і Зіна так думає за свою ненечку. На душі було хороше і дуже щасливо.



               
                МАЛЮНКИ АНАТОЛІЯ БАКОВСЬКОГО
               
                Талант або є, або немає. Його ніхто не може дати і
                ніхто не може забрати. Талановитим потрібно
                родитись.
                Р. Гамзатов
               
    - Оленочко, що ти робиш? – відкриває двері у кімнату, питається бабуня онучку.
    - Це ви бабцю? Доброго дня. Я думала  мати прийшла.
    - А куди вона подалась?
    - В крамницю. Скоро буде.
    - А ти чим займаєшся?
    - Переводжу малюнок на рушник. Хочу вишити.
    - Це малюнки Анатолія Баковського? Угадала?  Він намалював і Тетянці. Вона по них вишила сорочку і скатертину. А у тебе тут відображені колоски з маком і волошками. Гарно як. Аж за серце бере. Дивлюсь  на них, а здається, вони не намальовані - живі.
    - Здібний хлопець, - каже Олена. – З дитинства малює.
    - Люди за нього говорять багато. Мабуть хтось із його пращурів був маляром, а далі його хист передався  Толі.
    - Вчитись би йому в місті, де є художні заклади, та … куди там. Війна вкоротила не одному хлопцеві дороги до гарних фахів. Плясецький Федір хотів стати інженером, а став водієм. Оля Кушнір мріяла, що стане фізиком, бо любить цю науку, а вийшло їй працювати продавцем. По закінченню школи  не поїхали в інститути, а … деякі хлопці, навіть, пішли на війну. А післявоєнні роки пройшли голодовкою. Ось і розберись, хто винен в тому, що такі як Анатолій не мали змоги вчитись.
    - Дійсно правду кажеш, - зітхає бабуня. – Мати Анатолія насилу тягнула дітей, бо у неї їх було двоє, а чоловіка ковтнула війна. Нині твердять, що голод був один рік. Неправда. Майже три роки  люди ходили селом голодні і зимні. Боже, як було важко виживати! Коли згадую, плаката хочеться. У мене від батьків залишились  золоті червонці. Я їх замастила в стіні, бо боялась, що знайдуть. Ти з наших  розмов  знаєш за роки двадцяті і тридцяті. А ті роки були скажені і чорні. Голод 33-го -  це щось страшне із страшного. Коли згадую – хрещусь. Саме тоді я потратила більше половину золота на харчі. Можеш собі уявити, за 10 карбованців золота отримувала три кіло крупи.  І то, все це робилось таємно. У Жмеринці був такий магазин, де можна було дещо купити  з їжі за  золоті речі, чи золоті гроші. Доводилось туди ходити. Розказати, не вистачить слів, щоб ти зрозуміла.
   Бабка перехрестилась, присіла поруч внучки, стала придивлятись, як та уміло перевела малюнок на рушничок.
    - Ниток у мене для відтінків квітів маловато, - жаліється дівчина.
    - Дуня Швець збирається в Вінницю. Дай їй гроші, щоб купили муліне, - радить бабка.
    - Піду нині до неї. Попрошу - вона добра жінка, купить, - ділиться планом Олена.
    - Твоя матуся, а моя донечка вже іде. Хвіртка розказала, - усміхається бабка.
    - Не спіши. Зараз будемо обідати. Я зварила картоплю з грибним соусом.
    - Розумниця ти наша, - цілує внучку бабуся, каже весело: - Як добре жити, коли твої рідні здорові і щасливі.
    - Матуся до нас прийшла, - вітаючись, каже Люба. -  От добре. А я купила смачних пряників і рибних консервів. А ще принесла гарні новини. В крамниці зустріла Віру Баковську. Поклін вам від неї. Розказала, що Анатолій  думає за пасіку. Купив одного вулика. Ходить до колгоспного пасічника, вчиться грамоті догляду за бджолами. Домовився з Іваном Антоновичем Лозінським, що той дасть йому  рій. З нього вийде гарний пасічник.
    - Дивуюсь, коли він все встигає. До нього навіть з сусідніх сіл ходять жінки, щоб намалював їм картинки для домашніх прикрас і різних вишивок. По його малюнку Тетянка виткала салфетку на стіл. У Тані є невеликий ткацький станок. У неї мало ниток і часу не достає. Ви знаєте, вона  працює ланковою. В першу чергу потрібно заробляти на прожиття. Я з нею розмовляла. Обіцяла дати кусок штапелю, я вишию собі блузку. Малюнок уже маю, - розказує Олена, і, черкнувши ще раз олівцем по полотні, завершує розмову: - От і все. Сьогодні же почну вишивання.
    - Маруся сказала, що директор сільпо заказав привезти різних ниток для продажі. Багато замовлень має він від населення. Вишивають нині все: сорочки, сукенки, спідниці. Варвара Олійник розшила  собі костюм.
    - А у мене другий рушник буде готовий через тиждень. Хочу вишити десять рушників, - тішиться словами Олена.
    - Для весілля? – хитро питається бабуня.
    - Ні. Спочатку на всі свята, які ми  святкуємо, а потім вже на весілля.
    - Тобі б такого жениха, як Анатолій, була би щасливою, - каже мати.
    - Оце! Ти довго думала, щоб таке сказати? – питається донька.
    - А що тут поганого? Він вже відслужив Армію. Працює в майстерні, хоче будувати нову хату.
    - Для себе, чи…? – регоче дівчина.
    - Не смійся. Анатолій здібний чоловік. Сам візьметься за будівництво.
    - А я чула, що він хоче спочатку видати заміж Віру, свою сестру. Можливо для неї і почне тягнути стіни оселі, щоб приборкати жениха.
    - А що, у неї немає хлопця? – питається бабка.
    - Є. Непоганий юнак.  Сирота. Та це неважно. 
    - Чому би їм не побратись? Йому більше двадцяти. Спокійний. Роботящий. Можливо тому Толя і хоче будувати хату, - міркує мати.
    - Бачу, що ви не голодні, коли пішли в глибоко-широкі розмови. А я хочу обідати, - сміється дівчина.
    - Сідаймо за стіл, - тягне стілець бабуня. – Я вже готова до споживання смачної їжі.
    … Через п’ять днів Олена спішно збирається в село, каже мамі:
    - Казала Зоня, що в магазин привезли муліне. Дають по одному пакетові, а в ньому 20 кольорів. Звідти зайду до Анатолія. Хочу попросити його, щоб намалював мені ту картину, яку я бачила у нього на стіні. Попробую її вишити.
   - Репродукція, чи він сам намалював? – питається ненька.
   - Репродукція. Мене дивує як він багато знає за художників. Для мене це закрита тема, бо за них  знаю  мало. Боюсь відкривати рота, коли хтось згадує за відомих майстрів пензлю.
    - Село, є село, -  зітхає мати. – Жаль, що ми відстали в навчанні від міста. Але  я вірю - прийде час, і діти села переженуть міських.
    - Як переженуть? – дивується Олена.
    - Мудрістю поколінь. Придивись до старших людей. Вчились мало, зате знають про життя більше, чим вчені з міста. Приходе в колгосп агроном. Знає як сіяти і збирати урожай по своєму, по вченому. А простий чоловік з села –не вчився п’ять років в інституті сільського господарства, та підказує агроному, що так, як він толкує невірно, врожаю не буде, бо не те поле він вибрав, і не в той час посіяв, і не дотримався погоди, яка грає важну роль в сівозмінах.
    - Ого! Ти говориш так, як лектор, що приїздив до нас недавно, - сміється донька.
    - Тітка Докія може таких лекцій провести в тиждень три. Має освіту п’ять  класів, а розумніша за головного агронома району. Анатолія теж ніхто не вчив малюванню, але його нагородив ним  Бог. Кажуть, що Господь ставить руку на голову дитинки, яка тільки що народилась, і вона  стане  талановитою. А якби ще до всього того наданого Небом, та ще уроки від науки,  тоді чоловік буде відомим далеко за межами своєї держави.  Є у мене думка, що не всі талановиті люди розширюють свій талант в творчих школах. Такі як Анатолій – самородки.  Сяде за стіл, а з-під олівця чи пензля родяться картини, букети квітів, природні пейзажі і т.п. Що це? Тут народжуються дійсність, яка живе в народі і яка ніколи не щезне з обрію людського життя.
   - Знаю і вірю -  Толя без художнього навчання принесе більше користі для людей, чим  деякі, які просиділи шість років в художньому закладі, а виносять  звідти тільки Диплом. Ми звикли в селі до таких людей як Анатолій. Знаємо - він малює для всіх, хто звертається до нього, і малює те, що просять. Але ми ще забули, що Анатолій гарно грає на гармошці. Хто його вчив? Ніхто. Він сам підбирає мелодії. В Армії  приймав участь в художній самодіяльності, випускав стінні газети, малював для своїх товаришів гарні малюнки в листах до дівчат, з якими вони переписувались. У голови колгоспу в кабінеті висять дві роботи Анатолія, правда, копії…,  але мають свою цінність і творчу задумку. Пройдись по селу перед святами, коли жінки виносять провітрити рушники, скатертини, доріжки, наволоки, вишиванки і т.п. Що ти примітиш? А примітиш  те, що більше на цих  вишитих речах, малюнки нашого земляка, односельчанина, доброго, трудолюбивого, спокійного, розсудливого чоловіка. Бабуся права, коли перед нею малюнок Толі, її рука так і тягнеться до квітів, які їй бачаться там живими.
    - Мамо, - звернулась Олена до нені. – Ти тільки що відкрила мені очі на Анатолія і його хист. Я сприймала його інакше, а ти примітила і  підкреслила в ньому саму суть його істинного таланту, його щиру душу, працездатність, ввічливість і любов до всього земного.
    - Дякую за порозуміння, - сказала мама і погладила рушник, який вишила донька по малюнку Анатолія Баковського.
    Олена довго потім  думала над розмовою матері, а коли йшла вулицями Михайлівець, придивлялась в людські подвір’я, а коли там бачила  речі вишиті по  малюнках Анатолія -   на душі ставало світло, радісно, спокійно. 




                СТАРИЙ

                Очі дружби рідко помиляються.
                Вольтер

    Підобідня червнева сонячна пора носить селом надійні дні для початку жнив. У подвір’ї Лозового чути як мати розказує донці, що колись давно селяни починали жнива з звичаїв, традицій, прикмет.
    - До нас іде поштар, - каже притишено донька.
- Звістку тобі несе, - посміхається ненька.
- Доброго дня! – вітається Андрій Древінський, давній поштар села. – Вам 
два листи прислали.
- Щиро дякую, - каже Лана. – А я чекаю телеграму.
- Буде завтра, - сміється чоловік.
Рипить хвіртка, дядько забув її закрити, вона незадоволено гойднулась.
    - Знову від Саші лист? – питається мати.
- Від нього. Другий від Василя Мазура. Спочатку прочитаємо від Васі.
Гарний, душевний хлопець. Він мені шле чудові лист з  віршами, маленькими оповіданнями, новелами. І малює він непогано.
    - Мені Вася подобається, - каже мати і, відсунувши стілець, нахиляється, кладе на стіл синій камінчик каже радісно: - Дивись який гарний. Це з того піску з камінцями, який привіз  батько, коли заливав  стежку.
    - У мене є їх шість штук різних відтінків. Між іншим, Василь писав, що в осінь був на Уралі. Привіз звідти диво-дивні камінчики. Обіцяв по приїзду в відпустку привезти мені камінь бірюзи.
    - Можливо тому і подобається Вася людям, що живе в нім доброта і любов до всього земного.
    - Є в ньому щось дуже приємне і ввічливе, бо коли веде розмову, в  словах сміється чуйна інтонація.
    - А які листи  шле твій заочник Саша? Всі вони великі. Мабуть описує природу Тернопільщини. Природа там багата на ліси. Як я зрозуміла, він закінчив інститут і працює в міністерстві відділу лісництва.
    - Вірно. Там і працює. Побудував собі будинок недалеко від лісу.
    - Можливо це будинок не для мешкання, а дача, - каже мама, приглядаючись до хмарок в небі.
    - Не знаю. Побудував і все. Три кімнати, лоджія, мансарда і … альтанка.
    - Багатенький чоловік, - усміхається ненька. – А скільки йому років так і не написав?
    - Ні. Я думаю він має літ під тридцять. По тому, коли закінчив інститут і пішов працювати, пройшло вісім років, - каже донька і смішно морщить ніс, добавляє: - Як можна закохатись по образу дівчини на світлині, не відаю.  Твердить, коли побачив мене на фотокарточці, аж щось засміялось в його душі. Ось і шле через два-три дні листи. Пише, що це йому доставляє радість. На фотокарточці я не одна, там нас чотири дівчини і Микола Остапчук. Потрібно же було Олександру зустрітись з Ігорем Гайчуком, який  фотографував нас. Одну карточку він залишив на згадку, а в Києві випадково  зустрівся з Сашею. Ось якраз Саша і побачив мене на фотокарточці. 
     - А чого Василь Мазур розійшовся з  своєю дівчиною в Конищові? – питається мама.
     - Не відаю. Вася не розказував.
    -  Чула, ніби то їй заміж кортіло йти, а Василь вчився в інституті. Ось і поспішила в сім’ю з іншим хлопцем. Доля така. Ніхто не переіначить шлях людини, який йому відміряний Богом. А зараз я прочитаю вірш, який  написав в листі  Василь. Автора не вказав, а жаль.
                Блукає осінь у садах,
                Де ми ходили.
                Блукає пам’ять по слідах,
                Що ми любили.
                І листя падає в сліди
                І засихає.
                І щось відходить назавжди,
                І не вертає.
    А тут ще один:
                Хто б що не говорив
                Люблю село, де народилась.
     Коли читаю такі вірші, хочеться жити довго-довго. А ще й  залишати оповідання в щоденнику. В нім я не тільки торкаюсь себе, але і нашого роду, сім’ї, друзів, сусідів, товаришів і т.п.
    - Мій татусь теж вів  щоденники.  Писав про все, що проходило навколо: про життя, про події, а події в ту пору були дуже важливими і важкими. Все минулось, пройшло, відлетіло, - ділиться згадками  ненька.
   - Тепер буду читати листа від Саші. Ось подивись, тут є фотокарточка з нього, де він стоїть біля високого будинку. Мабуть це той панський маєток, який він для себе побудував. Куркуль і все тут, - сміється дівчина, і пробігши очима перші рядки листа, читає:
                Вже ніч нагріта м’ятним квіттям,
                Димиться в черемховій мглі.
                І букви наче зорі світять
                В розкритій книжці на столі.
                Стіл обростає буйним листям,
                І разом з кріслом я вже кущ.
                З черемх читаю – з книг столистих
                Рослинну мудрість вічних пущ.
Знаєш, хто написав ці вірші? Ні?  Лемківський поет Богдан-Ігор Антонич. Між іншим, Олександр дуже любить цього поета. У нього друг лемко. З ним він вчився в інституті. Лемківського народу  залишилось жити в Карпатах дуже мало. Вони розселені по Україні давненько. 
    - А я думала, цього вірша написав Саша, - усміхається  мати.
- Не знаю, чи пише сам вірші Олександр, чи тільки любить їх. Слухай далі.
              Немов брусок, гострить скінчивши
              Косар за пояс сонце вклав.
              Аж день розкрився ширше й глибше,
              Як він засукував рукав.
              Слова співучих сіножатей
              Покошені до строф лягли.
              Вже труд натхненний і крилатий
              Скінчився, й піт з чола зітри.
    - Оце так вірш! Аж за серце взяло. Ти знаєш історію лемків? Ні? Тоді попроси Сашу, нехай напише, або іди в бібліотеку, там можна пошукати в відділі історії народів, - радить мама.
    - Добре. Так і зроблю. Олександр пише, що відпустка у нього в серпні. Просить зустрітись. А я йому дам відповідь, щоб приїздив до нас в Михайлівці.
    - Гарна думка, - годиться мати, і, протягнувши руку вверх, мовить виразно: - Вітрець західний дужчає. До зміни погоди. Нинішній день буде плодовитим на сонце і дощ. Послухала Сашині вірші, думка потягнулась кудись поза межі села в поле, в луги, в ліс. Вчора йшла через леваду в бік ставів. З горбочка глянула, а ставок - що срібний келих. Оманна даль неба хилилась до мене, а день носив зелену тишу і обіймав мене теплими  ніжними обіймами.
    - Я дуже люблю, коли хтось розказує про природу своїми словами. Прабабуся Марія любила так говорити. Одного разу ми з нею пішли в старий панський сад, що біля лісу, а вона, озирнулась навколо, сказала пісенно, ласкаво, велично: - Як добре жити, коли ти щасливо пірнаєш в обійми високого дня літа.
    - Мені подобається літо, воно таке загадкове для мене, що іноді  дивуюсь, що воно мені принесе завтра, бо сьогодення було високо-рожевим, запашним  і крилатим. Моя подруга Геля говорила - в літі квітує саме високе і розумне кохання. Чому саме, скажу її словами. Розказувала, нібито весна скороспіла, вродлива і виразна, і весняне кохання спішне і не довге. Літнє – виразніше і правдивіше.
    - А  в осінь, яке воно? – питається Лана.
    - Мудре, - посміхається матуся. – Тітку Зосю знаєш? Так ось, вона звила сім’ю весною. Було їй 19 років, коли заграли весільний марш. Життя прожила в дружбі з чоловіком. А в осінню пору  – закохалась в міського,  мало знайомого чоловіка так, що світ сміявся з нею, коли вони зустрічались.  Їй було  під п’ятдесять років.  Поїхала в Вінницю до сестри в гості. Саме там і стріла свою любов. Сталось те, що і він закохався в неї. Зустрічі були рідко, та що там говорити, вони вже не могли жити одне без одного.
    - Виходить, що тітка Зося залишила хату, а в ній дядька Степана, ради своєї спілої любові? - питається донька.
    - Ради неї. І живуть вони гарно до цього часу. А Степан одружився на вдові Марті. Непогане склалось і у них гніздечко. Ось і  угадай, що  є оте високе і святе кохання.
    - Виходити заміж потрібно іти по любові, - зітхає Лана. – Бабуся Неля мені теж  так радить. 
    - До нас іде Ганюта  Лосковська. Смішна вона і мудра жінка. Похожа на свою бабусю, яка її виховала.
    - Зараз вона розкаже нам новини села, - тихо мовить  Лана.
    - Прислуховуйся до неї, Її вирази і побажання завжди влучні і розумні.
… День йшов до вечірньої пори, коли Лана сіла відписувати листи своїм друзям, Василеві і Олександру. Мати покликала до вечері, а донька присіла на лавку біля стола і веде мову:
    - Василю написала, що в минулу суботу ходила до тітки Наталки і як ми з нею і Манею купались вечором в копанці, а Водяний нас ловив за ноги і сміявся: Ги!Ха! Хо! Гік!
    - Хто сміявся? – дивується мама.
    - Водяний. В кожнім ставу, озері, річці живе Водяний. Ти сама мені за нього розповідала, - каже Лана, і, тягне до себе миску з кашею, продовжує розмову: - Дома тітка Наталка повідала нам з Марусею правду-байку, як одна жінка посварилась з Водяним, а він затопив їй город водою.
    - Ти ще не відійшла від дитинства, - льє компот в чашки мама, радить: – Розкажи за Водяного батькові.
    - Розкажу, якщо він мені принесе дарунок від зайця, - сміється дівчина.
   Днини літа мережками прикрашають село, в якому живуть щирі і добрі люди, бо без доброти не було би його.
     В серпні закінчились жнива. Врожай задовольняє  людей,  тішаться, що заробили гарного зерна для свого господарства.
    Лана отримала листа  від Саші, сказала мамі, що він має можливість приїхати для знайомства з нею і батьками.
    - З задоволенням познайомимось. Я домовлюсь з Марією Вінницькою, щоб прийняла його на квартиру на два-три дні.
    - Так буде добре, - годиться донька.
    Днина другої половини серпня високо-рожева. Сонечко пригріває гарно, та ранки уже злегка свіжі. У подвір’ї Лозового донька прибирає стіл, на якому стелить нову вишиту скатертину. Мати дивиться на донечку, зітхає, а думка уже присіла в дворі, куди має нині приїхати незнайомий хлопець, заочник Ланочки. Ланочка своїм виглядом зачепила чоловіче серце – в нім поселилась жити любов, але як все це закінчиться, ніхто не знає, крім Господа Бога.
    - Батько приїде нині на обід, бо клопітливі роботи завершились, можна дозволити собі їсти гарячий домашній борщ, -  розказує ненька, прислуховується до звуку машини, яка їде біля двору Древінських.  - Хтось їде в наш бік, - каже стишено мати.
    - Мабуть Саша. Уловила в його написанім, що нібито в нього є
 друг в Кам’янець-Подільскому. А у того мається машина. Здається, це їде Олександр, - злегка хвилюючись, каже Лана.
    Машина зупинилась біля воріт, з неї вийшло два молодих чоловіки, постукали в хвіртку, запросили господарку.
    … Через декілька хвилин гості - Саша і його товариш Роман, вже сиділи за столом в подвір’ї Лозових, вручили подарунок: набір кухонних чашок, шовкову хустину і … коровай хліба, спечений по заказу.
    Лана знітилась від таких подарунків, сказала, ховаючи зніяковілість: - У мене для тебе три книги і … копія картини Левітана.
    - Я радий за таку увагу. Якраз для мого будинку, де мається кімната, присвячена книгам і  роздумам.
    День пригожий і розумний склав плани гостей і сімейства Івана Антоновича в гарну повість, центром якої було знайомство Лани з Олександром.
    - Я через годину поїду назад, - ділиться планом Роман.  - А Саша, він ваш гість, залишиться до завтра. Ми домовились, що ночувати  буде в тітки Мілі, яка живе в центрі села.
    -  Та це ж наша тіточка, - радісно веде розмову Лана. – Я писала тобі за неї. Вона чудова жінка.  А які розумні висновки робить за людей – дивуюсь її мудрості.
    - По ній видно, що вона багата душею і серцем, - каже Саша.
    … Серпневий день збирався у вечірню пору. Сонце поступово хилилось в західну сторону неба. Обрій засоромлено усміхався людям, ніби вибачався, що днина закінчує свої  справи. Мерехтливі хмарочки обіймаючись зиркали в бік горизонту, не в силі відірватись від красоти сонячних промінців, які золотими долонями  горнули до себе  далину  і глибину небосхилу.
    - Дивіться, як мурашка тягне з стола  крихту  хліба, - сміється Дана. – Видно, господар він хороший. Там десь  його чекають малятка.
    - Мурахи появились на Землі  130000000 років назад. Вони великі трударі. Для своїх спадкоємців самі готовлять їжу, вирощують гриби і інші продукти. У них діють закони і права. А ще, вони ніколи не сплять, - розказує Олександр.
    - Моя знайома стала вирощувати сою. Розповідає не тільки знайомим але і мало знайомим, що в сої в 2,5 рази  більше білка, чим у м‘ясі? –  підтримує   розмову мати.   
    -  Наш сусіда Роман Панчишин часто  повторює  слово АКСІОМА, - усміхається батько Лани. – Питаюсь його, що значить це слово, а він замешкався, знизив плечима, сказав, що в голову ввійшло: - Це звучить як  слово вірно. Тоді я йому намалював рукою в повітрі: 0 = 0. Здивувався Роман, і подумавши хвилинку, сказав весело:  - Виходить, що я прав. Бо НУЛЬ рівно НУЛЮ – а в мені це бачиться як слово, ВІРНО. -  Мудрість сільської людини має своє значення.
    - Мене вражають селяни, коли з ними зустрічаюсь на базарах, в потязі, на автостанціях. Сидить собі проста тіточка, а заговориш з нею, видасть таке, що захочеться продовжити  розмову. Нещодавно, їхала  додому. В Гулях присіла біля мене жінка, глянула нишком, потім в бік заходу сонечка,  каже виразно, підкреслюючи слова: - Небо в бархат одяглося. Бач, як грає відтінками, так і хочеться їх погладити рукою.
    - А ти що їй відповіла? – запитав Саша.
    - В таку пору зменшуються далі. Придивіться, який ліс маленький, ледь його видно. А в пору дня – він величавий, кольоровий, знатний.
    - Гарно сказала, - годиться Олександр. - Якось, вертаючись з лісу  почув звуки скрипки. А перед цим я слухав по радію «Лунную сонату» Бетховена. Зрозумів, моє бажання виконує ліс, - ласкаво глипнув на дівчину Саша, і, притуливши погляд на її звабливих карих очах, ледь, ледь зітхнув.
    - Давно маю бажання послухати цю сонату в Київській філармонії, - мовить задумливо Лана.
    - Звідси я поїду до Києва. Маю завдання по роботі, та ще й провідаю свого дядька, який там мешкає вже більше тридцяти років, - розказує Олександр, і, тут же перепитує: - Не хочеш зі мною поїхати?
    - Ні. В вересні поїду. Там живе хороша подруга. Вчиться там. Була  у неї два рази. Насилу поділила днини на всі свої плани, де побувати, що побачити, як попасти на концерти і в театр. І все я виконала як хотіла, - радісно передає своє бачення великого міста, Лана.
    - Я люблю приймати світ таким, яким він є. Часто буваю в лісах. Не тільки сиджу за документами. Можу в любий день їхати по своїх справах в різні лісництва. Можливо це зв’язано з фахом, а можливо взято від пращурів. Внутрішнім світом відчуваю природу, особливо лісні масиви. Зарання знаю коли і як прилітають лісові птахи. Як вони будують  житла. Як  виводять діток. Мені все це відомо до крихіточки, а коли  вони покидають гніздечка, мені стає сумно. Вірю, в їх голівках  живуть всі дні прожиті на батьківщині.  А ще я вірю - гніздечко теж сумує за своєю хазяєчкою, - розказує, з насолодою Олександр.
    - В нашому селі є талановиті люди, - вступає в розмову Іван Антонович. – До таких людей я горнуся. І знаєте до чого я прийшов? Ні? Прийшов до того, що всі люди на землі потенціально геніальні в якихось сферах. Але,  деякі фактори організму не можуть проявити себе. В людині є 11-та хромосома і через неї чоловік проявляє себе, свою творчу натуру, свою геніальність. Все це діє інтелектуально.
    - Мене цікавило що таке честолюбний і жадібний чоловік. Узнав, це є психічне відхилення  в людині, - говорить Олександр і тут же продовжує: - А ще в останній час ми частенько наші  хвороби скидаємо на ХВОРОБИ віку. А це не щось інше, як переродження організму під впливом умов життя.
    - До нас іноді приїжджають лектори. З деякими я знайомий, - тихо тішиться подіями життя Іван Антонович. -  Давно знаю - ЛЮДИНА, це МІКРОКОСМОС, який відображає космос в цілому. А крапля води – це наш океан. Хто про це сказав вперше, не знаю. Почув – записав в голові.
    Бігли секунди, хвилинки, години, а в подвір’ї Лозових велась добра, розумна мова, яка несла всім приклад буття.
    Ближче десятої години вечора, батько Лани з донечкою  провели Олександра до перехрестя доріг. Гарно попрощались, домовились на завтрашню зустріч, розійшлись з надією доброго побачення.
    Про що далі йшла розмова в будинку Лозового, не знав ніхто, крім вечора, який був присутній в оселі, де під тиху музику з радіоприймача лились мелодії, в яких сміялось і злегка сумувало літо.
    - Непоганий чоловік. Не зовсім молодий, але … - не договорила мати.
    - Я не розібралась в ньому. Є щось гарне і приємне, -  усміхнулась дівчина. - Як каже матінка, треба подумати і розшифрувати його  зміст. Думаю, йому років тридцять.
    - Можливо і більше. Він знає про це. Ти йому сподобалась.  Вирішив познайомитись. З таким чоловіком можна ходити в різні компанії. Він буде хорошим співрозмовником з академіком і  простим робочим, - хилить роздуми батько.
    - Все може бути, -   годиться Лана. – Поживемо – побачимо.
    Другого дня Олександр  приніс пакет цукерків, пляшку горівки і  великий букет квітів.
- Дякую щиро, - зраділа Лана.
    - Мені їх принесла сусідка тітки Мілі. Глянув – утопився в їх духмяності і привабливості.
    - Наше село потопає в зелені і квітах, - тішиться красою села Лана.
    … Обідали за столом в подвір’ї, а поруч ходив день і вслуховуючись в розмови, плескав в долоні, зітхав за чимось, сміявся і сумував, бо тільки він один знав – що чекає Сашу і Лану в їх майбутнім.
    Через годину в двір Лозових завітала сусідка Ганюта Лосковська. Присіла на краєчок лавки, стала вести розмову, що мати Анатолія Закревського  приїхала від сина, де він навчається. Привезла насіння якоїсь рослини, яка дуже багата на  мед. Випросила  кілька зерен, і принесла Івану Антоновичу, для його пасіки. Жінка поклала на стіл папірець з насінням, а сама, попробувала печену тістечкову бабку, подякувала, стала розповідати, що завтра іде в ліс по губи.
    - Що ви з ними робите? – запитав жінку Саша.
    - Сушимо, солимо, смажимо, - сміється Ганюта.
    - В наших лісах ростуть гриби  мов відра.  Матуся їх багато маринує.
    - А ми їх на нитках сушимо, -  мовить жінка, -  тоді вони пахнуть сонцем і літом. А ось осінні опеньки, ті вже пахнуть порою осені,  багатому на запахи лісних казок.
    - То ви ще й романтик, - усміхається Олександр.
    - А ви попробуйте і понюхайте губи осінньої пори і тоді зрозумієте, що я говорю правду – вони пахнуть байками народу.
    Сусідка  усміхнулась, промовила ввічливо: - Вам приємного проведення часу. А мені потрібно іти додому. Дякую за увагу.
    - Розумна молодиця, - тихо вслід сусідці сказав гість. – До розмов таких людей потрібно прислуховуватись. В них живе глибина думки і її винятки.
     - Вона далека  наша родичка, - радісно повідомляє Іван Антонович. –  В ній живе щось від літопису роду і літопису землі. Іноді дивуюсь її свідомості світу. Весною зібрався їхати в район, зустрів її біля зупинки з подругою. Поздоровався, запитав як настрій, а Ганюта глипнула в дорогу, каже:  - «Автобус їде і дивиться фарами. А мені здалось, що це циклоп прийшов до нас з минулого». Я не знав що відповісти. А ще, нещодавно під вечір вертався додому, а Ганюта стоїть біля воріт, ніби когось виглядає.  Підійшов питаюсь, кого жде. Кивнула головою,  промовила загадково: - «Дивлюсь,  як з моєї хати випромінюється ореол. Він інший чим у Древінських, чи Овчаруків, чи з вашого будинку. Кожне житло має свій ореол. Про це свідчили люди минулого і нинішнього часу». Я стояв і не знав, що відповісти. Йшов і думав - дійсно, кожна людська оселя  відсвічується життям людей в ньому.
    - Яку вона  має освіту? – запитав гість.
    - Шкільну. Закінчила сім класів, а тут … війна. Продовжує вчитись в Академії Життя, - з легеньким сумом говорить батько Лани.
    … По кінці обіду, Саша зиркнув на ручний годинник,  зітхнув, сказав з жалем:
    - Час іде невгамовно. Особливо це видно там, де тобі добре і приємно. Автобус відправляється до міста Бар в п’ять годин по обіді. Дорога займе більше години. А мій потяг до Києва в дев’ять вечора. Там мене чекає  товариш.
    - Дійсно, часу не спинити. Як говорила моя прабабуся Марія, що життя це мить, в якій ти живеш. Мені  нині не хватає її розмов, її вчинків, її подиву дійсності. Вона дивилась на КРАСОТУ природи, сумувала. А мені казала, що сумує тому, що не може доторкнутись до неї, і ніхто не залишить малюнком  точну копію її дійсності. А ви гляньте на  східну частину неба. Як вам такий краєвид? Люди свідчать і кажуть, що в природі є сім кольорів. Коли дивлюсь на такі красоти як зараз,  не можу згодитись з висновком народу за  кольори.  Переді мною розкривається неймовірні окраси неба, а чим воно фарбується – нікому не відомо, - веде  розмову Лана.
    … Олександра до автобуса провели сімейно. Люди села дивились на сім’ю Лозового, не дивувались, бо знали, у Лани є поклонники її дівочої вроди  і молодості.
    - Щасливо добратись, - побажала Лана Саші і привітно махнула рукою.
    Вечірні сутінки тихою ходою заходять у всі кутки Михайлівець.  Подвір’я Лозового  прислухається, чи не вийдуть вечеряти у двір його господарі. У сусідів хтось весело сміявся, це Женя Овчарук розказувала, як вона впала в болото при Вербах. 
     Лана вийшла з хати, підмела доріжку, звернулась до батьків:
     - Люди кажуть, що підмітати за гостем, який був в оселі, потрібно  на другий день. А я підмела  за гостем через чотири години.
     - Життя покаже, як все далі буде. Завтра отримаєш телеграму від Саші. Він не витримає, повідомить, як доїхав до столиці. Чоловік дорослий, знає толк в житті, - мовить задумливо мати.
    - Дійсно дорослий. Прийде час і він стане займати високий чин. Розумний. Освічений. Розбирається в людях, - коментує батько.
    - Він тобі подобався, чи ні? – питає мама доньку.
    - Не знаю. Відповіді немає. Є у ньому щось тихо-привабливе. Дорослий він занадто. Вигляд має пана. Все в нім в міру і без лишків. Кажуть, щоб узнати людину потрібно з нею з’їсти  не один пуд солі. А ми підсолили собі їжу словами, - посміхається Лана.
    - Поживемо – побачимо, - годиться батько.
    Пройшло три дні, як поїхав Олександр. Була телеграма, що доїхав добре і чекає  нову зустріч.
    Лана дивилась на аркушик паперу телеграми, мовчки поклала її на стіл, сіла писати щоденник, в якому вирішила описувати зустріч з Сашею, шпортаючись в висновках, хто він такий, і що буде далі.
    Ближче вечора в хату зайшла Ганюта, принесла новину, що  Мариня Морванюк била Валентину, яка ніби то задивляється на її чоловіка. Люди сміялись, бо така подія принесе великі розмови,
    - Бачила як ви проводжали свого гостя, - ставить на стіл миску з сливками. – Ось. Пробуйте. Це з молодої ранньої сливочки.   
    - Ганюта, ти познайомилась з нашим гостем Олександром. Розмовляла з ним. Як він тобі подобався, чи ні? – перепитує мати жінку.
    - Розумний. Привітний, але для Ланочки він СТАРИЙ. Йому під сорок, а їй – двадцяти немає.
    - Як під сорок? Я би дала йому років тридцять два, три    … - ніяковіє ненька.
    - То це би ви дали йому, а насправді Олександру  давно за тридцять. Не влюбитись в таку, як Лана, гріх. Ось він і загубив сердечні ритми серця в її красі і дійсності. Ланочка розумна і ввічлива дівчина. Їй з ним буде не зовсім привітно. Його дорослість буде мішати, так як вона людина молода, в душі її живе і буде довго жити юність. А Саша з молодих літ взяв від своєї родини високу серйозність, мудрість хазяїна, керування в сімейному колі. Я не перечу – він освічений і вихований чоловік, але … Самі вирішайте, як далі бути, - закінчила розмову сусідка. 
    … Йшли роки. Лана давненько покинула Михайлівці. Хлопець, за якого  вийшла заміж, повіз її далеченько від рідного села, від родинного порогу, від сільської природної краси. 
    Літа підганяли людське життя. Батьки Лани постаріли, стишили кроки при ходьбі, зменшили години в праці. Частенько виходять стояти біля воріт, щоб поспілкуватись з тими, хто іде або їде біля їх двору.
    Лана приїздить до батьківської хати, як тільки може. Сідає за столом у дворі, ходить в розмови, згадує минуле, тішиться, що ще має куди і до кого приїздити. Село виглядає її, вона це добре знає. Осіння пора особлива в житті Лани. В жовтні місяці цілих три дні святкові для неї. В ньому народились батько, мати і вона сама. В один жовтнево-мальовничий день Лана прибула до родинної оселі, привезла два альбоми, запропонувала привітно: - «Передивимось всі ваші світлини, приведемо в порядок, і … потішимось згадками. В фотокарточках живе велика історія нашого роду. От би написати роман, взявши за основу фото з людей. Почати згадку з дідусів, бабусь, і … так далі. Було би дуже добре».
    - Книга  зібрала  би великі роки, згуртувала їх, і підкреслила суть земного буття і життя кількох поколінь. Чомусь мені думається, що в любому роду через якийсь період родиться хтось, який прославить прізвище великого сімейства, - замріяно висловлюється мати.
     Після сніданку батьки з донечкою присіли в подвір’ї за великим столом. На стіл поклали старий, вже потертий альбом, і  купу фотокарточок, які дивились на них очима багатьох людей.
    - Почнемо з наших пращурів, - каже Лана.
    - З наших дідусів і бабусь, - підтримує  доньку батько.
    Жовтень без пензлів малює не тільки небесні далі, а різні краєвиди, які бачаться з подвір’я Лозових.
    - Гарні  дні стоять, - лагідно мовить мати, озираючись на грядку, на якій квітують хризантеми, георгіни, айстри і такі родинні і рідні купчаки і чорнобривці.  – Коли листопад посіє дощиками, виходжу дивитись на нього. Він тоді особливий.  Падає густо листячко, а мені здається, що то  світлини з дерева. Кожна – окрема. А під густими дощами хиляться  з боку в бік дерева. Особливо гнучкі верби,  віти беріз, молоденькі деревця. Після тижневих дощиків дороги змучені, болотисті, але такі свої  рідні, бо без них не бачу сільської красоти. Навіть в  болотяних калюжах видиться щось рідне і необхідне..
    - А мені здається, що осінь танцює блюз. Чую високу трубу і ніжні перебори гітари, -  веде своє романтичне батько.
    - Кожному осіння пора видиться по різному. Образ Батьківщини в людині окремий. Хтось бачить Михайлівці в цвіту садів, хтось в дивних ланах літа, комусь осінні дощики грають симфонії, а дехто сумує за зимою, за її криштальними сльозами, а є такі, які бачать її в обличчях людей, в хатах-білявках, в переплутаних вуличках і т.п. , - лагідно розповідає Лана. – А ось  картка із Саші. Він свій край бачить в лісах.
    - Збереглись у нас фото з Олександра. Це теж історія. Відголоски його мови живуть в нашім селі, бо все, що тут проходило має не тільки свою історію. але і своє право жити в споминах і  звуках. Всесвіт не розхлюпує і не руйнує те, що було, - зітхає Лана.
    - А все таки, чому ти перестала писати Саші? – питається батько доньку.
    - Слово Ганюти, СТАРИЙ, вразило мене так, що я не змогла перебороти себе, де … всі думки сходились на її баченні мого майбутнього. Вона, мов ПРОРОК підвела риску під нашими долями, а риска не зійшлась в одну. Так воно мабуть і потрібно було: Світові, Землі і нам з Сашею.
    В подвір’ї Лозових навшпиньки ходила молодиця-Осінь. Тихо і грайливо  розсівала кольорове листя, кидала його світлинами, на яких були відбитки весни, літа і початок жовтневих днів.    
    
    
   
   
                ЗАПАХ  ХЛІБА

                Головне в людині здатність робити добро.
                П. Глебка
               

    Червневі дні лагідні, тихі, запашні. Пахне всім, тільки не пахне спілим колоском з хлібних полів і першим спеченим з нового врожаю пшенички чи жита хлібом.  Післявоєнний час 1947-го року голодний, бідний, змарнілий, лиш  багатий на померлих людей, на зменшену численність сільського населення, бо багатенько їх виїхали кудись в надіях, що там, десь в якійсь стороні вони знайдуть порятунок від голоду.
    Передобідня пора золотими відбитками сонечка грає в вікнах моєї кімнати. Дивлюсь на годинник, кажу мамі:
    - Можна, піду до Рузі. Почитаємо разом книжку оповідань Михайла Коцюбиньського.
    - Іди, але недовго барися. Обід скоро.
    Виходжу за хвіртку, іду попри окіп тітки Палажки, до роздоріжжя. Раптом побачила якусь жінку, що сиділа при дорозі. Підійшла ближче – та це ж тітка Ганна, яка живе недалеко.
    - Добрий день, - кажу спокійно.
    -  Це ти? – насилу відповіла жінка і стала вставати, та ноги не могли випрямитись, бо вся вона була запухла, важка, бліда, з зеленим відтінком на лиці.
    - Вам погано? – питаюсь. – Допомогти?
    - Мене тобі не підняти. Води в мені два відра. Пухлина мучить, не дає ходити.
   - А куди ви йдете?
   - До вас. Матуся дома?
   - Дома.
   І тут я зрозуміла – жінка вже не може йти від голоду. Ніколи не думала, що тітка Ганна, така щира, добра і розумна тіточка, розпухне від голоду.
    - Я зараз, - кажу жінці. – Посидьте. Приведу матусю.
   Біжу в хату, гукаю: - Мамо, там тітка Ганна сидить і не може встати. Я насилу її пізнала.
- Де сидить?
- Біля горбочка.
- Почекай. Я зараз візьму для неї суп, кашу і кусок паляниці. Треба дати їй
їсти, інакше …
    Через п’ять хвилин ми з матусею вже були біля сусідки
    - Чого це ви не прийшли до мене два дні назад? – питається ненька жінку.
    - Соромно було. У мене був буряк, я з нього варила суп три дні. Нарвала кропиви, лугового кваску, лободи. Зварила супчик. Але … сили тікали. Пила воду, а вона залишалась в мені. Бач як роздуло.
   - Все буде добре. Я принесла вам їжу. В кварті суп, в другій – каша і паляниця.
   Тітка Ганна їла повільно, підбирала крихти, зітхала тихо, обережно. Коли  закінчила їсти, мати пішла з нею в розмову, бо їжа дала їй сили говорити. Через пів-годинки, при допомозі мами і мене, тітка  уже йшла до нашого подвір’я.
    - Сідайте, - каже мати. – Я принесу вам колотухи. 
    - Боже мій, куди це я попала, - веде мову тітка. – Для мене ніби рай.
    - До раю далеко. Знаєте, чоловік мій, як головний агроном, отримує пайок для сім’ї. Дають поганеньке борошно, крупи, оливу прогірклу, та  мусимо дякувати Богові, що це є. Нас виручає корівка. Всю зиму з чоловіком спали по черзі – боялись, що можуть корівку вкрасти. Були випадки у людей, що приходили з ножами, сокирами, заходили в хлів, виганяли корівок. А ми свою засували  на п’ять колодок.
   - А чим ви годували її зимою? – запитує тітка.
   - З самої весни до пізньої осені збирали все, що можна було зібрати для годівлі худоби. Навіть листя згортали в лісі, і воно нас спасало. Корівка вийшла в весну худою, але живою. Я рано навесні  ходила по долинах, рвала ранню травичку, щоб вона мала чим поживитись. Молода осока була дуже смачною для нашої корівочки. Так ми витягнули нашу ратівницю. Кожен день даю молоко тим, у кого його немає.
    - Жаль, я живу в іншому сільському кутку. Ніби й недалеко, але й  неблизько.
    - Усе таки, потрібно було навідатись до нас. Ви же знаєте, що у нас є корівка, а це багато значить, - говорить матуся.
    - Давненько вас не бачила. На базар не ходжу, бо не  маю з чим ходити.  Городина минулого року не вродила. Те, що виросло, – десята частина того, що повинно було вирости. Живи як знаєш. А тут роки підганяють, хвороби чіпляються, неміч ходить з палкою. Розтягувала їжу як могла. Біда скоїлась – син попав в аварію. Живе він далеко, аж на кордоні з Росією. Троє діточок у нього. Жінка не зовсім здорова. Старшій донці п'ятнадцять років, а хлопчикам вісім і шість. Їм потрібні харчі, а де їх брати. Син посилав мені раніше грошей, а нинішній голод і його неміч - не шле нічого.
    - І не кличе до себе? – питається ненька.
    - А я і не поїду. Там без мене голодні дні ходять по кімнатах.
    - Женя Овчарук казала, що ви їздили до  племінниці в районне місто.
    - Було таке на початку зими. У Лідочки захворів чоловік. Лежав в лікарні. Але  хвороба не відійшла. Лікарі сказали, що потрібно робити операцію в обласному центрі. А як їй їхати з ним, коли діти малі. Старшому десять років, а близнюкам по шість. Запросила  мене до себе. Місяць була там. Дві неділі Ліда знаходилась з чоловіком в області. Потім привезла його додому і тут же лікарі положили його знову в лікарню, бо появилась інша хвороба. Прийшлось мені допомагати племінниці. Вона заробляє мало грошей. Тягне як може.
    - А я думала, що ви там будете до нового врожаю, - зітхає мати.
    - Ні. Коли Ліда була в Вінниці, я ходила на базар, в магазини купувала продукти, варила дітям. Їм би не рідку кашу, а кусок хліба з маслом, а тут … маленький кусочок і живи як знаєш. Половинка хлібинки на них трьох на день. Хліб глевкий, з тирсою, з мішаниною. Розділю на три порції, а вони тут же і з’їдять і дивляться на мене голодними очима. Серце боліло за них. Тоді я почала різати  хліб по порціям на три рази.
    - А ви хліб їли?
    - Я? Ні. Не їла, я його нюхала.
    - Як це нюхала? – питається мати.
    - Недалеко будинку Ліди пекарня. Йшла я туди, сідала на камінчик при дорозі, і нюхала повітря, яке наповнялось печеним хлібом.  Нанюхаюсь, іду додому, сідаю їсти суп, а сама думаю, що їм його з хлібом.
    - Вперше чую таке, щоб нюхати хлібні запахи, а думати, що ти поїла хліба.
    - Я  сама про це раніше не думала. Але … прийшлось пізнати і цю сторону життя. А жила я колись непогано. Землі у тата було гарненько. Золотою нивкою бачилась пшеничка. Ідеш, бувало, а межі широкі, трав’яні, ласкаві. А в них волошки вінками. Хочу вас запитати, чи бачили ви волошки білого, світло-блакитного і розового кольору? Ні? А я бачила. Вони росли у нас грядками. А маки! Які чудові маки квітували при горбочку, де тато висівав кукурудзу і соняхи! Квітка маку цвіте один день. А на другий в неї появляються коробочка з насінням. Гільця  синьо-фіолетової  красавки на тоненьких ніжках, аж дух перетинало, коли дивилась на неї. А ще цвіли там ромашки трьох видів: білесенькі дрібненькі, блідо-кремові і великі квіти, білі- білі, з яких на нас дивились золоті махрові блюдця серединки квіточки. Стільки дива – не передати. Ще хочу вам зараз розказати за рослину Іван-чай. Вона росте скрізь. Але мені вона пахла в долині, де росла високою і дуже вродливою. Листя у неї похоже на вербове. А суцвіття в таких кольорах – не передати. Художник не знайде таких фарб, щоб відобразити його красоту, - розказує тітка і радіє, що ми її слухаємо.
    - Моя свекруха розповідала за вас, що ви були дуже гарною в молоді роки. Вона вас зрівнювала з княжною, - розказує мати і підсуває тітці ще кусок паляниці.
    - Не знаю, - ніжиться жінка. – Гарною була, плеканою, щирою на розмови, доброю в житті. Заміж вийшла, та народила сина пізно, як Бог дав. Та то неважливо, важливо те, що ніколи не думала дійти до того, щоб просити кусок хліба у людей.
   - Не беріть в голову. Ми допоможемо вам вийти з цього становища. Моя донечка буде кожен день носити вам кварту молока і  кварту каші. А там, незабаром і врожай поспіє.
    - Дякую щиро. Відпочила я у вас добренько. Бач, як  сміється до нас сонечко. Через дві неділі зберуть врожай ячменю. Голова колгоспу обіцяв дати людям допомогу цим зерном. Буде  мука і крупа. Тоді з кожної хати будуть нестись запахи хліба. Хочу дожити до цих днів, а там …
     Жінка недоговорила, що там буде, але в її останніх словах жила надія на ситі обіди  і щасливе майбуття.

               

                ОГІРКИ З ГРЯДКИ  РУЗІ

                Багато дитячих забав – наслідують
                діяльність дорослих
                Я. Корчак

    Шкільні канікули приємною погодою ходять до мене, а я їх люблю по
своєму, бо маю з ними договір чисто-дорослий – я не тільки відпочиваю від шкільних занять, я ще допомагаю мамі у всьому, що вона мені каже виконати. Ось нині матінка сказала, що непогано би було нарвати корівці молочаю в долині. Залюбки біжу в  квітучу долинку, рву молочай, несу додому, ставлю на оборці, матусі сповіщаю, що все уже зроблено.
   - Тепер проси, куди хочеш нині піти, - усміхається мама.
   - До Рузі. Вона казала, що в її грядці вже дозріли огірки.
   - Так рано? – дивується ненька.
   - Вона за ними доглядає. Коли були зимні ночі, накривала їх травичко. А ще, вона їх поливає не зимною водою - тією, яка гріється спочатку на сонці.
    - Мабуть Рузя хоче бути агрономом.
    - Ще не знає ким буде. Можливо і агрономом.
    Рузя Древінська, моя товаришка, має «власний», так вона розказує,  город. Її батьки виділили всім своїм донькам, а їх у них чотири, по кусочку землі у сімейнім  городі, щоб вони вчаться за ними доглядати. Дівчатка самі копають, саджають, сіють і збирають врожай. Ця занятість працею в сільськім господарстві має велике значення для дівчаток, так як вони з дитинства привчаються до праці на землі.
    - Рузя! – кличу подружку. – Я вже прийшла.
    - Ось тобі сапка, а я візьму ніж і корзину. Йдемо попід межу від Настаськи, щоб не толочити грядки сестер, - пропонує товаришка.
    - А ось і мій город, - сміється дівчина. – Примітила, що декілька огірочків уже величенькі, нині повинні бути здоровими. Ці овочі ростуть скоро.
    - Ти коли їх поливала? – питаюсь Рузю.
    - Вчора вечором. Ось, глянь. Що я говорила? Дивись, який гарний огірочок. Другий неменший, - сміється подруга.
    - Я теж знайшла, - тішусь я.
    - Так і на салат для всієї сім’ї наберемо, - кладе в кошик  огірковий врожай подруга.
    Через п’ять хвилин у нас гарненько огірочків, і всі вони як один свіжі, витягнуті, похожі один на другого.
     Рузя присіла на почіпки, перегорнула руками кущ помідор, сказала радісно:
    - Помідори беруть приклад з огірків. Їх у мене два сорти, 10 кущів. Уже квітують. Квіточки маленькі, жовтенькі, а помідорки ростуть великі. Я бачила у тітки Даші такі гарні, похожі на яблука і сливки. Немає у мене такого насіння, я би розвела їх побільше.
    - Редька у тебе в цім році смачна була, - кажу я.
    - Якби не розрила їх квочка, мала би багатий врожай. Мамуня каже, що на другий рік посіє цілу грядку. А я попрошу дядька Віталія Опольського, він мені дасть насіння ранніх овочів.
    - Я люблю помідори, які вирощує моя мама.
    - Подивлюсь у цім році, - розумно веде мову Рузя. – що тут краще родить. Треба робити сівозміну. Твій тато за неї говорить, бо він же вчений агроном.
    - Агрономом не хочу бути. Мабуть піду вчитись на бібліотекаря. Люблю читати книги, - веду  прихильну розмову.
    -  А я ще не склала своєї професії, - зітхає товаришка, і, взявши кошичок, каже тихо: - Ідемо знову попід сад Настаськи. Сядемо в траві нашого саду, будемо їсти огірки і наглядати за дуплянкою. Ця пташка живе в старій грушці. Татуньо гілля підчистив, а стовбур не зрізав, бо там же мешкає пташечка.
    Сад Древінських немалий. В нім гарно ростуть різні фруктові дерева, є навіть міндаль, хоч вони з нього врожаю не мають, зате цвіте дуже гарно.
    - Я взяла з собою ніж, хліб, масло, сіль  і  газету, яка стане нам за скатертину, - розкладає на траві  газетку, а на неї кладе огірки подруга.
    Я ріжу хліб, мащу маслом,  розказую, що мама огірки ріже вздовж, коли  подає їх на стіл.
    - Ми станемо їх їсти просто так: візьмемо в руки і будемо хрумати. Люблю коли вони свіжі, тільки-тільки з грядки, - пробує огірочок товаришка і, приклавши пальчик до рота, шепоче: - Прилетіла дуплянка. Зараз вона пірнула в дупло. Там у неї дітки. Я вже бачила як вона носить їм їжу. Смішно. Комарню збирає. Мабуть це їм така їжа, як нам хліб з маслом і огірочки, - сміється дівчина.
    - А у нас поселились жити нові ластівки. Старі прилетіли, зробили ремонт гніздам, стали знову господарями в нашім хліві. А тут звідкись появилась нова пара. Гарні, молоденькі, спритні. Вони зразу же взялись за побудову житла. Батько замісив болото з глиною, посипав його пір’ям, кинув туди якісь нитки, сказав, що це для ластівок, їм ближче буде літати за болотом. І знаєш, вони його знайшли зразу. Цікаві пташки. Не бояться людей. А синиці і горобці всю зиму їли разом з курями. Одного разу курка дзьобнула горобця, та на неї тут же напали два других. Насилу відбилась. Мама сміялась, розказувала мені і татусеві, а батько сказав, що горобці часто сваряться, але тут же миряться. Це мабуть у них так прийнято – виясняти справи через жваву розмову.
    - Івн Лосковський хвалиться, що  піде вчитись на зоолога.
    - Люся Вакуляк хоче стати ланковою. Так і каже, що буде ланковою.
    - Всі бажають кимось бути. Інакше не може продовжуватись життя.
    - Глянь, - звертаюсь  до Рузі, - до нас чимчикує Анютин песик. Почув масло з хлібом. Дамо і йому кусочок, - раджу я.
    - Огірки він не їсть, а жаль… - регоче подруга.
    - Дуже смачні, - беру другий огірочок і притягую до себе кущик деревію, нюхаю, розказую, як  бабця Неля, коли я буваю у неї, вчить мене розбиратись в травах. За деревій вона говорить так, ніби вчений ботанік.
    - Наша вчителька ботаніки могла би бути вченим, - каже Рузя. – Вона дуже багато знає за рослини, дивно стає, від її розмов.
    - Нині  рвала для корівки молочай. І знаєш, що я подумала? Ні? Подумала, що його назва відповідає йому. МОЛО – від слова МОЛОКО.  А далі – ЧАЙ. Дуже гарно люди його величають за властивості.
    - Наша ботанічка розповідає, що є такі рослини, які ми використовуємо для їжі тваринами, а в інших краях їх споживають люди.
    - Вірно. Нещодавно мама приготувала зелений салат. Редька, зелений часник, цибулька, варене яйце і  порізала якусь молоду травичку, яку люблять кури і качки. Я дивилась, а мама сміялась, розказувала, що про цю траву вона знає давно. Бабка Неля перейняла поварські здібності від графського кухаря, тому використовує багато трав для салатів, соусів, супів. Я тобі розказувала, що мій дідусь Юзик з бабусею Нелею дружив з графом, який жив недалеко від них. До речі, мій дідусь теж з графського роду, але ми про це нікому не розказуємо.
    - Я знаю. Зимою, коли твої батьки гостювали у нас, твоя матуся про це говорила і плакала.
    - Чого плакала? – дивуюсь я.
    - За минулим свого роду. Час був недобрий.
    - Бабуня мені дещо розповідала, з якого сімейства вона і дідуньо.
    - А як саме дружили твої дідусь з бабусею з самим графом?
    - Гарно дружили. Гостили іноді разом. Якось подали на стіл салат, а бабка здивувалась з чого він такий смачний і чудний.  Тоді кухар графа розказав бабці за трави, які люди в інших кінцях світу їдять за їх щедрі властивості, а ми їх даємо свиням і корівкам. Він ці травички використовує для приправ в їжі. А ще, нещодавно мої батьки ходили в гості до сімейства Коларжів. Діна Іванівна приготовила соус з кропиви і ще якоїсь травички. А пироги спекла з щавлем в перемішку з яйцями і сиром.
    - Чула, нібито Діна з якогось знатного роду.
    - І я чула. А знаєш,  таких смачних огірочків я ще ніколи не їла.  Солодкуваті і дуже хрумкі.
    - І я таких ще не їла. Прийдеться перепитати маму, як з них зібрати насіння.
    - Мій батько знає про насіння все. Я дуже пишаюсь, що татусь агроном. 
    Сонце піднімалось все вище і вище, а ми з Рузею сиділи в саду, вели розмови про трави, дерева, кущі, які окружають нас завжди. Ось і нині, ми роздивляємось повійку, яка зацвіла білими вінками. Її квіти схожі на дзвіночки. А поруч – глуха кропива с запахом меду - в її квітках повно медочку для бджіл, джмелів і інших комах, які його люблять і цінують. Біля нас літали метелики,  а кольорові  жуки дзвеніли, співали, гуділи  кожен по своєму. Радість переповнювала нас від настрою літа, огірків, дружби і спокійного дитячого життя.  Хто знає можливо так воно і було – свіжий огірок з грядки – неперевершене диво, бо він  наповнений живим променем сонця, соком землі, повітрям з запахом літечка і іншими властивостями, про які ми не знали, але догадувались.   
    … Кудись в незнане летіли літа. Ми з Рузею закінчили школу, ринулись в різні сторони для навчання в технікумах, училищах, понесли в собі і з собою радість буття земного. Вихідці з села, ми знали набагато більше рослинного світу, чим міська молодь. Несли ми наші знання зеленого світу легко, уміло, спритно, повчально. І де б ми не жили – ми прагнули зблизитись з природою так, як це було в дитячих роках.
    Сімейство Древінських покинуло село Михайлівці. Всі вони  поселились жити в місті Бар, що на Вінничині. Я ринулась в столицю Молдови і тут же знайшла собі друзів, в яких зелений світ Землі ходить в товаришах.
    До батьків приїздила нечасто. Але коли йшла з центра села до татового подвір’я, старалась іти попри колишнє господарство Древінських. І кожен раз зупинялась навпроти  городу Рузі, і … довгенько стояла, вдивляючись в минуле, яке тут живе, бо так воно є у нашому Світі, що нічого просто не щезає. Мені здавалось, що я знову сиджу з Рузею в садочку, їмо хліб з маслом і огірками, тільки що зірваними з грядочки, яку подруга називає своїм городом. А над нами носяться переспіви пташок. Десь недалеко співає зозуля, їй вторить дуплянка, а жуки! - їх там завжди багато, мешканців трав: гудять, дзвонять, шепотять, розносять свої мелодичні наспіви прелюдіями, рапсодіями, оркестровими увертюрами, сонетами і довгими музичними п’єсами, де не повторяється ні одна нота, ні один звук. І оце усе ми, діти села слухали, раділи, сміялись буттю. Якби мені хтось в той час сказав, що колись, в майбутньому я буду сумувати за днями дитинства, мабуть не повірила би. А ще мені саме там, де колись жила сім’я Древінських,  завжди пахне  огірками з маленької грядки моєї подруги, які були самими смачними в моєму життя.

               

               

                НОСОВИЧОК
               
                На то й розум, щоби досягти те, чого хочеш.
                Ф. М. Достоєвський

      У Марії і Михайла дві доньки. Старша Зося, привітна, спокійна дівчинка, а друга – народилась недоношеною, була маленькою, зморщеною, не кричала, а ніби свистіла. Думали, не виживе Геля, але Бог дав, дівчатко вижило, в рік стало ходити, а в два – заговорила не рівно, зате уже можна було знати, чого донька хоче.
     Роки бігли мов струмки весняні: дзвінко, спішно, весело. Зося вийшла заміж в двадцять років. Чоловік попався хороший: роботящий, розумний, привітний. А у Гелі хлопця не було, бо, як казала бабуня, дівчинка не вийшла ні красою стану, ні ростом, ні личком - зате працьовита і тиха.
   Марія бідкається, розказує Михайлу, що переживає за донечку, бо почуває, що не скоро зайдуть свати в їх хату забрати від них Гелю. Батько поводить плечима,  ніяк не може зрозуміти, в кого вона вдалась.
    - Кажуть люди, що до сьомого покоління може передаватись форма тіла, лиця, характер і т.п. – веде розмову мати з чоловіком. – Мені здається, Гелечка трошки має натуру моєї бабки, а з личка – нагадує твого діда Андрія.  Є щось схоже і з  моєю прабабусею.
    - Взяла від усіх потрошки для себе. Зате занадто працьовита. 
    - Яка є, така є, - зітхає Марія. – Я думаю, нам потрібно купити для неї гарні сукенки, взуття, одягнути в нове пальто, нову хустину. Як кажуть, що вбери пень – буде сподобень.
    - Я теж так мислю, - годиться   Михайло.
    Цілий рік батьки тримали в господарстві дві корови. Молоко, масло і сир продавали, а в наступну осінь продали одну корову і двоє телят, і на всі гроші купили в місті Бар гарного вбрання для Гелі. Коли донька пішла на вечорниці з дівчатами, там її не пізнали, такою вона стала примітною в колі подруг. А тим більше, Геля зрозуміла що вона щось значить – тому і вела себе достойно, весело, сміло.
    - Мамо, - звертається дівчина до матері. – Всі дівчата мають гарні особливі носовики, вишивають їх і  один із них дарять хлопцеві, який прихильно на неї дивиться. У мене  носовички є, але не такі: прості і невеличкі. Може купиш?
    Мати здивувалась проханню дочки, купила білий носовик, на якому Геля вишила червону троянду. 
   Марія дивується, як донька погладивши носовик, поклала його в кишеню піджачка, усміхнулась чомусь своєму, заповідному, дівочому.
    Весна дивує людей теплотою і приємними новинами, бо грім прогримів тоді, коли зеленню вбрався ліс.
    - Рік буде гарним, - радіє Марія і, глянувши в простір небесний, хреститься. – Сон снився чудний. Нібито Геля іде додому, плаче, розказує, що з неї хтось покривився, назвав її малорослою.
- Не вір сновидінню, - втішає жінку чоловік. – Мені нічого не сниться. Іду
спати, сам собі приказую, щоб відпочинок був світлим, добрим і здоровим.
    Геля слухає батьків, піддакує татові, який, по її розумінню, дуже щирий в розмовах.
   - Квітень несе Пасху, - знову веде мову мати. – У нас все готове до свят.
   - Ось тільки город потрібно ще досадити, - радіє батько.
   - Роботи на день, - сміється Марія. – Ми з донечкою вправимось. Ти роби свою велику працю, а ми … маленьку, але спритну і дуже потрібну.
   Жінка тішиться людяністю донечки. Все робить в господарстві, ось тільки вчилась мало, не йшло їй навчання. Закінчила сільську школу, залишилась дома, сказала: - «В колгоспі роботи для мене вистачить на мій вік».  Деякі її товариші і подруги пішли навчатись далі: технікуми, училища, інститути, а Геля – зрозуміла, її місце в селі, в колгоспній праці. 
    - Матусю, - звертається донька до неньки: - Оля кличе на танці. Травень в порозі, вечори теплі. Я піду в новій сукенці і нових туфлях. Хочу показати себе так, як це робить Ганнуся.
    - А що вона таке робить?
    - Весь час усміхається. Крадькома очима зиркає на Петра Велетнюка, ніби зве його до себе.
    - А тобі хто із хлопців подобається? – ласкаво питається мати.
    - Є один. Він мені зернят завжди дає. А одного разу цукерками вгостив.
    - Хлопці тебе запрошують на танець?
    - Поки ні. Але я танцюю гарно. Правда, не всі нові танці знаю. Вивчу, - твердить донька.
    Марія зрозуміла – Геля придивляється до життя так, як його сприймає.
    Днини травня ціловані сонячними промінцями такі весело-привітні, що навіть жіночки, яким минуло за сорок, частенько ведуть розмови про те, що не мішало би купити і собі нові обнови, як говорять в селі – вийти в люди. А в люди вони виходять на базари, які в Михайлівцях проходять по неділям. А ще в технікумі суботніми і недільними днями, ближче вечора,  оркестр грає танці. Туди сходяться багато мешканців, щоб почути музику, поспілкуватись, узнати новини. Іноді Марія іде туди з сусідкою-щебетушкою, яка гарно співає і мріє виступити перед односельчанами.  Роки ідуть - село міняється. Нові будинки, нові закони, новий настрій розказує, що життя рухається вперед технічно і науково, і це навіть гарно видно в сільських місцевостях. 
   Гелі виповнилось двадцять років. Її подруги одна за другою виходять заміж. Батьки дівчини не показують вигляду, що у доньки немає хлопця бо дівчина не вийшла вродою.
    Осіння пора високо-щаслива. Люди кожен день дякують Землі, що гарно вродив врожай всього.
     Ранок розбудив Марію кольоровими  відбитками на вікнах, так він привітав жінку, яка любить дивитись на природу очима щирого земного чоловіка.
    - Подивіться, - зве мати доньку і чоловіка, - Сонечко вмилось росою, на його личку ще залишились її крапельки. А хмарочки мохнаті, бархатні. Я зараз теж вмиюсь росицею і піду в спомини, як мене вчила бабуся, щоб  вмивати мрії і бажання ранковими росами. 
    Михайло радіє від розмови жінки, каже похоже:
    - Синиця нині в досвіт будила мене. Чув як гукала: - «Ти ще спиш, Михайлику? Вставай, ніч уже пішла відпочивати в свої Замки. Раночок встав, приніс тобі план роботи на нині».
     Геля усміхнулась, пішла до криниці, принесла води, сказала: - Ось вам водиця, яку посвятив досвіт.
    Сад Марії і Михайла вродив гарно. Яблука падають на землю, господарі не встигають їх збирати і різати для сушарні.
    - Я іду на горбок «Старого діда», - каже Геля батькам. - Оля сказала, що вечором там  зберуться хлопці і дівчата. Василь буде грати на гармошці. Свято нині. Невелике, але …
    Батьки Гелі повечеряли, поговорили на теми життя, лягли спати.
    Пізненько прийшла додому донька. Мати чула, як Геля сиділа в кухні, потім вийшла з хати, сіла на лавці і просиділа довго, аж ген за опівніч зайшла в будинок. Думки неспокійні, хльосткі, хвилюючі. Щось сталось у Гелі, раз вона не спала звечора. Ранок ввійшов в оселю Марії підтюпцем. Небо вурдилось, хмари скреготали маленькими громами, днина обіцяла бути дощовою.
    Сьогодні будемо дома робити хатні справи, - говорить  мати. – Треба варити  варення, поки маємо відпустку від копання буряків.
    - Я стану чистити яблука, - сумненько мовить Геля. – Зваримо варення не тільки з яблук, але і грушок, сливок, дерену. Я знаю гарний рецепт. Маруся сказала, як можна варити овочі і фрукти на зиму.
     Михайло пішов на роботу в конюшню, а Марія з Гелею сіли чистити плоди, приміряючи, скільки потрібно цукру.
    - У тебе на душі неспокійно, - звертається мати до донечки.
    - Є від чого. Омелян забрав мій носовичок. Не йому я його вишила.
    - Як це забрав? – дивується ненька.
    - Так і забрав. Сів біля мене, почав плести якусь нісенітницю, ніби хоче зі мною танцювати. Я аж впріла від його розмови. Ніхто так зі мною не розмовляв. Він дивився на мене і  посміхався. Я витягнула хусточку, витерла ним личко, а він  схопив його, і поклав в свою кишеню.
    - А ти що сказала йому на це?
    - Щоб віддав. Він засміявся, шепнув, щоб я за носовичком прийшла до його дому сама.
    - Оце так новина! – дивується мати. – Не сумуй. Носовичок сам віддасть. Пожартував він, - ласкаво тішить доньку мати.
    Минулось літечко. Вересень збирається відходити, готове коней в свою далеку дорогу, про яку люди не знають і ніколи не узнають. Геля присіла напочіпки біля куща півонії, каже мамі: - Відцвів кущик давно. Листя помарніло, стало сушитись. Цікаво знати, звідки в нашім краї ця рослина. Варвара Дмитрівна, вчителька моя, розказувала, що багато рослин прийшли до нас з других країн.
    - Так. А ось калина – ця рослинка наша рідна. Придивись до неї уважно. Коли  була молодою, вишила скатертину і рушник її квітами і ягодами. До нині все це зберігаю в скрині. На свято стелю скатертину і вішаю святковий рушник.
    - Я сьогодні піду на танці. Нагадаю Омеляну за носовичок.
    - Ти не соромся сказати про це. Ти ж не йому вишивала його?
    - Не йому.
    - Тоді рішай питання прямо і спокійно.
    Донька повернулась з танців засмучена. Мати тихо питає:
 - Не віддав?
     - Ні. Піду до нього і заберу. А то  подумає, що я його люблю.
     Пробігло кілька днів. Жовтнева погода тішить селян потрібними дощиками, сонячними розмовами з теплотою, високими зірними ночами. Геля каже мамі:
    - Завтра піду до Омеляна.
    - Підемо разом. Хочу, щоб його батьки знали, як виховувати дітей. Правда,
родина його славна. Та і він хлопець гарний, вчиться в технікумі, подає себе як розумний чоловік, а тут … зірвався. Чого? Що ти йому поганого зробила? Вибрики має, бо дівчата на нього заглядаються, - каже незадоволено мати.
    … Біля воріт Омеляна стоїть його батько. Марія з Гелею привітали чоловіка, запитали чи дома син.
    - Дома, - відповів ласкаво чоловік. – Ви до нього?
    - До нього, - відповіла ввічливо Марія.
    - Тоді йдіть до оселі. Він вчить уроки.
    Омелян, побачивши Марію з Гелею, розгубився, став оправдовуватись, що пожартував.
    - Жартувати потрібно уміючи і знати як і з ким,  - каже Геля. – Ти зневажливо сказав, щоб я за хусточкою прийшла до твого дому. Ось я і тут.   
   Омелян встав, дістав з полиці носовичок, подав Гелі, а сам зніяковіло заговорив, ні би то хотів віддати, та забув дома.
    - Неправда. Він був у твоїй кишені. Ти його витяг, покрутив переді мною і знову заховав. А через хвилинку шепнув, щоб сама за ним завітала до тебе.
    - Я не хтів … так вийшло, - заговорив спішно хлопець, перебираючи руками зошити на столі.
    - Не тобі я його вишила. Не тобі подарую, - якось трохи різко  заговорила дівчина.
    Через три хвилинки мати і донька прощались уже з батьком Омеляна.
    … Минулась осінь, за нею зима заспішила накидати гори снігу, щоб весна мала роботу – топити сніг сонячним теплом. Геля розказує матері, що вона в огородній бригаді сама спритніша і роботяща.
    - Бригадир казав мені, що з мене вийшов би хороший агроном по овочах.
- Потрібно вчитись, а ти не хочеш, - усміхається ненька.
- Я можу тільки більше читати і знати  за ці рослини, а вчитись … не
по мені, - махає руками дівчина. – В суботу в технікумі танці. Стежки
підсохли. Туфлі маю гарні, а черевики ще кращі. Похвалюсь дівчатам. 
    З танців Геля повернулась вся освітлена, радісна, привітна. Мати примітила – донька змінилась враз, мабуть хтось з хлопців дав їй зрозуміти, що вона мила для нього. Не перепитувала доньку як пройшов музичний вечір,  чекала,  можливо доня розкаже сама,  що  неждано  торкнулось її  дівочого серця. 
    - У мене новина, - сказала Геля мамі за обіднім столом.
    - Гарна?
    - Додому мене провів Петро. Він рідко приходить на танці, та і не танцює  із-за ноги.
    - Славний хлопець. В дитинстві поломив ногу. Зрослась не так як треба. Але … Ходить, іноді і підбігає, - радіє розмовою мати.
   … В травні Геля шепнула ненці:
    - Хусточку віддала Петру. Ось кому вона призначалась. Вишивала її з словами до Господа Бога, щоб віддати її у руки тому, хто піде зі мною
до шлюбу.
    … В осінь Геля виходила заміж. Коли Петро прийшов до її оселі з своїми гостями,  витягнув носовичок, показав Гелі,сказав: 
    - Це він привів мене до тебе.


                СПІДНИЦЯ

                Живемо для добра людського.
                Л. Дубейський

      Два дні зима сміється то дзвінко, то глухо, а в комині гуде так, що стає моторошно. Я вернулась із школи, зробила уроки, сіла біля кухонного вікна читати книгу Івана Франка «Повісті і оповідання».  Дорогою проїхав хтось кіньми, не пізнала їздового, закутаний зверх голови. Через хвилин десять попри тин пробігла Люба Попіль, сусідка і далека родичка, яка вчиться в технікумі.
    Ах-х-х! Грим-м-м-м! – пронеслось за вікном, і високий сніжний вихор полетів в небо. Вдивляюсь, бачу тільки біле марево – це вітер переносить сніг з однієї сторони вулиці на другу.
    В сінях чути як мама підмітає поріг. Двері риплять. Ненька заходе в кухню, розказує спішно:
    - І чого це січень такий злий. Навіяв снігу стільки, що до криниці не пройти.
    - Батько мовить, що сніг дуже потрібний  для врожаю, - сміюсь, показую мамі великий білий сніговий  горб навпроти вікна.
    - Всі горобці Слободи прилітають їсти до нас на обору. Годую курей, годую і пташок. Синицям підкинула сала. Крихточка його – їм стане на день.
    - Завтра в школу малеча не піде. Тільки старші  класи будуть учитись.
    - І то добре. Як маля піде, коли така ненаситна погода.
    - Півгодини тому Люба Попіль побігла додому. Зошити  носить зав’язаними в пілочці, притримуючи руками біля грудей.
    - Купити портфель не мають за що. А в торбі носити студентці книги  негоже. Ось і носить їх як може, - зітхає ненька. – Згадала я. Нині до нас завітає мама Люби, Одарка. Бачила її,  коли несла пійло корові.
     - Принесе різні новини.
     - Вихована гарно жінка. З роду освічених людей. Та  доля звела її з хлопцем ледащим і непутящим. Та й що там говорити. На нашу долю, я про себе і Одарку, випало багато страшного і гнівного. Революція, війни, голодомори. Сама знаєш, що її чоловік поїхав кудись в голодний сорок сьомий рік і  не вернувся. Хто знає, що з ним трапилось.
     - Знаю я цей рік. На все життя спомини залишив, - кажу, підсовую собі миску з млинцями.
     - Підлий колотухи. Наготовила їх нині. Одарку потрібно вгостити. Смачні. З трьох видів борошна. Так їх випікала моя мама.
    Ненька сіла перебирати квасолю, а я взялась за вишивання рушника. Тітка Одарка прийшла, коли засвітили світло.
    - Зима має своє право, - заговорила жінка. – Йду, а Хтось тягне мене в бік. Дивлюсь, Січень регоче і показує кудись в сторогу вашого будинку.
- Нині всі зимові вітри зійшлись до Січня в гості. Це вони так веселяться, -
веде мову мама і тут же звертається до сусідки: -  Одарко, сідай ближче столу,  попробуй млинців. Сметани тепер мало. Корівка молоко зменшила. Колотуха славна вийшла. Їж, поки теплі.
    - Дякую. Вчора пекла пироги з картоплею. Ванько з'їв  зразу три штуки. Росте дитина. Дванадцять років - розказує гостя і, помовчавши хвилинку, додає: - Я прийшла до тебе за проханням і … порадою. Розповідала - в цьому році  пальто від Григорія перешили  Івану. А ще підшила чоботи і купила штани для нього. Люба рішила справити собі чобітки більш-менш з гарної шкіри, бо в них прийдеться ходити не тільки зимою, а і весною. Черевиків у неї немає. Нині ходить в валянках. Калоші купила в борг. Стипендію вчора віддала шевцю. Грошей немає, а тут як на зло, рветься у неї спідниця. Думали, що зашиємо, та де там. Розлізлась тканина, насилу затягнули нитками, щоб мала в чому  піти в технікум. Нині субота. В понеділок не буде мати одягу, щоб піти на заняття. Ходила  до Савчучки, щоб зайняла грошей, купити тканину на спідницю. Не дала. Казала, що збирається в Бар, а по приїзду звідти – дасть. Та це буде через пару тижнів. Що робити – не знаю. У мене є   спідниця, та вона пошита по старій моді. Хотіла  уже сісти переробити її для Люби – вона заплакала, запитала, як це можна останню спідницю віддати їй, а в чім же я піду в село. За себе не думаю, мені би для доньки знайти грошей, щоб справити їй спідничку для зими. Люба порадила звернутись до тебе. Через місяців два вона віддасть борг.
    Ми слухали тітку, а вона дивилась кудись через вікно і … плакала.
    - Не потрібно плакати, - ласкаво каже  мама. – Не такий страшний чорт, як його малюють. Зараз щось придумаємо. Посидьте хвилиночку.
    Ненька пішла в кімнату, а вернулась розгорнула перед Одаркою  свою темну добротну шерстяну спідницю,  промовила веселенько: - Як тобі така обнова для Люби?
    Тітка стала розглядати спідничку, розхвилювалась так, що говорити не змогла.
    - Боже, - зітхнула високо жінка, - ми віддамо гроші, скільки потрібно. Невже це буде для моєї донечки. Дякую, щиро дякую. Правду кажуть, що світ людьми добрими багатий.      
    - Не турбуйся. Її мені купила сестра в Ригі, після війни. Ніби й гарна, та мені вона не йде. Якась довга і незручна для мене. Я не ношу такі, по кольору не сподобалась, - спішить сказати мама.
    - Колір у неї гарний. Темно-коричневий, який  любить доня. 
    - Передайте Любі, що це мій дарунок для неї. Грошей не потрібно. Ми, живі люди землі, повинні підтримувати одне одного, бо в НАШОМУ СВІТІ всі люди родичі. Бог створив одну пару, це означає - ми всі пішли від Адама і Єви. 
    Одарка вийшла з хати окриленою, а мені здалось, що вона не йшла, а ніби легко летіла.
    Матінка почала готовити вечерю, розказує, що в цій спідниці Люба закінчить вчитись не тільки в технікумі, але й в інституті. Я здивувалась маминими розмовами, а неня піддакнула - Люба буде мати вищу освіту.
    - Розумна вона. Знає, до чого і куди іде час і ми з ним, - прислуховуючись до вітрового гулу, усміхнулась мати і, відкривши двері в коридор, запитала: - Це ти,  Ванечко?
    - Я. – почула відповідь татуся.
- От добре, що ти прийшов вчасно. Вечеряти будемо.
     …Людям здається завжди, що роки кудись спішать, хоч це і невірно. Дійсно, час летить в ДЕСЬ, про яке ми не знаємо, і ніколи не узнаємо. Людині відведено жити, а як це все проходить, знає тільки наш ТВОРЕЦЬ. 
    Люба Попіль закінчила технікум, відправилась працювати в сусідній район, а через два місяці приїхала до матері, розказала, що поступила вчитись на заочний відділ в інститут сільського господарства. Радощів було стільки, що вона не вміщалась в подвір’ї Одарки, потягнулась вулицями села, розносила новину, яка повнилась до краю. Два дні Люба гостила в батьківській оселі, потім зібралась, серйозно сказала:
    - Дякую всім за те, що підтримуєте мене. Селу Михайлівці, за родинне коло, сусідам за щедрість душ, а Господу Богу, за те що дав мені розум.
     А через п’ять років Люба не тільки закінчила інститут - вийшла заміж за Миколу Продана, хлопця-молдованина, відправилась мешкати в Флорештський район, в рідне село чоловіка. Я з батьком їздили до них в Молдову, а вони не раз приїздили до матері, приходили до нас, розказували великі і малі новини життя з нашого великого Світу.
   Заплітались дні у роки. Я вийшла заміж і поїхала жити в  місто Кишинів. Але, де б людина не проживала, її тягне той куточок землі, де вона народилась. Так воно було у Люби  і мене. Ми нечасто переписувались, рідко зустрічались, але наші  взаємовідносини мали позитивний характер.
    Якось я прибула в село на початку літа. Михайлівці зустріли мене усмішкою, яка зразу же придала добрий  настрій.
    - До нас в гості нині прийдуть Хілінські, - розказує мати. – Вони будуть дуже раді зустрічі з тобою. А ще, вони радіють за нас, що ми вирішили будувати нову хату. Ми про це уже розмовляли. Землю під будівлю дають якраз там, де ми хотіли. Поруч широкий черешневий шлях, а вздовж нього ростуть черешні, які колись давно садив твій батько, коли вчився в технікумі.
    Ближче вечора в батьківське подвір’я завітала сім’я  Хілінскьких з словами: - «Вітаємо вас в вашій солодкій оселі, де присів золотий дзвін літа. В вашім дворі живе таємниця минулого і суть нинішнього. То ж давайте  ходити згадками в Кудись і Колись» - почав  розмову Терентій. А його дружина Віра, добавили: - «Ніні ми будемо не тільки літати думками в пройдешні літа, станемо мріяти красотою будня, а наші мрії схожі на кольорових метеликів».
    За цвітним столом, де красувались салати і вареники, ми сиділи довго- довго, перегортали прожите і тут же складали плани на майбутнє.
   - Те, що ви надумали будувати нове житло, – похвально, - веде мову Терентій. – Ми не можемо собі таке дозволити. Допомагаємо в будівництві оселі  доньці.
   … Пройшов рік. У батьків появилася нова хата. Стару батьки продали Романовим, нашим добрим знайомим.
    За три дні до новосілля  приїхала до тата і мами, які уже перебрались жити в нову оселю. Біля воріт мене зустріла ненька, весело заговорила, що все готове до приходу гостей.
- Іди і подивись, як ми з  твоїм татусем  прибрали все. Так чисто і світло –
душа  радіє. Спочатку зайди в головну кімнату.
    Відкриваю двері, і … О! Боже!  на мене війнуло щось несказанно дивне, яке приходить до серця саме тоді, коли ти чекаєш щось, а воно уже тут. Шафи і комод, веселий круглий стіл, а на вікнах висять нові модні фіранки, які своїм виглядом нагадують мені сьогодення.
     - Люба прислала посилку з фіранками.  Дарунок на новосілля. Не чекали такого гарного побажання з святом, яке зробила вона нам, - каже мама і тихо витирає радісну сльозу. –  Згадай, як в важкий  п’ятдесят другий рік я подарувала Любі свою спідницю. Їй тоді вона була дуже потрібною. Кілька разів вона хотіла дати мені гроші за неї.  Я не взяла, і сказала, що ніколи не візьму. Коли тобі не легко живеться  – знай, є люди, яким ще важче чим тобі.  Що мене вражало, коли ми з нею вели мову за минуле – її сльози, в яких плакали і сміялись  прожиті роки.
    Через три дні я їхала в Кишинів. На автостанції в Атаках до мене підійшла не молода жінка, з торбою і палкою, сказала тихо, сором’язливо, неспокійно:
    - Якщо можеш допоможи купити квиток до  міста Сорок. Загубила я гаманець. Де саме – не відаю. Загубила, а в касі не вірять, кажуть, що придумую.
    І тут я згадала матінку і нею сказане – якщо тобі живеться не зовсім багато, то є люди  бідніше тебе. Таким потрібно допомогти чим можеш і як можеш. Я купила жінці квиток, а вона глянула на мене, сказала: - Бог тобі допоможе в справі, яку ти починаєш. Все буде добре.
    По приїзду в Молдову  отримала звістку – мені написали з Києва, що мої вірші надрукують у двох журналах. А ще запросили приїздити на презентацію книги Михайла Ткача. 
    Рівно через два тижні, я була в Києві, де познайомилась з одним із талановитих і відомих поетом Михайлом Ткачем, який при зустрічі усміхнено сказав мені:
    - Не покидай писати вірші. Люди стануть дякувати  тобі за твій хист. Бути достойним і добрим велике щастя у житті.   
    Вертаючись назад з столиці України,  згадала Любу, спідницю, фіранки і, мамині слова, що людям потрібно робити добро, – воно тобі вернеться в три рази більше.         

                ЗУСТРІЧ ДВОХ ТОВАРИШОК

                Треба жити так, щоби самому себе
                можна було поважати.
                М. Горький

    Осіння пора – пора весіль.  Селом Михайлівці пролетіла новина -  Ганюта Лосковська женить сина, який повинен приїхати з міста і привезе з собою дівчину для одруження.
    Ганюта вся в клопотах, як не кажи, роботи їй хватає. А тут ще потрібно пофарбувати вікна і двері. Зранку пішла в сільську  крамницю за фарбою, а такої, як їй потрібно не було. Заклопотаною вертається жінка додому і біля криниці Михайлових стріла Марію Кучерську.
- Чого сумно? – запитала Марія Ганюту.
    - Ходила за фарбою в магазин. Обіцяють привезти, та везуть уже місяць. 
- А яку тобі треба?
- Білу і бежеву. Прийдеться завтра їхати в район.
- Я тобі допоможу. Післязавтра їду в Бар. Куплю тобі все, що потрібно.
- Ой! Та ти ж мене дуже виручиш. Дні розписані, що потрібно зробити. А
ще й робота біля корів в короварні.  Не встигаю виспатись.
    - Не хвилюйся. Все буде добре. Через два дні станеш красити вікна і двері.
    Ганюта з радощів засміялась, стала розказувати, що син Петро не хоче вертатись в село, бо працює в місті на заводі, і уже одружується, з міською дівчиною. 
    Дні теплі, високі, кольорові. Люди села спішать зібрати врожай, який в цьому році вродив нівроку. Ганюта раненько збирає яблука, носить в стару хату в бочку, яка пахне бражкою і горілкою. Сама собі каже: - «Буде горілочка як водичка світла, з добрими градусами. Встигну. Вижену за три дні до весілля». Під вечір стала прибирати паркан, коли дзвякнула хвіртка.
    - День добрий! – почула жінка голос Марії Кучерської. – Я вже тут. Привезла, те, що ти просила.
     - Дякую. Я в тебе в боргу. Зараз принесу гроші, - спішить в хату Ганюта.
 - Грошей не неси. Ти мені кислячку налий чашку. Пити хочу.
 - А від пирогів не відкажешся? – радісно веде розмову хазяйка.
 - З чим пиріжки?
 - З сиром і яблуками.
 - Тоді неси все це добро. Поспілкуємось. Привезла з Бару новини.
    Через десять хвилин на столику біля липи красуються пироги, сметана, кисіль з грушок, кисле молоко і  пляшечка  саморобного вина.
    - До пиріжечків 20 грам вишнівки, - сміється хазяйка.
- Можна. Новину, яку я несу - давно чекала. Мій родич в Бару побудував
будинок в два поверхи. Для себе і доньки. Я так рада, що він обзавівся своїм мешканням. А ще, Семена Оверовича брат  написав гарну статтю про наше училище. Надрукують в «Вінницькій правді». Там  згадають імена і прізвища багатьох односельчан. А ще гарна новина - Дуня Швець переїде жити з Бару в Михайлівці, бо хворіє її матуся. Прибавиться у нас швачки – вона гарно і модно шиє.
    - Понесу і я їй сукенку. Може встигне пошити до весілля, - спішить сказати Ганюта.
    - Завтра і завітай до неї.  Тобі не відкаже, - радить Марія  приглядаючись до старої хати товаришки, питає:
    - Ти її не руйнуєш?
    - Ні. Нехай стоїть. Вона у мене грає велику роль. Там я тримаю все, що мені потрібне в господарстві.
    - Я теж свою не руйную. Мені - це пам’ять минулого.
    - Ти чого нічого не смакуєш? Як пиріжечки, можна їсти? По новому рецепту. Цезя Древінська приїздила. Пекла тут пироги, вгощала сусідів.
    - Сумує мабуть за селом?
    - Аякже? Всі сумують за Малою Батьківщиною. Слухаю радіо, дивлюсь телевізор, не можу налюбуватись на наш світ Білий, який він чудово-розумний і приємний. Тільки б війни не було. На нашу долю вона випала, будь вона неладна. Через неї я не довчилась в технікумі, а ти в інституті.
    - Прийшлось мені інститут закінчувати заочно. Сім’я, діти, чоловік, мати хворіла, а я летіла в місто здавати іспити. І як мені було важко – не розказати.
    - Осінь нині гарна. Берізка в сонячнім сарафані. А клен – диво-дивне. Йшла біля Плотніцьких – шлях черешневий красою чарує. Чомусь згадала, як в минулому році дощ осінній стукав в вікно, ніби гість, що прийшов несподівано. А нещодавно  косяками летіли  гуси: клин за клином і  ніби танули вдалині неба. Сумно стало. Літо скрипкою серенади відіграло, так скоро, не змогла зрозуміти, де воно ділось, - веде мову Ганюта, наливає в стаканчики вино, усміхнено продовжує говорити: - Не всім розказую, що іноді до півночі читаю вірші. У мене є шість книжок з  віршами нових поетів. Світлана Лозінська і Рузя Древінська  привезли мені книги. Ось послухай:
                Розчеши мені коси дощем,
                В них пелюсточки маків вплети.
                І відпустить розпачливий щем
                У безмежні далекі світи.
    - Згадую, як ти читала вірші зі сцени. Тобі тоді було років десять, - каже Марія.
    - А ти на сцені грала в виставах, - зітхає хазяйка, подає гості сметану.
    - З мого вікна видно стару грушку. Коли сходить місяць, я придивляюсь, і мені здається, що він в’є гніздо на її вершечку, - задумливо зітхає Марія. – Люблю виходити вечорами у двір і … сидіти мовчки. Тоді думки впорядковуються, чинно сідають поруч, радіють чи тужать, всяко буває, а я, збираю пам’ять і ходжу нею своїми літами, які тікають від мене дуже спритно і швидко. Поет пише так:
            Гей літа, мої літа,
            Хочу осінь зустріти з вами.
            Щоб шуміла вона золота,
            І вінчалась рясними плодами.
    Нам з тобою осінь наступає на ноги. Ми ще пнемось, радіємо
райдужним дням, горнемось до життя веселими думками, та вже щось незнане, але дійсне водить легкі тумани в наші роки, стелить ними дороги майбуття.
   Ганюта  замислилась, глянула на Марію, продовжила тихо:
   - Правду кажеш. Що не рік – ближче до Бабиного літа, а за ним – до Білої
зими.
    Поступово наближався вечір. Довгі тіні тягнулись від високої липи до  затишного саду, придивляючись  до заходу золото-рожевого краю неба.
   - Засиділась я, - усміхається Марія. – Побувала в тебе ніби  в «Будинку відпочинку». Стало соромно, що не зустрічаємось частіше. Ми же старі товаришки. Як гарно колись ходили на танці. Корки стирали на них, пісні співали, хлопцям підморгували. Нині всі в якійсь дурній роботі, не маємо хвилинки зустрітись і піти поетичними стежечками в луги, сади, поля. В  молоді роки я казала, не стежка – стежина. А поле для мене бачилось волошковим, бо там сміялось кохання юнака, який косив трави в росні ранки, а я, йшла йому назустріч і  несла радість коротенької, але такої щасливої зустрічі. Вечір кликав солов’їними співами, туди, де чекав хтось з поцілунками.
    - А нині ми вже почті бабусі. Нехай молоді, але …вже не дівчата, - засміялась Ганюта. – Я так рада нашій зустрічі. Ніби частинка юності прийшла і сіла з нами  за поетично-солодкий осінній стіл.
    - Тиждень  тому зустрічала Ганну Олексіївну Берестюк. Розмова, що срібло. Так як ми нині говорили про нашу юність, так ми з нею ринулись у спомини, як вчились, як здобували освіту, як мріяли віддавати свої знання дітям, що чекають від нас обзору Світу. Вчителька вона від Бога.
    - А я не можу забути Діну Іванівну – особливо-розумну жінку, в якої по виразу обличчя видно високо освічену  людину.  Їй би бути викладачем в інституті, або працювати десь в області науки, а  обставини змусили її,   і її чоловіка прийняти те, що їх чекало в нашому селі. Угадай, що я думала і думаю відносно цієї пари людей, маю в вигляді – сім’ю Коларжів?  Не знаєш? Мені би дуже хотілось, щоб хтось написав за них нехай невелику повість їхнього кохання. До нас дійшли тільки відголоски за їх юність. А жаль.
    - Колись…  давненько це було. Вертаючись з Підлісного в дорозі зустріла Діну Іванівну. Розмовами пішли в минуле, що відплило, відлетіло. Тут вона раптом заговорила про свою юність: - «Як  В’ячеслав  мене любив, не можу передати. Я тікала до нього в чужий сад, а він, моє щастя і життя склав план, як нам втекти від батьків, які не бажали  бачити мене за ним замужем».              Розмову нашу з Діною перервав рівчак при Вербах. Залопотів, заспівав, запросив помити ноги і руки. Ми з нею присіли на його бережку і,  не повіриш, стали читати вірші. Почали з Шевченка, закінчили Ганною Чубач. Молода поетеса. В її віршовій мові веселкою грає наше Поділля, з якого вона родом. Поки що поетеса друкується в газетах. Та скоро будемо мати її збірки. Мені дуже сподобалось:
                Ще далеко до осені нашої,
                Ще наївно втішаємось мріями.
                Ще сріблясті росинки змахує
                Кожне дерево тихими віями.
    Попри стіл, за яким сиділи в споминах дві давні товаришки, майнув погожий вітерець.
    - Ой! – оглянулась в бік дороги Марія. – Скоро вечірня зірка усміхнеться Михайлівцям, а  ми засиділись за столиком, носимо думки в пору золотої пори життя, а нас дома чекають корівки, курочки, поросята, - весело-співуче каже гостя.
    - Хвилиночку, - встає з лавочки Ганюта. – Все таки я повинна тобі дати гроші за покупку.
    - Які гроші? – сміється Марія. – Ти забула, як два роки  тому, коли я женила сина, принесла мені бутиль горівки, сказала, що дала просто так, без позичок і грошей. Тепер ти жениш синочка. Я, по людській доброті, купила тобі фарбу. Ми же не чужі, ми товаришки з дитинства.  Так заповідав Бог, щоб люди допомагали один одному. 
     Вереснева погода високо-вродлива і тихо-овіяна радістю життєвих людських зустрічей, горнулась до Ганюти і Марії, несла їм щасливу здибанку, яка була пов’язана минулими літами,  товаришуванням і добрими подіями буття.
   
   
                ДЯДБКО  ЯНКО

                У розуму – як у польової дороги, є
                своя утоптана колія.
                О. Бальзак

     До батьків приїхала в ранню осінню пору. Сонце в небі ще високо, погода обіймає  не тільки теплом, а ще чимось приємно-світлим і настояним на радощах. Зранку  затіяли варити варення з яблук і сливок. В подвір’ї пахне солодкими запахами кінця літа, початком  вересня. Я з матінкою сидимо і чистимо яблука, ведемо різні розмови про село, яке гарно міняється в сторону прогресу, що наступає на п’яти кінцю ХХ століття.
    Матуся розказує за сусідів, за друзів і родичів, які в цю пору дуже зайняті працею в городах і на колгоспних нивах.
    Я тішусь всім: гостинністю батькового двору, маминими розмовами, пісенними звуками природи, співами пташок, м’якеньким  подихом вітру і ще чимось сільським і родинним, яке  святковими хвильками торкається  серця і душі. До слуху долітає далекий відголосок  жінки,  яка кличе, чи то чоловіка, чи дитину - не розібрати. У третіх сусідів від будинку батьків, гавкає песик, ніби співає, мабуть прийшов хтось знайомий.  І тут враз до мене  долітає легенький скрип возика. Хтось їде дорогою. Але, по ритму коліс, мені здалось, що це їдуть волами. Так колись давно в дитинстві я, почувши такий скрип, бігла на вулицю – там їхав дядько Янко Плотніцкий, а він дуже любив дітей, і, коли їздив сільськими вулицями, діти з радощів сідали на його віз і  їхали, ніби то, подорожували по кутку сільської місцевості. Саме головне, дядько Янко тут же починав  вести екскурсію, розказував малечі яке гарне наше село Михїайлівці. Слова його бігли в минуле. Він казав, піднявши палець в гору, що селу нашому багато років. А ще те, що воно носить ім’я чоловіка, якого звали Михайлом. Іноді дядько переходив на іншу розмову. Тоді він розповідав про дороги села, чому вони називаються так, як ми нині їх величаємо. А ще, правда, це було нечасто, він притишивши голос, доповідав, що тут колись проходили війни, які торкнулись і нашого селища. Війни – це набіги турків і татарів, що нищили людей: молодих забирали в полон, а інших дуже жорстоко убивали. Проти них стали збиратись цілі села і ставати на захист мирного населення. Про все розказував дядько Янко – не згадував теми революції і тридцятих років. Чому саме – ми не знали. Нам хватало тих розмов, про що велично він говорив.  І ось  саме тут  сьогодні я почула мелодію воза, який тягли воли. Глянула виразно на маму, запитала:
    - Хто їде дорогою?
    - Янко Плотніцький. Він нині раненько поїхав в бік левади за сіном. Другий укіс зробив. Це сіно він заготовляє для волів на зиму. Пильнує їх. Любить більше всього на світі. Всі знають, що в його житті вони займали і займають особливу сторону буття земного.
    - Боже мій, - кажу спішно ненці. – Піди в шлях і затримай дядька. Я тим часом зберу йому і його волам гостинець. Хочу з ним зустрітись. Не думала, що в колгоспі є ще воли. А вийшло, що я не все знаю за село.
    - Добре, - годиться мама і спішить за ворота.
    - Через три хвилинки я вже  іду до воза, який зупинився в дорозі.
    Глянула – серце затріпотіло.  Мені здалось, що це ті самі воли, якими
колись їздив дядько, той самий візок, той самий прутик з куща, яким він підганяв своїх воликів.
    - Доброго дня, дядьку! Як настрій? Як життя? – запитую, і підійшовши ближче, обнімаю його, цілую в зарослу щічку, кажу весело. – Рада вас бачити і привітати. Я не знала, що в наші роки розвитку техніки, в колгоспі ще збереглись воли.
    - Збереглись. Я відстояв їх. Голова колгоспу називає їх рарітетами. Що воно таке – не знаю. Здогадуюсь, це те, що залишилось, як невідривна історія минулого.
    - Так воно і є, - кажу привітно.
    Придивляюсь до дядька, бачу, що він не зовсім змінився. Трохи постарів, та хто з нас не старіє з роками. На ньому той же одяг, що був колись. Темні штани, біла полотняна сорочка, пошита як косоворотка, підв’язана кольоровим пояском з кутасами. На голові  шляпа з соломи, а в очах – радість і життєвий спів сьогодення.
    - Питаєш, як живеться? Добре живеться. Не гнівлю Бога. Діти дорослі, внуки підростають, я – молодію, - сміється чоловік.
- Я вам гостинця подарую, - подаю кульок з пряниками, цукерками і
бубликами.  – А вашим воликам – булка хліба. Це їм як зустріч з ними, як  з рарітетами.
    Дядько весело подивляється навколо, веде мову так, як це було колись:
    - Наше село Михайлівці старе, гарне, приємне. Народилось воно давно. Там, де нині горбок, при  лісних Вільхах, була церква. А навколо неї тулились хати, з веселими скрипуче-пісенними дерев’яними  криницями-лелеками, що черпали воду в великі відра. В цьому селі жив старий чоловік Михайло, який першим знайшов гарне місце для життя, побудував собі оселю, а за ним стали будуватись інші люди. Сильні і напористі були колись наші пращури. Вони відстояли своє життя від набігів ворогів, і  поступово перейшли жити туди, де нині Кульбанська гора, а при ній криниця.
- А чому став Джегрія появився саме там, де він нині господарює? – з цікавістю.
     - Саме там між двома схилами били джерела. Не одне, не два – більше. Заболоченість, долина, земля сунеться вниз. Низина почала займати велику місцевість. А тут якраз люди стали будувати свої житла. Один із хороших і розумних мешканців, за прізвищем Джегрій – рішив зберегти добротний шматок  землі для односельчан – запропонував копати став. Його підтримали. Так і появився ставок серед села. Знаєте, як писав Шевченко? – «Ставок, неначе полотно». А ви придивіться до нього. Дійсно, ніби хтось кинув кусок конопляного полотна, а навколо нього краса-природа: верби, калини, осики, топольки. А які там трави чудні ростуть! Я пропоную вам піти до кого-небудь в гості, де їхні городи  межують  з ставом. В кожнім городі  дві сотки землі зберегли в собі давнину і красу Подільської землі.
- Я була там в гостях у Аліка Токарчука. Дійсно,  городи  мешканців
над  ставком якісь особливі. Не сад і не долина, а  гаї і левади. І у кожного господаря, стежина від хати веде до водички, де кладочка і лавочка для відпочинку. Хвильки обіймаються  з берегом, на якому ростуть трави і дерева, що люблять водичку. Дуже гарні і затишні там куточки, - розказую,  і тут же задаю дядькові питання:
      - А скільки у вас класів освіти?    
 - Сім. Тоді у нас була школа до семи літ навчання.
 - Не бажали вчитись далі?
 - Можна було, та роки були пекельні, голодні, не пристроєні до людської
долі. Був у мене друг – пізніше забрала його у Вічність війна. – Товариш мав чотири класи освіти, а знав більше тих, хто інститут закінчував. З нього би вийшов гарний агроном, а він – орав і сіяв кониками, а інколи і вручну.
    - Як це вручну? – питаюсь чоловіка.
    - Коні відпочивали, а він – мішок з зерном через плече і … пішов полем сіяти зерно. Так робили наші діди. Але я хочу вам сказати, що мій дружок знав сівозміни землі так, як вчені в Києві.
    Воли стояли, дивились на нас, а ми, присівши на лавку біля воріт, вели висові життєві розмови з дядьком Янком, у якого освіта сільська, а приреченість бути господарем землі від Бога, який наділив його знанням  і здібностями хазяїна.
    - Мама каже,  що ви самі заготовляєте волам сіно, - усміхаюсь до чоловіка.
    - Я за них в відповідальності. Вони виконують роботу, заробляють собі на прожиток те, що їм потрібно. Не вибагливі. Якби ви знали скільки землі  вони зорали. А скільки тон хліба перевезли з току в комору. А скільки людських городів орали і волочили. З ними я виконував всяку роботу, навіть ту, коли вони витягували з землі корінці старого саду. Там де трактор не міг виконати – волики, зітхнувши, брались за неї і … було все зроблено, як потрібно, - тішиться мовою чоловік, зиркаючи в бік воза з сіном і волами, які стояли і пережовували їжу.
    - Яню, пам’ятаєш , - звертається ненька до дядька, - як ми з тобою після війни копали копанку. Камінці привезли твої воли. А після того, як ми їх приладнали, копаночка набиралась водиці, а ти зачерпнув її, ковтнув,  а другу жменю  поніс попити воликам.
    - Було  таке. Якби я був письменником, я б написав велику книгу про наше село. Там була би згадка і за мої воли, за копанку, за денну працю людей на полях, за землян, які творили і творять історію не тільки наших Михайлівець, але і краю Подільського, і  нашої милої любимої України, а можна й сказати - всієї ЗЕМЛІ.
    - Нині залишились тільки спомини, - каже журливо мама. 
    - Між іншим, я теж  частенько згадую той час, - каже розчулено чоловік.
    - Роки спішать, а ми їх доганяємо, та догнати не можемо, - замислившись хвильку веде розмову ненька.
    - Зараз я з волами їх дожену, - сміється дядько і, привітно глянувши на нас, тихо усміхнувся:
    - Дякую за зустріч.  Через десять хвилин залишу сіно біля свого житла, поїдемо з моїми Сірим і Білим в Стару леваду. Там я теж зробив другий укіс. Стане моїм товаришам-воликам на всю зиму.
    - А вони де зимують. у вас в господарстві, чи … ? – спішу запитати дядька.
    - В колгоспній будівлі, - зітхає Янко. -  Сіно їм  передаю через сусіда, який їздить машиною. В основному вони його споживають в вихідні дні. Корів і волів в колгоспі сіном не годують. Для них є солома, конюшина, жом і т.п. Мої волики стоять на окремому пайкові. Є така домовленість з керівниками. За літо я назбираю дві копиці для волів і … передаю їм  його лише для них. В нашім світі все працює. Мої воли гарно без нарікань виконують роботу. Самі  для себе заробляють на  їжу, на хлів і для мене теж перепадає. На нашій планеті все в праці. Візьмемо за приклад дерево. Його годує  земля, вода, повітря. А воно дає землі корисні речовини, які знаходяться в його зеленому вбранні. Всьому живому вертають кисень. З листячка випаровується волога – іде в повітря. Деревина  необхідна в житті людей. Мені завжди жаль, коли дерево зріжуть і палять ним – я відчуваю, що саме тоді воно прощається з білим Світом. Мабуть я зовсім старію, що так розказую. Але правда є правда і ми від неї ніколи не відірвемось.
    - А я хочу на хвилиночку тебе ще затримати, - звертається  ненька до дядька. - А звідки ти все це знаєш, про що нам нині повідав?
    - З життя. Від людей. Від догадок. Від землі нашої. Від воликів, бо вони мене багато чому навчили і вчать. Я кажу те, що є в дійсності. Думаєте, вони не зрозуміли, чого ми тут зупинились? Я вірю і знаю, вони все розуміють, і навіть  вашу прихильність, до них і до мене. Пройде час  вчені будуть знати, яким інтелектом володіють тварини і рослини.  Нині по радіо і телебаченню говорять за генетичну пам’ять. Виходить, мій прапрадід знав багато чого з земного буття, яке я унаслідував. Передаю людям те, що залишається  в людині від прапрадідів при її народженні, а ще вчусь в ЖИТТТЯ, а воно, ой! розумне і цінне.
    Дядько надів капелюха, попрощався з нами, подякував за подарунок і розмову, пішов до воза, погладив по головах волів, сказав, озирнувшись на нас:
   - Приходьте в гості. У нас сливки білі вродили нівроку. Візьмете для  повидла. Варвара і я будемо раді зустрічі. Місту привіт. Я давно знаю – все на Землі живе і діє. То ж твоє місто теж не відстає від нас живих, - каже якось дуже світло Янко, і  кивнув головою волам, які відповіли йому теж кивками, зробили перші кроки, спокійно пішли битим шляхом в бік садиби дядька Янка.
    Ми з мамою стояли ще біля хвіртки доти, поки чоловік з підводою не зупинився біля свого обійстя.
- А я і не знала скільки мудрості живе в ньому, - кажу матері.
    - Освіту отримав від життя. А воно у нього було і є  Високою Академією, де вчителями стали  земні роки.
    … Через два дні я зібралась їхати назад в Молдову. Тихим ранком вийшла на вулицю, і  зупинила свій слух на тихому мелодійному ходу воза – це їхав дядько Янко своїми волами. На серці стало привітно і спокійно, бо я знала – поки такі люди, як Янко, будуть жити на землі, вона буде щасливою для народу.   


                ЛЮСИНА  ЛЮБОВ

                Перша умова для зближення – щирість.
                М.М.Пришвін

     Люся розчісує коси, придивляється до хвіртки, яку відкрив вітерець.
    - Мамо, на дворі вітер, це не до зміни погоди? – питається донька.
    - Ні. Таке буває в літі. Провіє і … стихне.  Я іду на роботу, а ти не забудь зробити те, що на тебе чекає.
    - Знаю, - сміється дівчина.
    - Тато прийде на обід. Я – ні. Сапати будемо далеко за селом. Взяла хліб і до хліба, відпочинемо в обідню пору в тіні дерев.
    Люся Плотніцька, учениця школи залишається дома, як господиня. У батьків хазяйство немале: дві свині, корова з телятком, качки, кури і кролі. Правда, корівка з теличкою ідуть пастись в череду. А все інше – то вже  для Люсі. Вона звикла їх годувати і прибирати двір.
    Під обід до неї завітала Ліда Панова – подружка, яка живе недалеко.
    - Принесла з собою рушник, який вишиваю, - тішиться словами товаришка.
    - А я не закінчила скатертини. Зараз покажу, - витягує з комоду полотно, стелить перед подругою на столі.
    - Давай присядемо у подвір’ї і … продовжимо свою мистецьку працю, - пропонує гостя.
    Три години дівчата займались вишиванням і розмовами.
    - Ніна, донька тітки Варвари, збирається заміж. Їй дев’ятнадцять,  - весело розказує подружка.
    - Вона старша від нас на три роки. Могла би ще не спішити. Але  я чула, нібито її наречений сказав, що він не стане  більше чекати. Йому 25 минуло. Пора заводити сім’ю.
    - Наша Тамара Кривов’язюк  збирається вчитись в Вінниці. Мріє бути вчителькою.
    - Як не кажи – батько Тамари директор технікуму, хоче щоб донька продовжила його фах. Їй  я би порадила бути бухгалтером. Вона неспішна людина. Їй потрібна  більше сидяча праця.
    - Я залишусь працювати в колгоспі, - каже Люся. – Зміню на посту  маму. Мені подобається жити в селі.
    - А чому саме жити в селі без освіти? Ти непогано вчишся. Поступай на агронома.
    - Ні. Хочу сапати поля під спів пташок. Вертатись додому з піснями, так як співають нині наші мами. А вечорами присісти на лавках, вести різні розмови про минуле, нинішнє, і … майбутнє. А знаєш, мені здається, що майбутнє приведе нас до великих змін.
    - Як це?
    - Жінки не будуть сапати на колгоспних нивах, за них буде працювати машина.
    - Яка машина? – дивується Ліда.
    - Не знаю. Але виконувати всі роботи в полях стануть машини.
    - Чудна ти. Звідки це взяла?
    - З журналу, який дав читати татові вчитель фізики. Вчитель наш дуже розумний. А ще тато розказував, що Коларж читав їм лекцію про наступні роки, які торкнуться і сільського господарства. Наша Ганна Михайлівна не просто розказує, що спішить час, який змінить нинішнє буття в сторону прогресу. 
    - Це буде не скоро.
    - Як не скоро? В колгосп прислали нові машини для збирання зернових. Прислали і механіка з освітою. Говорять, що у нас розшириться сад. Буде ним керувати агроном-садовод.
    - Про це я чула, - годиться Ліда. – Тато каже, що він піде працювати  в садову бригаду. Батько  багато знає за садові рослини. Сам виводить деякі сорти яблунь і грушок.
     Сонечко піднялось в половину неба, а дівчата сиділи над вишиванням, щасливо спілкувались, мріями носились в майбутнє, яке їм майоріло кольоровими відтінками, але, яке воно буде в точності – не знали.
     Мати Люсі повернулась додому заклопотаною.
    - Тітки Марії немає дома уже три тижні. Казала Женя, що за курочками ходить її сусідка Надя. А корівку забрала родичка з Дубини. Город жінки не обсапаний. Прийдеться нам сусідкам  в вихідний день зібратись і посапати його.   
- А я думала, що вона вже повернулась з міста, - каже Люся.
- Ні. Видно дуже хворий син, що там залишилась.    
За вечерею мати стала вести розмову з чоловіком за клин поля, який
потрібно привести в порядок. Там посіяна кукурудза. Але її ніхто не сапав. Виросла гарненькою. Потрібно голові колгоспу придивитись до неї.
    - Завтра рано піду в контору. Там і розкажу за кукурудзу, - обіцяє чоловік.
    Наступний день прийшов з веселими нотками співу пташок. Люся залишилась сама дома, погодувала качок, кинула травки свині,  взяла сапу і, прикривши за собою хвіртку пішла в сторону ставків, де розташоване  хазяйство тітки Марії. Ступила на подвір’я, озирнулась, зрозуміла – хазяйки дома немає. Поспішила в город, ахнула – картопля не обсапана, межа заросла травою, а грядки в кучерявих бур’янах.
    - Буду сапати і зразу же підгортати, - сказала сама собі дівчина.
    До обіду, не розгинаючи спини, Люся працювала на чужім городі, бо господарка не дома, в місті, там хворіє її синок. 
    Озирнулась, засміялась. Половину грядок картоплі вона прополола. Зраділа, присіла в межу, зірвала стебло молочаю, попробувала сік, знову засміялась, подумала, що завтра візьме з собою серп і вижне травицю.
    Три дні Люся сапає город далеченької сусідки Марії. Мамі нічого не каже, тільки смішно подивляється на неї, коли ненька веде мову про людську працю на землі, а праця ця, дуже велика і важка.
    На четвертий день Люся перейшла сапати буряки. На радість вони не заросли бур’янами. Справилась за три години, перейшла до грядок цибулі і часнику. Сонце пригріває гарно. Дівчина відчула це, коли закінчила роботу.  Подумала – завтра розрахується з петрушкою  і кропом,  перейде до  квіткових грядочок.
    - Добрий день! – почула раптом Люся. – Хто тут хазяйнує в чужім городі? – почувся чоловічий голос.
    - Господарюю, бо тіточка ще не повернулась з міста. Все заростає. Я – її сусідка. А ти хто будеш? – задала питання хлопцеві, який ввійшов в подвір’я.
    - Родич тітки. З Дубини. Звати мене Миколай.
    - А я – Люся. Живу недалеко звідси.
    - Мене сюди послала мати. Вчусь  в Жмеринці. Приїхав на канікули.
    - Сапати можеш? – усміхнулась дівчина.
    - Чому ні? Можу. Але не так спритно, як ненька.
    - Тоді приступай жати, чи косити траву. Бач, як заросло все.
    - Прийдеться пошукати косу, чи серпа. Справлюсь. А ти вже ідеш додому?
    - Іду.
    - Завтра прийдеш? – запитав хлопець.
    - Мабуть прийду на короткий час.
    - А я залишусь тут на два дні. Зайду до Наді, запитаю, як вона тут господарює. У неї двоє діточок, обоє малі. Не встигає за двома хазяйствами.
    Михайло  поставив сумку біля лавки в подвір’ї, відкрив хату, сказав протяжно:
    - Повітря запліснявіло. Відкрию вікна, двері, нехай вивітриться.    
- Тоді я уже іду. 
    - Добре, - каже юнак. – Зараз  подивлюсь, як   тут обора і тин, що за хатою. Казав дядько Микола, що потрібно підправити його.
    - Дивись  сам, що тобі потрібне. Я нічого не можу порадити. Посапала город - і то добре, - мовить Люся, взяла сапу пішла до хвіртки.
    - Приходь завтра, - з легким наголосом, усміхається хлопець. – Я не зовсім   розбираюсь в городніх справах. З четвертого класу вчусь в Жмеринці.
    - А нині в якому класі? – охоче продовжує розмову Люся.
    - Нині вчусь в училищі механізації. Через рік закінчу. А потім … в Армію.
    - В село не тягне вернутись?
    - Мабуть вернусь.
    Два наступні дні Миколай приводив в порядок обору, тин, скосив траву в широкій межі від лісу, рвав бур’яни, складав його сушити, а Люсі сказав, що піде додому, а потім знову повернеться сюди.
   Донька передала батькам все: як прийшов Микола, як взявся  за роботу, і, навіть похвалив її за поміч тіточці.
    - Я його знаю. Хлопець він  гарний, - веде мову тато. -   Живе у тітки Міляни в Жмеринці давно. У неї немає дітей, вона його має за свого рідного синочка. Правда, Міляна хоче переїхати жити в Михайлівці, шукає купити оселю.
    Літо на всіх музичних інструментах творить,  і тут же розносить мелодії. Ранки росисті і приємні. Праця в сільському господарстві не переривається. Люсина мама тішиться, що після дощиків все пішло рости. Не встигають виривати бур’яни, а буряки просяться, щоб їх ще разок просапали. Соняхи і кукурудза підтяглись, їм теж потрібна сапка і гарна господиня.
    - Врожай буде знатний, - веселенько твердить батько. – Шкода, техніки у нас мало. Хлопці ремонтують комбайни, віялки, жатки. Казав Іван Михайлович, що в сусіднім районі є нові машини, які приводять в порядок тютюн, соняхи і кукурудзу. От би нам таких три-чотири агрегати.
- А  Коля каже, що скоро в колгоспах роботи з  сільськими
культурами, будуть виконувати машини, - вступає в розмову донька. - Пишається, що вчиться на механізатора. Якось розповідав, як їздив на Сільськогосподарську виставку в Київ. Там  демонстрували і нову техніку.   
    - Задай йому питання, чи вернеться в село? – радить донці мати.
    - Задавала. Вернеться. Як тільки тітка купить будинок тут – він переїде з нею.
    - Похвально. Знать не перероджується сільська закваска у людей, коли стають дорослими.
    …Неділя кличе молодих ближче вечора в клуб.  Люся мало ходить на  молодіжні вечори, а нині збирається, придивляється в люстерко, не признається батькам, що Миколай запросив її в кіно. 
    Що то є кохання ніхто не знає, але про нього ходять високі розмови. І хто тільки не думав за нього. Мати каже, що все живе на Землі тягнеться до любові. Без неї не прожити. 
    - Кожен чоловік любить по-своєму, - передає своє бачення любові тато. – Кожна людина пізнає її, але як це у неї проходить, не можливо узнати.
    - Всі тлумачать, що почуття - це  душевно-любовні хвилі, миттєва закоханість і т.п. Але ніким не розказано і доведено, що воно таке, - говорить,  витираючи посуд мама, і, глянувши в вікно, питається Люсю: - Ти з ким ідеш в клуб?
    - Піду поки що одна. А там зберуться мої подруги.
    - Не запізнюйся. Ночі короткі, не встигнеш озирнулась, як нічка  відправить вечір на відпочинок, а досвіт – уже тут як тут.
    Люся слухає маму, а сама спішить, бо обіцяла хлопцеві бути вчасно.
    Зустріч відбулась як того хотіла дівчина. Коля уже чекав її, тут же повідомив, що купив два квитка в кіно. До Люсі з Миколою приєднались Ліда і Петро. Розмови, з веселими нотками в голосах, спомини за навчання, спішні повідомлення новин, нібито в школу прибудуть нові вчителі, а ще, почалась будова нового шкільного будинку, так як, нинішні приміщення не спроможні влаштувати всіх учнів. 
    Кіно крутили довго. Спочатку була лекція, далі журнал, а потім почалось кіно. Миколай взяв Люсю за руку і не відпускав до самого кінця сеансу. Додому йшли довго. Зупинялись для спілкування, сміялись, згадуючи якісь приключки в житті.  Прощаючись, юнак легенько обняв дівчину, сказав тихо:
- Хороша ти дівчина. Я радий нашому знайомству.
    З цього дня Люся зрозуміла – вона закохалась. Два місяці Микола з Люсею зустрічались - ходили на танці, в кіно, в концерти. Коли приблизився вересень, дівчина задумалась, але не питала хлопця, як між ними будуть продовжуватись взаємовідносини. Він сам сказав:
    - Стану писати. Буду чекати твої листи  і згадувати наші побачення.
    … Через листування Люся узнавала всі новини хлопця, і  все більше думала за нього. 
    Все пройшло, як розпорядився Бог. По закінченню училища Миколай прибув в Михайлівці. Про те, що Люся дружить з хлопцем знало все село.
    - Люблю сільську місцевість, - зітхає Коля. – Подивись, яка чудова лазур неба. Дві хмаринки обнялись, мабуть назначили якраз тут зустріч. А ще, на золотих крилах літає тоненький вітерець. Мені завжди подобались і подобаються окраїни села, міста, хутора. Знаєш, що таке ВЕРНІСАЖ? Ні? В переводі – виставка. Ось тут якраз в кінці села небо створює Вернісаж. Краєвиди щомить міняються, родяться різні картини.  Красота! Я був декілька разів на художніх виставках. Жмеринка  невелике місто, але  там проходять дуже гарні вечори - презентації книг, пісень, танцю. Студентів завжди кличе щось творче, веселе, нове. В Вінниці живе мій хороший знайомий хлопець. Він два роки тому закінчив училище, нині вчиться в інституті. Розумний і талановитий. Мабуть з нього вийде вчений в області механіки. Я дивувався його знанням різних машин. Прочитає один раз частину з книги і  тут же додає, що те що він вичитав, потрібно обновити.
    - А ти не хочеш поступати в інститут? – питається Люся.
    - Ні. Я середнього навчання людина. Мені потрібна праця, яку я уже уявляю собі.
    Що  то за праця, яку уявляє Коля, Люсі невідомо, але  десь глибоко в душі  боїться, що хлопець не повернеться в село.
    … Роки завиті красою юності робили Люсю більш дорослою. Миколай служить в Армії, пише листи, в яких живе його буття, бо він вірить, що все чому вчить Армія, дуже потрібне.
     В відпустку Микола прибув в жовтні, коли  дні ще сплітались теплотою і чарівною подільською природною вродою.
     - Я ніколи не зміню свого життєвого напрямку, - веде розмову хлопець. – Моя доріженька крокує в село, де я народився. Ти не  уявляєш собі, як  там, де я служу, а я служу  близько Мурманська, шукаю щось похоже з Україною. Та де там! Все в іншому вбранні, в іншому освітленні. Сходи і заходи сонечка бувають такими особливо-величавими, що не можливо передати. Там діє і живе своя заданість природних умов. Частенько думаю – Земля наша надзвичайна Планета, і не дарма тут живуть люди. В нашій армійській бібліотеці є журнали, в яких находжу для себе уроки для поширення знань.
    - Як так? – дивується дівчина.
    - Там друкують науково-популярні статті, що задають потребу знати більше. До нас приїздять лектори. Чудні ці люди, лектори. Мені здається, вони тільки те і роблять, що вчаться і вчать інших.
    - В Михайлівці вони теж деколи навідуються. Правда, лекції читають на теми сільського господарства, інколи забігають словами, що село повинно стати схожим з містом. Говорять про шосейні дороги, про механізовану працю на землі, про школи і технікуми, які будуть діяти в селах. Батько каже, що це буде через сто років, а то і більше.
    - А ти як думаєш?
    - Я думаю, що прогрес діє, та тільки ми не доживемо до того життя, яке пророчать нам вчені.
    - Доживемо, - обіцяє хлопець і обіймає Люсю, сміється щасливо, задивляючись дівчині в очі.
    … Дуже скоро пройшла відпустка. Хлопець, повернувся дослужувати в Армію. Люся отримала листа, а в нім фотографію, де Коля з товаришем читають якісь журнали в приміщенні бібліотеки. Радість охопила дівчину.
    - Мамо, - звертається до неньки, - Микола прислав світлину, де він проводить вільні години.
    Мати радіє за доньку. Люся любить хлопця, в якого є намір одружитись з нею. Щастя так і сяє в очах батьків, коли мова заходить за майбутнє донечки.
    … Дні тягнуться ланцюжком. Пори року міняються справно, без запізнень.
Люся чекає свого юнака з Армії, перечитує його листи, передивляється  фотокартки, нікому не каже, що діється в її серці.
     - Доню, - звертається до Люсі мати. – Хочу тебе попросити, щоб ти занесла Марії  Яворській  кусок масла і банку сметани. Вона продала корову, а другої ще не купила.
     - Коли йти?
     - Хоч і зараз.
    Люся взяла корзину, сказала матері:
- А що передати бабусі Онисі, ненечці Марії?   
- Ой! Забула сказати. Там в корзинці для неї хусточка. Так і скажи, що це
від нас з батьком.
Сільські дороги різні по довжині і ширині. Люся  не спішить, бо попереду
багато часу. Йде  і думає за Михайла, він повинен скоро повернутись з Армії. У неї стільки тем розмов для нього, що серце мліє від радощів, як вони зустрінуться. Душею відчуває – він її доля.
    В домі Марії весела метушня. Господиня пече пряники. Запахи на всю вулицю.
    - Доброго дня! –  ще від хвіртки гукає дівчина. – Гостей приймаєте?
    - Ой! Та це ж Люся! – відізвалась хазяйка. – Проходь. Якраз попала на  святкування солодкого дня. Ми тут затіяли пекти солодкі страви. Чоловік любить солоденьке, та і я не відказуюсь, - веде ласкаву мову жінка.
   Як пробігло більше  години в будинку Яворських, Люся не примітила.
   - Додому пора, - встає з стільця дівчина. – Приходьте в гості. Ми завжди раді добрим людям.
    - Щиро дякуємо за масло і сметану. Якраз до пряників і вареників, які буду ліпити завтра, - сміється хазяйка.
    - Люблю пекти калачі і пиріжки. Ще у мене гарно виходять сметанники і вертути, - ділиться своїми господарськими навиками Люся.
    - Будеш гарною хазяєчкою, - піддакує  жінка.
    Люся злегка ніяковіє, зиркає в сторону, каже лагідно: - Коли це ще буде…
    - Роки летять. Не встигнеш оглянутись – а твої  діточки вже дорослі будуть.
    - Будьте здорові, - йде із хати Люся. – Мати мабуть зачекалась на мене.
    Марія провела дівчину до воріт, поцілувала, пригорнула, запитала:
- На весілля прийду. Ти тільки не пропусти того, кого любиш.
    Люся вийшла на центральну вулицю, яка єднала два сільських райони. Мимо неї проїхала машина, потім на своїм культурнім возику проїхав дядько Данило, і, прижмуривши очі від сонячного промінчика,  привітав Люсю:
   - Батькам привіт. Я до вас заїду через два дні.
- Хоч і нині, - сміється дівчина. – Не забудьте привезти мені гарне
оповідання за старого графа, який жив в Богушівці.  Обіцяли ж  розказати про його життя. 
    - Аякже, розкажу в повній мірі, бо моя бабуся у нього працювала. До цього часу у нас зберігається килимок, який він подарував їй. 
    Данило поїхав далі, а Люся подумала, що як то добре, коли такі люди, як Данило  тримають у пам’яті все що було колись, розказане їм прадідами, на яких трималась земля Поділля. А це саме головне: історія краю і людей.
    Біля колишнього графського парку Люся почула за собою звуки машини. Озирнулась, це був автобус, який їхав в Михайлівці.  Відійшла на кілька кроків від дороги, зупинилась, пропускаючи його. І тут раптом побачила в вікні автобуса обличчя Колі. Як все було далі - не знає, бо в цю секунду  вона рвонула за автовусом з криком:
    - Микола-а-а-а! Коля-я-я!   - і побігла вслід, махаючи руками.
    Коли  і як хлопець опинився біля неї не відала. Зупинилась тільки тоді, як він обійняв її, і став гладити по плечах, руках, обличчю. До Люсі дійшло, що перед нею її Миколайчик, вона стишилась, сказала щасливо:
    - Як добре, що ти приїхав. Я так чекала тебе.
    - Тепер я від тебе нікуди не поїду. Від’їздився. Будемо жити тут, в своїм ріднім селі.
    Дві жінки, які йшли з села в бік Вигоди, зупинились, дивились як двоє молодих людей тішились зустріччю, говорили щось весело і ласкаво, а потім, взявшись за руки пішли в сторону Слободи.
   Одна із жінок, прийшовши додому, розказує чоловікові:
    - Любов Люсина приїхала. Весілля буде. Як добре, коли у людей все складається щасливо.
- Хто приїхав? – перепитав  чоловік.
- Хлопець, якого Люся чекала з Армії. Я називаю його Люсиною любов’ю,
бо рідко буває такою вона, як у неї. Сміла. Довга. На все життя.
    - Хто буває? – здивувався дядько.
- Любов, - чинно відповіла дружина. 
   
 
   

                В’ЯЗАНКА ДРОВ
               
                Добро - не наука, воно діяльність.
                Р. Ролан

    - У Зваричів димок  трубою вверх. Це на непогоду. Буде зимно. А на вулиці початок березня через кілька днів. Ось і угадай, весна іде чи лютий продовжує лякати людей морозцем, - розказує Петро Панчішин жінці своє бачення в природі і, присівши  за стіл снідати  договорює: - А у Закревських дим пахне деревами з саду.
    - Цікавий ти чоловік, - усміхається дружина. – То земля тобі пахне врожаєм, то черешні розказують за минуле, а тут дим з запахом дерев.
    - Бо так воно є. Закревські зрубали старі дерева в саду. Що з ними робити? Пустили на паливо. Ось і пахне дим сливочками і грушками, - веде далі розмову Петро.
    - А звідки у тебе прізвище Панчішин,  випадково не знаєш? – не здається Зоня.
    - Не відаю, і не хочу знати. А якщо тебе це питання цікавить, напиши в Київ, може хтось і дасть відповідь.
    - А куди саме писати? - сміється жінка.
    - Запитай у директора школи, він повинен знати, як слати такі запитання.
    - Ти мені краще скажи, куди нині їдеш?
    - На роботу, - п’є чай, усміхається Петро.
    Дружина провела чоловіка за поріг, сказала, що сьогодні збирається пекти пироги, бо завтра неділя, як не кажи святковий день.
    - Мені пироги з капустою, - відповів Петро і ввібравши в очі красоту ранку, пішов з подвір’я.
    Зоня прикрила двері, пішла в кухню, взялась за розчинення тіста.
- Мамо, - кличе неньку, - може заліпимо пироги ще із сливками. В
комірчині є закручені на зимоньку сливочки.
- Можна. Картопляна начинка уже готова. Капуста тушиться, а сливок
принесу сама, - відповідає жінка, придивляючись через вікно на вулицю. – Здається,  що  пішла Зіна Савчук на роботу. Слизько нині. Чекаю весну, як кавалер дівчину. Ноги у мене болять. Хочу їх вигріти на сонці. Бабуся завжди так робила. А дід – той кропивою сам себе лікував. Сміявся, радів, що знайшов лік від ревматизму.
    - Медицина нині поважніла. Ліки нові. Та ніхто і ніколи не відвернеться від лікування народними методами, - каже Зоня, пробуючи на смак тісто.
    - Я звикла сама себе доглядати, коли болить голова і крижі.
    - Зоню! – почулось з вулиці. – Петро дома?
    Жінка вийшла з хати, стала при хвіртці, веде розмову з Марусею Рябокінь, яка прийшла поговорити з Петром, щоб привіз їй  сіно з долини.
    - Не змокло за зиму? – питається Зоня.
- Ні. Ми його файно прикрили.
- Прийди вечором, коли він буде дома.
Маруся подякувала, вернулась до свого обійстя.
    - Петро всім потрібен, - каже мати.
- Скоріше його коні, бо сам він не зможе носити те, що просять, -
сміється Зоня.
 - Не кажи так. Петро слухняний і добрий чоловік.
 - Знаю. Без нього наше господарство було би зовсім маленьким. А він,
дай йому Боже здоров’я, тримає все міцно своєю працездатністю.
- Тісто уже готове, - примічає ненька і ставить дека перед
донькою. - Я все зробила. Ти ліпи, а я провірю піч.
    Далеко за межі  подвір’я сім’ї Панчішина несуться запахи печених пирогів. Село готовиться до святкової неділі, яка в цю пору дає можливість людям відпочивати, так як роботи в сільських місцевостях в такий період мало.
    За вечерею Петро розказує новини, бо він нині їздив на хутір, то прийшлось їхати через все село – зібрав їх цілу в’язанку.
    - Іван Волошин передав через Василя, щоб я завтра прийшов з тими ліками, якими лікував свого тата від радикуліту, щоб попробувати вилікувати його. Зігнуло дядька до низу. Не може ні ходити, ні сидіти, ні спати. Погана хвороба, - розказує  Петро, а сам, придивляється до наступного пирога, каже весело: – Ще один  пиріжечок моргає мені. Прийдеться і його попробувати.
    - Пироги смачні. Борошно хороше, - мовить Зоня. – Я спекла ще й паляницю. Пізніше зроблю до неї соус з часнику.
    Вечірня зірка вийшла в небо, глянула на Михайлівці, над якими стали збиратись хмарки. Петро вийшов на вулицю, а вернувшись розказує:
    - Морозець скрипить. Дні стоять теплі, зате вечірні години зимно-мовчазні. Ночі довгі, тихі, пахнуть сніжинками і вітром. Через днів три, посіє сніг.
    - Місяць будемо палити в грубці два рази в день, - відповідає Зоня, і, включивши телевізор і питається чоловіка:
    - Новини світу хочеш послухати?
    - Клич дівчат, будемо збирати їх всіх разом.
    Сімейна згода заполонила кімнату веселими розмовами. Петро розказує донькам, як він колись мріяв мати дома радіо, а нині є телевізор, який показує все, що тобі хочеться: кіно, концерти, наукові програми, ігри, новини і т.п. 
     Неділя у сімейному колі Петра Панчішина ділиться на три частини: до обіду, обід і надвечірня пора. Ніч має своє окреме значення.
    - Ближче обіду піду до Волошина, - ділиться планами з сім’єю чоловік,-   а зараз прочитаю газети і журнал.
    Сонечко в небі грає золотими бризками, ніби хоче поділитись ними з землянами. Тільки вони не долітають до них, бо велика відстань, та і гаснуть  в польоті. Вітрець колише тонкі гілочки вишні, яку Петро посадив недалеко хати.
    - Піду вже я, - каже Петро дружині.
    - Приготовила тобі гостинець для Волошинів: пироги, пляшечку з лікарством, ще поклала в коробочці гарбузове насіння. Вони знають, що то за насіння, - ставить на стілець сумку для чоловіка Зоня.
    Дорога до сімейства Волошинів недалека. У воротах його стрітила хазяйка, сказала привітно:
    - Виглядаю тебе, бо Івану вже не терпиться, щоб ти його натер тими цінними ліками, які нищать радикуліти.
    - Це лікарство придумав старий лікар Паламарчук. Чоловіка цього я не пам’ятаю, але чув за його цінні лікарські справи від старшого покоління. Знаю його дружину Олександру. Вона товаришувала з Вандою Лозінською, і частенько ходила до неї дорогою біля нашого двору. Між іншим, вона теж знала, як готовити деякі ліки з рослин, -  ділиться розмовою Петро і, зайшовши до хати, весело вітає дядька Івана.
    - Лікар прийшов, - голосно каже Петро. – Розказуйте, добродію, що болить, - жартує гість, запитує: - Вас радикуліт уже тримав в обіймах, чи це перший раз?
    - Було. Та після натирання аптечними мазями проходило. Нині страшно скрутило. Іван Чорний  рекомендував тебе, розказував, що ти вилікував свого батька від радикуліту якимись народними ліками.
    - Їх зробила моя мама. Вона знає якісь рослини - скільки потрібно на половину літра  міцної горілки. Вистоює її довгенько. А ви, тіточко, - звертається Петро до хазяйки, - приготовте теплу шерстяну хустку. Ми нею затягнемо спину хворому.
    Петро вимив руки, взявся до натирання спини дядька Івана. Той злегка постогнував, але терпів. Коли процедура  закінчилась, господар кашлянув, сказав скрипучим голосом:
    - Оце так натер! Аж дух забило! Дякую щиро.
    - Тепер сідайте біля грубки, потрібне тепло. Завтра будете бігати по хаті. А через день – у дворі станете годувати курей з руки, - регоче чоловік.
    Хазяїн усміхнувся, сказав привітно, глянувши на Петра:
    - В дитинстві ти був великим шибеником, забіякою і неслухняним сином, а нині: гарний господар, добрий чоловік, щира людина.
    - Дякую за привітні слова. Стараюсь бути похожим на батьків. Вони любили і люблять працю і нас вчили її поважати.
   Через годинку Петро зібрався іти додому, питається дядька Івана:
    - Не чули, як там наш став? Нібито лід розтаяв і води прибуло багатенько. Може зірвати дамбу.
- Не зірве. Води трохи спустили. Правда, береги ще повні водою,
бо навіть ті верби, які ростуть на правій стороні, вже по коліно в воді.
    - Піду я нині додому попри став. Подивлюсь, що там діється, - каже Петро і, обійнявши за плечі тітку, сміється тихенько: - Бережіть чоловіка. Він у вас гожий і добрий. Це я сказав, Петро Панчішин.
    - Добре. Буду шанувати його, бо він заслужив мого кохання, - радісно відповіла господиня.
   …Петро йшов додому через греблю ставу, а далі попри городи, придивляючись, як господарює ще лютий, який вже приготовив для себе віз, щоб їхати в свої рідні краї. Тут в його зір впала постать чоловіка з в’язкою дров на плечах. Придивлявся, та зразу не впізнав, а лиш здогадався – дядько Степан Черевчук несе дрова. Цікавість взяла Петра, невже це чоловік, у якого немає кисті руки, несе собі дрова для палива. Аж страшно стало від такої думки. Прибільшив хід, здогнав дядька, привітав, запитав спішно:
    - Куди несете ці палки?
    - Додому.
    - А що, дров немає у вас?
    - Закінчуються. Думав вистачить того, що заготовив, та не вгадав погоду, що зима буде сніжною і морозною. Прийшлось палити більше. Ось і не  хватає дотягнути до тепла, - каже чоловік, перекладаючи в’язку на друге плече.
    - Ні. Так не буде, - мовить Петро і легко забрав у дядька ношу, пішов уперед, примовляючи: - Дома у вас поговоримо.
     У подвір’ї  Степана тихо і привітно, навіть песик не гавкає, побачивши хазяїна з гостем.
    - Клади на дровітні, - звертається господар до Петра.
    - Дійсно, дров у вас обмаль. Чому ви не пішли до голови колгоспу і не розказали про те, що у вас немає чим палити.
    - Був. Обіцяв пізніше. Рубка лісу закінчилась. Сказав, що виділить з того, що є у Сільпо. Та … хто знає, коли це буде. А тут хата холодіє без палива.
Вирішив піти в бік лісочку. Там завжди валяється  сухостій. Дійсно, можна назбирати гарних дровцят.
    - І давно ви ходити за сухостоєм?
- Третій день.
- Ладно. Зараз я вам порубаю те, що у вас є. Сокиру маєте? – лагідно
мовить  Петро.
- Аякже? Маю.
Через півгодини Петро вже носив рубані палки в повітку і тут же
вів розмову, щоб дядько більше не ходив в ліс.
    - Я  сам вирішу це питання, - пообіцяв Петро. – Ви заслужили, щоб вам без вашого прохання привезли їх. У нас залишилось небагато людей інвалідів війни, яким потрібно кланятись в ноги, за їх подвиги, за те, що принесли нам мир і спокій. Та я маю на увазі, не тільки інвалідів війни, а всіх інвалідів, яким потрібна допомога.
    Степан довго ще стояв біля хвіртки, дивився услід Петру, що розміреним кроком йшов в сторону свого будинку. Повернувшись в оселю, дядько широко перехрестився, сказав, витираючи сльозу: - Є ще на землі добрі люди. І ніколи вони не переведуться, так воно було, є і буде.
    Понеділок вигнав Петра на роботу раненько. В першу чергу  повів переговори з бригадиром, а потім, гукнувши на коників, весело взяв напрямок до лісу Ріжок, який одним кутом тримається за руки з селом.
    Ближче обіду біля двору Степана Черевчука зупинився віз з дровами.
    - Дядьку Стьопа! – гукнув Петро. – Приймайте гостей.
    Степан вийшов з хати, ахнув, зрадів, заговорив весело:
    - Боже мій! Невже це ти, Петре?! Аж не віриться, що це все мені.
    Через дві години дрова вже були на місці у подвір’ї Степана. Петро взявся за сокиру, став рубати, приказуючи:
    - Буде тепло і спокійно в хаті жити. Вам  тепло і спокій, ой, як потрібні.    
    - Щиро дякую. Що я можу зробити для тебе, - звернувся дядько до Петра.
    - Принесіть кварту води, пити хочу, - засміявся чоловік.
Подвір’я Степана Черевчука  довго ще тримало у собі радісні розмови Петра Панчішина, який не тільки привіз сюди дрова, які заготовив в лісі для себе, але і нарубав їх, примовляючи жартівливі слова і добрі побажання хазяїну.
    Довго вело розмови село за вчинок Петра. Не було такої людини, яка би не хвалила чоловіка за щедрість і доброту. А Степан до кінця свого віку  розказував людям про в’язку дров які він ніс із лісу, і які привели до того, що Петро Панчішин привіз йому цілий великий віз добротних дров для палива.

   
                ВАЛЬС

                Сім’я – одно із шедеврів природи 
                Д. Сантаяна

      Співучі гомінкі  пташині голоси принесли раночок Дуні Швець. Дівчина вийшла з хати, усміхнулась радості сонечка, яке ось-ось покажеться із-за горизонту. Оксамитовий кольоровий поясок небесного східного краєвиду вразив її своєю оригінальністю і позитивністю. Подумала, як би було добре, якби хтось написав такий пейзаж на полотні. Нещодавно  побувала в Києві, і знайшовши вільний час відвідала художню виставку, залишила в пам’яті  непорушні бачення праці майстрів пензлю. Її там вразили не тільки батальні і інші великі полотна з життя землян, але  і пейзажні роботи, які нагадують чудні відображення  чарівно-живої природи, що оточує собою все і всіх. Дуня присіла на лавку біля хати, задумалась. Батьківська оселя ввібрала в себе все буття її матері, яка з післявоєнних років живе в ній, плекаючи надії на покращення буття. Нині мати залишилась одна. Вона, Євдокія, живе в місті, а брат Петро служить в Армії.
- Ти чого так рано зірвалась зі сну? – почула голос неньки. 
- Звикла вставати рано. А у тебе тут пташки творять концерт. Я злегка
відвикла від цього, бо в Курилівцях живу в центрі міста, де більше їздять машини, які творять шум, а не музику.
    - Час нині інший. Якийсь моторний, спішний, вередливий. Не можу привикнути до всього, що мала  в дитинстві і юності. Діди і батьки обробляли  землю з піснею, яка допомагала їм  в праці і бутті. Нині слухаю більше пісенні перебори пташок.
- А що, сьогодні жінки вертаючись з поля не співають? – питається Дуня.
- Співають, але … не тими голосами. Жіночки їдуть на машині, а
вона видає газ і непривітні звуки вурчання.
    - Двадцятий вік – вік транспорту, - усміхається дівчина. – В містах машин багато, на них мешканці не звертають уваги.
- Це у містах. Хоч керівники держави говорять, що село повинно
зрівнятись з містом, та коли це буде …
    - Буде, але не скоро.
    - Сьогодні друге травня. Державне свято. Ти чим займешся? – питається мати.
    - Дошию собі сукенку. Почала тиждень тому, ніяк не закінчу.
    - Як добре, що ти працюєш за фахом, який тобі подобається.
    - Якби не війна, то хто знає, де би я вчилась і ким працювала.
    - Так воно, так. Принесла вона людям багато горя. Ти посидь, послу хай природу, а я приготую сніданок.
Дуня цілий день шила, вишивала, гладила. А ближче вечірньої пори стала
збиратись в клуб.
   - Сьогоднішній святковий вечір  присвячений Травню і Вальсу, - ділиться новиною з  матінкою донька. – Люблю пісні, танці, культурні вечори, але в міру. Іноді задаю собі питання, чи змогла би я працювати в галузі культури.
- І що? – дивується мати.
- Скоріше, що ні. Тягне мене шиття одягу.
- Ось працюєш швачкою.
- І за те дякую Богові, що працюю там, де душі вільно.
Весняний день високий, чистий і привітний вільно повів сонечко в бік
західної частини неба. Дуня іде в центр села не одна, з Верочкою Баковською, яка не перестає розказувати різнобарвні новини. За себе дівчина мовчить і за того хлопця, теж, який заставляє битись дівоче серце при зустрічі.
    - Я чула, нібито твій брат розказує, що спочатку одружить тебе, а сам жениться пізніше, - веде діалог Дуня.
    - Так і є. Смішний він.
    - І талановитий. Я дивуюсь його таланту і працездатності. Пам’ятаю, як він за нас в школі виконував домашні завдання по малюнку. Вчителька сміялась, а він червонів, казав, що тільки дещо підправив.
    - Гарно він вчився. Я так не могла.
    - Я в школі тішилась танцями і піснями. Виступати перед мешканцями села була моя розвага.
    - Дивись, попереду нас пішла Зіна Савчук. Звідки вона тут появилась, не знаю.  Ой, забула сказати – приїхав в відпустку Іван.
    - Котрий?
    - Моряк.
    - Знаю. Надовго?
    - Не відаю. Маруся сказала, що  прибув вчора під вечір.
    Біля клубу збиралася молодь. В основному сільські мешканці. Студенти технікуму гуртуються в своїм клубі, нечасто приходять сюди на культурні заходи.
     Віра з Дунею зупинились біля Таміли і Ніни Овчарук, які розказали їм, що вечір буде дуже цікавим. Проводить його завідуючий клубом під музику духового оркестру. Прийшлось чекати хвилин тридцять, коли присутніх запросили в зал.
    Дуня зрозуміла – нині тут пройде гарний захід, бо на сцені стояв стіл, на якому красувались квіти, а на стінах висіли гасла,  повідомляючи,  що то є танець вальс.
- Серйозне захід, - каже Дуні Лена Овчарук.
    - Дійсно серйозний, - згодилась Дуня і тут почула голос завідуючого клубом:
    - Доброго вечора, дорогі мешканці і гості Михайлівець. Сьогодні ми вирішили провести вечір Вальсу,  і присвятити його Першотравневому святі. Коротесенько  повідомлю програму вечора. Спочатку ми з вами станемо веселитись під мелодії різного Вальсу. Ви будете танцювати, а ми з Іваном Михайловичем будемо придивлятись, як ви цей танець сприймаєте і танцюєте, щоб мати уяву, як і хто його бачить в музиці. На нас не звертайте уваги. Ми просто прості оцінювачі.
    Оркестр заграв Вальс. Першими в коло пішли танцювати Іван Король з Любою. За ними рішили вальсувати чотири пари.
    Далі пробіглась мелодія Польки і Краков’ка. Молодь веселилась, сміялась, перекидалась словами радості і настрою.
   І тут знову полинула музика Вальсу. Іван Король, перший танцюрист села, запросив вальсувати тур Дуню.
    - Давай попробуємо танець з переходами, - шепнув хлопець.
    - З двома переходами, - відповіла Дуня і, перекрутившись на місті два рази, легко і вірно пройшлась в ритмі музики. Так вони танцювали  і мінялись містами весь час.
     По закінченню танцювального ритму почулися оплески – значить танець присутнім подобався. Дуня зупинилась біля Віри, і слухаючи, як та хвалить її,  раптом зустрілась поглядом з  Іваном. Іван, одягнутий в морську форму, стояв недалеко від дверей з Федором  Плясецьким. В першу же мить її вразила його виправка і постать, а форма підкреслювала його зріст і стать. Музиканти грали танець за танцем, молоді ввійшли в такт мелодійного вечора, пританцьовували, підспівували. А коли ведучий  зробив перерву, запросив дати музикантам відпочинок, а присутнім прийняти участь в іграх, читаннях віршів, відповідей на загадки, жартах і маленьких оповіданнях.
   Сміх і радість лунали навколо, від чого зал дзвенів оплесками і веселощами.
    Друга частина вечора відводилась Вальсу. Слово взяв керівник  сільського гурту пісні і танцю, який, усміхнувшись, почав мову так, ніби вже танцював цей чудовий світовий танець серцем і душею:
     - Вальс, давненько заполонив весь земний шар. За нього знає все людство, бо інакше не може бути, щоб його не знали.  Як тільки звучать його перші мелодії, в душі щось наповняється блаженством і світлими мріями. З ним зв’язано дуже багато всього в людськім бутті. Вчені кажуть, що його слухають рослини, тварини і сама наша Матінка-Планета. Вальсу більше двісті років. Початок його прийшов з німецького танцю, який ніс в собі мелодійно-романтичні мелодії. Поступово він набирав темп і … його примітив і підхопив в обійми відомий всім композитор Штраус. Далі була хореографія. Згадайте «Венський вальс», або «Вальс-бостон».  Початок його не змінився, але він розширявся, збільшувався в комбінаціях з іншими танцями і різносторонніми жанрами. До нього звертались композитори світу, такі як Глінка, Шопен, Чайковський і багато інших відомих музикантів землі.   
     Дуня слухала виступаючого, перешіптувалась з Верою, що непогано було би, щоб в школі викладали танці хоча би декількох  народів світу.
    Тут ведучий зупинився, оглянув присутніх, сказав:
    - Саме зараз почнеться головна тема нашого вечора. Під Вальс «Дунайські хвилі», почнемо відбирати пари, які покажуть себе кращими в танцювальних ритмах і мелодіях. Будуть відзначатись: ПЕРШЕ, ДРУГЕ і ТРЕТІ місця. Танцююючих чекають призи. Бажаємо успіхів. 
    Вера, переступаючи з ноги на ногу, сказала Дуні притишено:  - Я пас. Знаю тільки одні переходи вальсу. Для мене це велика задача приймати участь в такому змаганні.
    - А для мене тут кавалера не знайдеться. Я танцюю Вальс в різних варіантах. В Курилівцях діє гурт танцюристів. Ходжу туди нечасто, але деякі танці вивчила досконало.
- Тобі і прапор в руки. Вибирай собі кого хочеш, - сміється дівчина.
Оркестр заграв  уміло, вільно і мягко. Дві пари молодих людей ринулись в
в коло. Проминула хвилинка. Ніхто із присутніх не наважувався попробувати позмагатись на приз Вальсу. Дуні дуже хотілось, щоб хтось із чоловіків запросив її, та, видно ніхто не відгукнувся на її бажання; вона просто стояла і чекала, коли в коло вийдуть нові пари. Чи то так було потрібно, чи може то Боже провидіння, Євдокія стрепенулась: в неї ніби ввійшла якась особлива високо-освітлена мить, яка тут же охопила її всю постать,  вона відчула на собі ласкавий і зазивний погляд. Зиркнула в бік – так і є, до неї іде Іван, моряк, який прибув до батьків у відпустку. Щось приємне і діюче заволоділо серцем, примусило його битись в темп Вальсу, і тут же тихо відпустило, ніби пожаліло, що була одна мить чогось незрівнянно величного, рішучого і потрібного в житті.
    - Прошу на танець, - злегка кивнув головою молодий чоловік. – Я знаю, що ти любиш танці, а особливо такі, як Вальс і Танго. Нині красота танцю  віддається Вальсу.
    Дуня усміхнулась, сказала сміло і зазивно:
    - Я чекала свого партнера, і ось він тут.
    - Пропоную попробувати всі види цього Божественного танцю, - сказав тихо Іван. – Вальс-бостон, вальс Фантазія, Вальс-Танго. А ми візьмемо від них по частинці. Як ти на це дивишся?
    - З задоволенням підтримую твоє рішення, - відповіла теж тихо.
    Доля секунди звела їх погляди, щоб потім на все життя запам’ятати їх.
    Присутні завмерли, коли Дуня з Іваном пройшлись в перших переходах Вальсу. Далі було все те, про що мріяли багато дівчат і хлопців в цьому залі. Такого танцю тут ніхто і ніколи не танцював. Це був ВАЛЬС із ВАЛЬСІВ, в якому зібрались самі ласкаво-ніжні романтично-задумані мелодії, де жили високі почуття чогось особливого земного і не земного.
    Зал зірвався оплесками, а ведучий тут же оголосив, що перше місце за виконання Вальсу, віддається Дуні і Івану. Друге місце зайняв Іван Король з Ніною, а третє – прийшлось на чоловіка з жінкою, молодих людей, які недавно приїхали працювати в село викладачами в технікум.
   - Подивись, який блакитній жіночий шарф з чоловічим носовиком ми отримали за наше уміння і любов до Вальсу, - засміявся Іван, звертаючись до Євдокії.
    Додому Дуня йшла з Іваном, а він так спокійно і так галантно йшов з нею поруч, що дівчина забула, коли так до неї залицялися  хлопці.
    З цього дня, з цього вечора, з цього надзвичайного музичного заходу почалась любов між Дунею і Іваном. Він прибув відпустку на три тижні. Дуня рвалась в село з Курилівець, де вона працювала як тільки могла. Було таке, що  цілий тиждень їздила додому кожен день. Приїздила вечором, а ранесенько, коли зірка Аврора виходила в небо, їхала назад, щоб встигнути на роботу. Всі люди села знали про кохання молодої пари, і кожен приймав цю подію, як тільки міг. В основному люди бачили в ній похожі долі, бо вони обоє жили в гармонічному єднанні.
    Для Євдокії це кохання значило дуже багато – вона відчула, що прийшло в її життя щось величне, яке заполонило її всю.
    Як не бажала пара закоханих, щоб вечори були довшими, вони не збільшувались. Все в нашім світі відбувається так, як воно повинно бути.
Прийшов день і Іван попрощався з рідними, Дунею, родичами і друзями, поїхав служити туди, куди завела його доля.
    Дуня стала чекати його листи, які прийшли скоро, бо Іван першого  написав в потязі, коли їхав в Ленінград. Далі був лист весь в розмовах про те, що він ніби щось не дорозказав їй, не передав того, що так сміливо і так ласкаво прийшло в його життя, коли їх звів і закохав Вальс.  Хлопець писав, що вже чекає другу відпустку, яка приведе його до завершення їх мрій і їх бажання. Дуня цвіла і раділа таким листам, бо в кожному з  них жило її майбутнє з чоловіком, якому вона присвятить всі свої ніжності і радощі.
   Пройшло три неділі з  від’їзду Івана, а Дуні здалось – пройшов рік їх розлуки. На її останній лист відповіді не було і щось стало тривожити її, і навіть сон приснився недобрий, нібито якась хмара закрила обрій, куди пішов Йванко.
    Через місяць лист прийшов несподівано в вигляді бандеролі. Дома спішно відкрила, і … тут же зрозуміла – від написаного віяло чимось важким і печальним.  Стала читати і … не стрималась - заплакала. Це був не лист – сповідь Івана. Він написав їй все, що з ним трапилось раніше, яке вилилось в несподіване і неприємне. Ваня писав, що три місяці тому на одному культурному заході друг його познайомив з жінкою, яка показалась гарною, веселою, доброзичливою. Після вечора пішли в ресторан, а додому  повернувся ранком. Як він провів ніч - добре не пам’ятав, та те, що трапилось вже не відірвати. Думав, що це є простий, нічого не значимий роман, який нічого і нікого не зобов’язує. Дві тижня  зустрічався з жінкою, яка хилила йому небо і дарувала ласки самі що не є ніжно-кольорові. Коли він повернувся з відпустки, рівно через дванадцять днів жінка нагадала за себе, але, тут же добавила, що у них скоро буде дитя. Він зразу розгубився, та жіночка його заспокоїла, сказала, що вона все продумала, як вони розпишуться і стануть жити в її квартирі, яка дійсно гарна і розташована в центрі міста. 
    Дуня перервала читання, подумала, а чи не поїхати їй до Івана і там все обговорити і вирішати серйозні проблеми разом з ним. Але тут же до неї влетіла думка – яке вона має право втручатись в його життя. Він сам дорослий, і знає що зробити. Дочитала написане, склала чотири листи прислані Іваном докупи, поклала в шухляду і тут же вирішила – нічого не писати,  так  як йому зараз дуже важко, нехай прийме все те що скоїлось як подобає чоловікові, який несе відповідальність не тільки за  свою долю, але за долю жінки, яка родить йому дитя, і за долю своєї же дитини. На роботі підійшла до керівника майстерні, попросила три дні за свій рахунок, і, зразу же поїхала до матері в село. Дома неньку не застала. Туга і сум не покидали її, і за щоб вона не бралась, робота падала з рук, а біль в серці не зупинялась. Було так гірко і важко, ніби якийсь невидимий тягар гнітив її до землі. Зібравши сили, пішла в сад і там проплакала до вечора. Мати знайшла її обезсилену, бліду, зболену. Що скоїлось – ніхто не знав. Дуня злягла в жару в то й же вечір. Шептала про щось незрозуміле, згадувала Іванка, дитинку, якусь жінку, і свою печаль. Лікар дав ліки і пораду, просив не турбувати її запитаннями, поїти чаєм з трав і  чекати, коли вона сама видужає. Три дні Євдокія провела в постелі. А коли прийшла в себе, мамі сказала:
    - Пробач мені. Все уже позаду. Треба жити.
    Що було з донькою мати здогадалась, так як в хвилини високого жару донька частенько говорила про розлуку з Іваночком.
    Через тиждень Дуня поїхала в Курилівці, продовжила працювати в швейній майстерні, а відносно Івана ніколи нікому не розказувала. Для неї це була закрита тема в її житті.
    …Два роки пролетіли, як один день. Як трапилось, що Євдокія вийшла заміж за свого односельчанина, ніхто не здогадувався. Весілля було малесеньке, в районнім центрі в ресторані, звідки Дуня вийшла усміхненою, а на питання, чи щаслива, відповіла:
    - Свій весільний вальс я відтанцювала давно. Нині я танцювала Коробочку, в якій знаходиться паспорт, де чорним по білому написано, що я замужня жінка.
    Через рік Дуня народила дівчинку, яку назвала Наташею. З чоловіком вони розійшлись рівно через сім місяців, коли Дуня вже чекала дитину. Що між ними трапилось, не знали ні рідні, ні друзі. Розбіглись, і … все тут.
    Роки летіли без крил в кудись в незнане, в бездонність простору. Євдокія перебралась жити в місто Бар, де працювала в Ательє Мод. До матері їздила як тільки могла, а по приїзду узнавала новини села, прислуховуючись, чи не пробіжить в мові мами ім’я Івана, того Івана, якого вона не забувала ніколи.



                ТЕЛИЧКА

                Добро не лежить на дорозі, його випадково не
                підіймеш. Добру чоловік у чоловіка вчиться.
                Ч. Айтматов 

     На весняному відсонні біля хати сидить Марія, перебирає квасолю і плаче.
З вулиці почувся жіночий голос і тут же гойднулась хвіртка, по доріжці до оселі йшла Франя Плясецька.
     - Я до тебе з гарною розмовою, - ще здалеку каже жінка, а підійшовши ближче, питається здивовано:
    - Ти плачеш? Що трапилось? Щось недобре?
    - Ні, - усміхається через сльози Марія. – Згадала свою корівку-Квітольку, як везла її до Зосі, а вона плакала.
    - Плакала? Мабуть з радощів, що допоможе твоїй донечці в господарстві.
    - Знаю, що добре їй там, але  плачу з того, що життя не таке й солодке, про яке мені колись розказувала бабуся Марися.
    - Неправда. Життя наше чудове і радісне. Потрібно тільки вірити в нього. Мій дідусь Юзько казав, що жити потрібно так, щоб кожен день ніс щось приємне і добре. На доброті тримається світ.
    - Лист я отримала від донечки. Пише, що Квітолька народила бичка. А мені хотілось – теличку. Могла би її вигодувати до дорослої корівки.
    - За бичка купиш теличку, - радить Франя.
    - Якось воно буде, - хитає головою жінка, а сама, відсунувши відро з квасолею, мовить лагідно:
     - Спекла я струдлі. З чим – не скажу. Угадаєш, як попробуєш.
     - Ти гостей чекаєш?
     - Чекаю, - радісно веде розмову Марія. – Тебе чекаю. Ти уже прийшла, значить буде свято.
     - А я принесла тобі сметану, сир і молоко. Наша корівка, нівроку, роздоїлась гарно. Молока  хватає всім. Моя Мариля каже, що навіть кури п’ють молоко взамін водички. Подумала я, і вирішила – так як у тебе немає корови, будеш приходити до мене кожен день і брати літру молока. Не відказуйся, бо нагніваюсь. Згадай, як ти приносила нам молочко, коли у нас його не було.
   - Добре, - сміється Марія. – Буду приходити кожен день, або через день. Знаю, не відстанеш. Сама станеш носити мені його.
     Березневий день  високим блакитним небом дивився на село Михайлівці,
тішився, що людей не покидають добрі справи, світлі надії і гарний настрій буття.
    - Вчора до мене приходила Зіна Савчук. Принесла  ліки від ревматизму, бо пожалілась я їй якось, що крутять в ліктях. Вона їздила в Бар, там і купила їх. Нам потрібно жити, щоб допомагати одне одному.
    - Ти знаєш, що у моєї донечки троє діточок. Спочатку вони складали плани  привести в порядок хату, яку моєму зятю подарувала тітка. А тут у них дитинка народилась. Правда, оселю вони відремонтували вчасно. Як тільки надумали купити меблі – Зося народила двійню. А що більше всього потрібно дітям? Молоко! Ось і рішила я подарувати дітям  Квітолю. Привезла, а Зося узріла мене з корівкою, стала плакати. Заспокоїла її тим, що коли Квітолечка народить теличку, візьму її собі і виплекаю в корівку.
    - Буде в тебе теличка. Було би бажання, а план можна придумати за хвилинку. Запам’ятай – ніколи не відступай від того, що ти можеш здолати.
    - Не хвилююсь я, просто … сльози самі покотились, - кладе на стіл струдлі і узвар з сухих груш Марія.
    - Я принесла сметану. Давай ми її зараз і попробуємо з твоїм печивом.
    - Дякую щиро. Хочу тобі дещо розказати відносно весняної пори. Два дні тому наглядала за живою стрічкою льоту лелек. Згадала юність, як колись рахувала їх, а сама мріяла за Йосипа, що подарував мені перший поцілунок.
    - Вчора вечором вийшла в подвір’я, глянула в простір і … засміялась.  Мені здалось, що зірки грались в жмурки. Блимали, ховались на мить, щоб потім вискочити і … бігти кудись від когось. Ти згадала Йосипа, а я – Володимира Берестюка. Як він гарно мені розповідав про світ наш великий. Кожна зірка у нього мала свою назву. Сміявся так щиро – жити хтілось довго-довго від того сміху.  Нині він живе в Києві.
    - Якось недавно ходила  до Галі Попільової. Їх мешкання при долині. Гарно там, ніби в раю. Криниця. Широка долинка. Місток, під яким біжить водиця. І не просто біжить – співає. Як тільки приблизилась я до того кутка села – запахло медом. Це зацвіли верби. Глянула – засміялась від настрою.
    - А мені здається, що кожен ранок, який приходе до нас, одягає вишиту сорочку, і кожен день вона у нього різна, - розглядає вишитий рушник Франя. – Давно  маю намір сісти за вишивання.
     - Мені ж часто сняться сни, як ми ходили до школи. А які вечори проводили ми! Не забула я і вірші, що читала зі сцени. Якось сама собі читала їх, а кіт Ворчун сидів і слухав.
     - В долоні не плескав? – питається гостя, і підливши Марії узвар, каже, поглядаючи в відкриті двері: - Ведемо балачки, а день слухає нас і радіє, що ми  своїми згадками сплітаємо повість нашого життя.
     - Як тільки виходжу з хати, тут же до мене долітають звуки природи.  Іду в долину, а там ласкаво-мелодійний гармидер від потоку джерела, співу пташок, шепоту вітру, гойдання високого явора. Дійшла до стежки, що веде в сторону Велетнюків, і почулось, немов, хтось  читає вірші:
                На стежці між осокорів
                Мені торкається до ніг
                Блакиттю ніжною цикорій,
                Що зветься він Петрів батіг.
    - Ха! Ха! Ха! – регочуть жінки, а днина весни, розкинувши руки, обіймає
їх, пестить думки, веселить настрій, несе радість  і надій на добрі почини.
     Марія розказує всім своїм сусідкам, знайомим, родичам, що Франя кожен день угощає її молоком. Дружба між ними тягнеться здавна, а ще й їх мами колись товаришували, навіть вийшли заміж в одну осінь.
     Літо носить людям все, що вони попросять. Пройшли дощики, віддзвеніли громи, в пору зібрали сіно, просапали городину, навіть літні свята відсвяткували привітно і щасливо.
    Франя іде до Марії, несе буханку хліба, пироги з ягодами і глечик колотухи. Запримітила – двері в оселю відчинені, значить Маруся дома.
    - Хто в цім будиночку мешкає? – питається жінка,  придивляючись до квіток, що дружньо розцвіли біля тину.
    - Я живу з котом Ворчуном, - сміється господиня хати.
    - А я до тебе з розмовами.
    - Гарними?
    - Солодкими, - весело сміється Франя.
    - Тоді розказуй.
    - Ось тобі хліб і до хліба.
    - Свято пирогів?
    - Так.  Попробуй. Такий хліб пекла моя бабка. Житній. На черені печений. Духм’яний.
     - Дійсно на черені печений. Нині звикли пекти в формах. Пам’ятаю,
як бабуня пекла його, просила нас внуків не галасувати, сидіти тихо, бо святий хлібчик підростає в пічці. А особливо це стосувалось коли пекли Пасхи.
    - І у нас так було. Скільки років майнуло з того часу, коли наші бабусі були молодими? Не так і багато. А ти тільки подумай які величезні зміни пройшли на землі з тих днів, як ми живемо. Я не кажу вже про машини, які звеличились в кількості і різних потрібностях.  Одне тільки радіо чого стоїть. А телебачення. А телефонний зв’язок. Коли їздила до Зосі, познайомилась на Барській автостанції з парою приємних людей. Непрості люди, вчені, розумні, працюють в наукових інститутах. Знаєш що вони мені сказали? Ні? Скоро ми станемо розмовляти по телефону непросто, а будемо бачити того, з ким ведемо діалог. А ще телефони будуть без проволоки.
    - Чула  і я про це. Але не вірю, що чоловік перевершить знання Бога. Бабка казала - Господь відкриває людині поступово те, до чого чоловік тягнеться, та то тільки малесенька щілинка, щоб заглянути в ДЕСЬ, де стоїть вершина БОГА-ТВОРЦЯ.
    - Без Бога ні до порога, - твердить приказка. Я переконалась, все, що є  на землі підкоряється  Закону  Всевишнього.
    Марія перехрестилась до образу, усміхнулась привітно:
    - Хочу тебе вгостити салатом, який придумала сама.
- З задоволенням попробую. Іноді і мене щось заставляє готовити   
страви, які бачаться в уяві.
    - Є лист від Зосі. Описує все за дітей. Старшому, Стасіку, скоро п’ять років. Він народився саме в той день, як і я. Добре пам’ятаю літечко. Серпень. Піднялась я з гарним настроєм, що у мене свято народження, а тут стукіт у двері. Прийшов  посланець сільської Ради. Донька прислала телеграму, непросту, термінову і  кольорову, де поздоровила мене з Днем Ангела і сповістила, що у мене народився внучок.
    - У тебе День народження якраз 15 серпня. Гарно пам’ятається  це число. А у мене свято іменин в жовтні. Люблю осінню пору. Є щось в ній загадково-величне в спілих роздумах за буття на землі.  Смачно, - пробує салат Франя. – Попробую угадати, що ти в нього поклала. Тут багато зелені петрушки і кропу. Є плавлений сир. Капуста, яблуко, картопля, яйце і … по-моєму – редька.
    - В нім є кусочок бурячка, того бурячка, який ми називаємо цукровим, - додає Марія, підставляючи подрузі хліб.
    - Я прийшла до тебе з новиною. Варвара Волошинка сказала, що в старій леваді появились губи. Пройшли дощі. Може сходимо ми з тобою? – пропонує гостя.
    - Чому не піти? Час маємо. Нині і підемо.
    … Вечірні запахи від людських осель розказують, що хто варить на вечерю. Від будинку Марії несеться аромат смажених губ. Хазяйка сидить на лавці у подвір’ї, силяє на нитки гриби, веде розмову з котиком:
    - Ледачий ти котяра. За клунею живуть миші. Не хочеш піти і зловити хоча би собі на вечерю? Ні? Тоді сідай ближче. Зараз винесу щось смачненьке.
    Кіт потягнувся, скочив жінці на руки, мурликнув, провів лапкою по її руці, підібрав хвіст, присів, заглядаючи хазяйці в очі.
    - Ось так і живемо, - засміялась Марія,  взяла кота на руки, пішла в хату вечеряти.
    Недільна пора приспала село, яке дрімало під спів раненького м’якенького вітерцю, що ніс в собі спілі запахи овочів і фруктів. Над кутом, де живе сімейство Франі, пробігся дзвін криничної корби. То Микола Глухманюк  почав день, поніс воду в хату, що дивилась у світ відчиненими дверима. Через кілька хвилин в подвір’ї Плясецьких скрипнули ворота, з них вийшла Франя, ведучи на мотузку теличку.
    - Іди Ласко скоріше, бо зникне росичка, несмачна буде травиця, - гладить по голівці теля, а сама зиркає в бік обійстя Марії.
     - Чого це так рано Франя погнала пасти Ласку? – дивується дружина Миколи. - Мабуть збирається кудись іти, раз рішила теля вигнати пастись зранку.
    -  Можливо ти і права. Корівку вони пускають в череду, а теличку частенько припинають в долинці. Гарна вона у них. Франя її годую з рук, а вона, пнеться для поцілунку, - розказує чоловік жінці.
    Сонечко показалось з-за обрію: кругле, рожево-золоте, усміхнене і щасливе. Село вийшло його зустрічати, несучи душевні вітання.
    - Пригріває ще добре. Серпень не підпускає вересня. Укіс трави високий, ніби майський. Ти коли підеш косити клин біля горіхового лісу? – запитує чоловіка Франя.
    - Завтра. А ти готова іти до Марусі, чи можливо підемо після обіду? – перепитує жінку чоловік.
    - Що ти. Через годинку і підемо. Я піду за Ласкою, а ти візьмеш все, що приготувала для іменинниці. Квіти не забудь.
    В подвір’ї Франі стоїть солодкий запах, то хазяйка наливає мед в банку, каже чоловікові:
     - От добре, що ти згодився допомагати Дмитру в пасіці. Заробив меду, та ще й отримав романтичний відпочинок. Коли я приходжу до Галі, Дмитро завжди розповідає якісь особливі новини світу. Недаремно вчився в місті. Йому би працювати агрономом, а він взявся до саду, та ще і до пасіки.
    - А що він таке цінне розказує, що ти його новини називаєш світовими?
    - Ото. Ніби й не відаєш, про що говорить Дмитро.
    - Читає вірші, чи веде мову на тему романтики.
    - І таке буває. Нещодавно сказав, що в державі Еквадор клімат особливий. Якщо там починаються дощі, то ідуть вони без перестану довгі часи. Краплі води похожі на свинець, не розтікаються. А коли дощі закінчуються, небо стає похоже на прозору далечінь. І знаєш, що він сказав в кінці розмови?
    - Не знаю.
    - Сказав, що геніальний творець-архітектор творить все це.
    - А мені він якось видав таке, що старість-це юність втомлених людей.
    - Бачиш, який він чудний чоловік. Його дружина вела розмову, що Дмитро наглядає за природою, сміється, що весною ворони граються в жмурки, синиці – танцюють якісь особливо-вертляві танці, а дятел – тренує свої нові концерти.
    - З ним легко спілкуватись. Я переконався в цьому, коли ми буваємо одні на пасіці.
    - Час спішить. Я іду за Ласкою. Ти виходь у роздоріжжя, через хвилин двадцять зустрінемось, - каже Франя і, глянувши на себе в люстро, усміхається.
    В подвір’ї  Марії затишно і світло. Двір підметений, хата відкрита, на лавці біля вікна букет квітів. З оселі вийшов Ворчун, озирнувся в бік квітника, потерся об пеньок, глянув в сторону хвіртки, яку відчиняла Франя.
    - День добрий! – голосно повідомила прихід жінка.
    - Добрий. – відповіла,  виходячи з кімнати господиня, і тут же зупинилась, придивляючись на чоловіка Франі, який на мотузку тримав Ласку.
    - Поздоровляємо з Днем народження. Подарок припнемо біля хлівчика, - заговорили разом Франя з чоловіком. – Від нас подарок в вигляді Ласки, а ще пара тарілок, рушник і хусточка, яку ти хотіла мати.
    Марія розгублено дивилась на друзів, злегка засоромилась, заговорила шпортаючись в словах, а далі кинулась до подружжя, заплакала.
    - Сміятись потрібно, а не плакати, - заспішив  сказати чоловік. Франя обійняла приятельку, стала гладити її по плечах, поцілувала три рази, заговорила гарно розкладаючи слова: - Будемо гуляти твій День Ангела так, як це ми можемо собі дозволити.
     - Я вам так вдячна за все. Ніколи не мала такого цінного і душевного подарунку, як маю нині.
    - Мабуть ми тебе дуже добре знаємо, що привели  сюди те, чого тобі так потрібно сьогодні в житті.
    - Боже, які ви приємні і щедрі люди, - поправляючи вузол кіс на голові, каже Марія. – Яке щастя прийшло до мене. Низький поклін вам за все, - кланяється Марія, і, якось зовсім тихо, ніжно йде до Ласки, гладить теличку по голові, ніжить рукою по спинці, веде з нею розмову про життя, яке їх чекає в майбутньому. Теличка лизнула Марії руку, фиркнула задоволено, зробила крок, стала біля жінки поряд, ніби перед фотоапаратом для світлини, від чого у Марії знову появились сльози. – Раз так, то місце моєму подарунку в садочку. Там тихо і привітно. Травиця м’якенька, запашна, смачна, - весело повідомила своє бачення жінка, і тут же повела Ласку в сад. Вернулась, запросила гостей в будинок, на ходу повідомляючи, що до неї нині, на 45-ту річницю її життя, приїдуть діти з онуками.
    Кут села, де жила Марія, довго слухав веселі розмови, пісні, музику, сміх і  веселі вигуки – там відзначали свято Дня народження гарної, працьовитої і розумної жінки, яку люди поважають за її доброту, чуйність і привітність.
    … Пройшло два роки як Ласка живе у Марії. Стала вона величенька, світлого кофейного кольору шерсть нагадувала м’якенький шовк, а голівка –  статуетку, на чолі якої білий клаптик, який  схожий на зірочку. Не було такого дня, щоб Марія не розказувала комусь за свою корівочку, називаючи її ніжними словами, добавляючи, що все це щастя подарували їй її щирі друзі, Плясецька Франя з чоловіком.
     А люди Михайлівець з задоволенням передають новини одне одному, в тому числі і за Ласку,  теличку, - уже молоду корівку, з якою зв’язана сільська історія життя і взаємовідносин між людьми, без яких не може діяти буття людини на землі. 

               

                ТРИ МОНЕТИ
                Основа всієї мудрості – терпіння.
                Платон


          1949 рік був неголодним, але відголоски голоду 1947 року іноді залишались діяти в хатах мешканців села Михайлівці. Не вистачало продуктивної їжі, одягу, взуття, приладів в сільському господарстві. Люди працювали в колгоспі на трудодні, за яких їм платили зерновими культурами, а грошей давали дуже мало. На них купити щось добротне не було можливості. Тому населення находило вихід, в основному доношували речі, які були у них перед війною 1941-45-х років. Люди чекали змін в житті, тішились врожаями, питались заробити грошей від продажі телят, свиней, корів, деяких продуктів їжі. Важко жилось, але жила в людей надія на кращі роки.
     Сімейна пара Овчаруків Івана і Жені працювала денно на роботі в колгоспі, і в домашнім господарстві. Після війни у них народились дві донечки, яким в сорок дев’ятому виповнилось чотири і три роки. Дівчатка-щебетушки радували батьків, бо старша, вже няньчила молодшу, називала її сонечком і зайчиком.
     Женя старається перешивати для діточок з  одежі, яка залишилась від батьків, щось гарненьке, до личка, до росту. Від дідусів у неї зберігся непоганий одяг, який прийшовся її чоловікові і їй самій.
    - Женю, дивись в якому стані у мене чоботи, - сміється Іван. – Дірка на дірці, діркою підганяє. З них вже нічого не буде путнього, якщо навіть полатати. Прийдеться верх чобіт пустити на латки для другого взуття.
    - Купимо тобі чоботи. Продамо бичка, гроші пустимо на взуття. Тобі ще потрібні дві сорочки, - говорить жінка, а сама складає план, що непогано було би придбати і для себе щось нове.
    - А тобі за що купимо туфлі чи черевики? – питається чоловік.
    - У  нас є яблука. Роман Панчішин казав, що і в цьому році буде  змога продати їх державі. Можна заробити грошей на яєчках. У нас багатенько курочок. Несуться нівроку. Хватає сімейству, навіть є лишні.
    - А донечкам взуття теж потрібне.
    - Маруся віддає нам з своїх дітей чобітки і туфлі. Сандалі у них є. З цим питанням у нас тема буде закрита.
   - Не погано би придбати нову лопату і граблі. Наші вже відробили свій вік, - міркуючи про господарство, веде мову Іван.
   - В місті Бар є магазин, де продають сільські приладдя. Прийдеться подумати, як звідти їх привезти.
 - Якось воно буде, - погодився чоловік  і глянув в відкрите вікно, де царствував травень, усміхнувшись каже: - Я попробую заробити грошей на будівництві хати у Велетнюка. Між іншим, він питав мене, чи не зміг би я дещо допомогти. Грошей на будування його оселі підкидає син, який живе в Києві. Ладний хлопець. Вчився в інституті, нині працює якимось начальником.
    - Непогана справа, - тішиться Женя.
    - А зараз давай мені їсти, бо спішу на роботу, - тре руки чоловік і глянувши на донечок, сміється: - Ось так і живемо ми, мої золоті дівчатка. Вам ми купимо і сукенки, і пряники, і сандалики, щоб ви гарно бігали.
    - Ми вам допоможемо, - серйозно каже старша донечка.
    - Про це ми знаємо, - сміється батько, садить на коліна донечок, цілує їх в щічки.
    Травень носить людям Михайлівець гарні, погожі днини. Пробіглися громи, відкривали на мить дальні простори від блискавиці, грали на всі ноти дощики, а люди, раділи погоді, дякували за її доброту і щастя для населення сільського господарства. Якось Іван звертається до  дружини:
    - Не подобається мені задня стінка курника. Надулась. Тягне її вниз. Піди подивись сама. Думаю, потрібно зарані привести її в порядок, а то рухне, може прибити курочок.
    Женя вийшла з хати, пішла за курник, повернулась скоро, тривожно сказала:
- Дійсно стіна повзе вниз. Там навіть тріщина в землі показалась.
    - Завтра привезу глини. Зробимо заміс. Каміння у нас є. Рушу задню стінку курника, побудую другу.
    - А я його помащу глиною, буде як новий, - радіє дружина.
   Глину привезли, заміс зробили. Іван встав ранесенько, розібрав стінку курничка, став копати землю, щоб підставити камінці в вигляді фундаменту. Через хвилин двадцять ввійшов в кухню до жінки, тихо сказав: - Іди зі мною. Щось побачиш.
    Женя зупинилась біля того місця, яке розкопав чоловік, здивувалась, заговорила тихо:
    - Там якась схованка видна. Що це по твоєму?
    - Не відаю. Докопався, а там дірка тягне вниз. Копнув два рази, а там …щось невідоме, в вигляді замурованої ями. Скажи мені, що на цьому місці було у твого прадіда і діда?
    - Велика комора. Поряд неї стояли хліви. У дідів були коні, корови, телята, вівці, багато курей. Господарство гарне, дохідне. Родина Лозінських багатенькою була. А   на цьому місці, де нині курник і наші хлівчики, була побудована добротна комора з льохом. В ній вони тримали зерно, борошно, плоди і овочі. Більше сказати нічого не маю.
    - Значить, кажеш, була комора. Тоді я міркую, що саме тут хтось із твоїх пращурів щось заховав в цьому місці. Будемо добиратись до нього маленькою лопаткою і руками, щоб не рушити схованку.
    Іван присів, став  тихо вигортати землю  руками. Через декілька хвилин шепнув:
    - Добрався, куди потрібно. Глянь, як гарно влаштував  ХТОСЬ місце, для чогось. Зараз ми подивимось, що там, - усміхається чоловік.
    - Мабуть ховали гроші, бо що інше можна було там заховати, - підказує Женя.
    - Візьми, - подає чоловік  дружині якийсь трухлявий пакет. -  А ще тут є залізні дощечки, мабуть вони заржавіли від вологи, бо рушаться.
    Женя розгортає пакет, каже усміхнено: - Я ж говорила, що ХТОСЬ ховав тут гроші. Вони змарнувались. Багатенько їх. Жаль.
    Чоловік нагнувся, витяг знизу якусь коробочку, показує Жені, мовить:
    - Придивись, що це?
    - Не відкривається. Треба йти до хати, щоб відкрити.
    - Ідемо, - спішить Іван.
    Дружина вимила коробочку, поставила на стіл, тихенько промовила:
- Попробуй відкрити сам.
- Без інструментів не відкрию. Візьму молоточок і шило.
    Через хвилинку коробочка відкрилась, звідти висипались на стіл три золоті  монети по десять рублів царської чеканки.
    Здивування і радість охопили подружжя.
    - Та це ж наш порятунок, - каже Женя. – Боже мій, ідемо знову до курничка, подивись ще раз, можливо там є інші цінні речі.
    Іван довгенько перебирав землю в ямці, але нічого більше не знайшов.
    - Все. Добро для нас закінчилось. І за це велике спасибі, - тихесенько говорить чоловік. – Я зараз  приладнаю під стінку фундамент, а зверху - стінку.
    В хаті Іван довго мив руки, радісно похмикував, дивився смішно на дружину, яка ставила на стіл миски для сніданку.
    - Нікому про це не говори ні словечка. Потрібно подумати, як їх продати, - їсть кашу, мовить чоловік.
    - Дуже просто, - сміється Женя. – Поїдеш до мого хрещеного батька в Ялтушків. Він допоможе їх збути.
    - Правду радиш.
     … В вихідний день Іван ранесенько відправився в містечко Ялтушків, а повернувся під вечір, з корзиною повною нових речей. Закрившись в кімнаті подружжя перебирало куплене Іваном, раділи щастю.
   - Купив  собі чоботи. Заховай. Нікому не показуй. Аж при осені ми скажемо, що купили за гроші, які нам дали за бичка. А ще я придбав тобі туфлі. Дітям по сукеночці і сандалі. Платок тобі, а мені сорочка літня. Потрібно придумати якусь причину, чого я ходив в Ялтушків, - мовить лагідно Іван.
    - Я вже придумала. Ганюті сказала, що тебе до себе покликав  мій дядько Сергій Михайлович. Тепер похвалюсь, що хресний тато купив мені туфлі, а дітям сукеночки і взуття.
    - Добре придумала. Я продав одну монету. Залишилось дві. З Сергієм Михайловичем домовились, що він через два місяці приїде до нас в гості. Після того, в вересні я знову поїду в Ялтушків, начебто на прохання  хресного, допомогти щось в будівництві. Звідти привезу дещо з одежі. Третя монетка залишиться для майбутнього року. Так ми вийдемо з труднощів.
    Сімейство Овчаруків врешті ожило. Женя навіть посвітліла личком: часто сміється від душі, жартує, розказує веселі пригоди з минулого життя.
    Літо високе і вродливе так і тягне щоб люди не сумували, бо воно несе їм згоду на буття таку, яку вони повинні мати. Свято Івана Купала святкували всім миром: вечором мешканці зібрались кутками села, щоб повеселитись літечком, яке породило їм гарне СВЯТО, в якого закладена суть життя і ласкавий вимисел.
    Далі прийшов липень, в який люди збирають врожай зернових. Праця важка, але добра. Іван іде на роботу раненько, повертається пізно, зате щасливий тим, що знає – на трудовий день колгосп має чим платити людям за працю.
    - Город наш нівроку, в нинішній рік славно справився з завданням, - посміхається Женя, ставить на обідній стіл молоду картоплю политу сметаною.
    - Сад скоро починає виправляти яблука. Піпірки вродили, а зимові – рясно вже дивляться в світ червоненькими бочками, - мовить чоловік і, обійнявши дівчаток, садить обох собі на коліна, каже серйозно: - Ви вже величенькі робитись. Важкуваті.
    Донечки радіють, обіймають батька, смішно злегка червоніють, питаються:
    - Коли татусьо нам купить ляльки, які обіцяв?
    - Скоро. В осінь. Зароблю грошей, куплю не тільки ляльки, але і пальто на зиму.
    На початку вересня Іван відпросився у свого керівника на три дні, поїхав в Ялтушків. Там він дійсно поміг другу Сергія Михайловича в роботі будування льоху, а ще поправив тин у сусіда. Гроші зразу же пустив на придбання для сімейства різних речей. Монету продав, гроші заховав в глибоку кишеню, додому повернувся в пишному настрої.
    Поступово, помаленьку Іван з Женею підкупали для нужд життя одяг, який не тільки був потрібен, він грів їм душі і серця, бо то гроші не чужі – вони як подарунок від прадіда і діда, які заробили їх працею і умінням жити.
… Пройшли, пролетіли, відспівались літа у Івана і Жені. Діти росли, як гриби після дощику, а їх у них було четверо – щастя і світло людини.
    Пішов у незнані Вічні дороги Іван. Женя постаріла, стала прабабусею, коса зменшилась, а ямочка на вродливому личку залишилась з нею, як спомин її молодості.
    В  зимову пору до Жені приїхала її старша донечка. Гостила у мами, ділилась новинами життя, раділа сімейній згоді.
    - Мамо, пам’ятаєш мою першу ляльку, яку купив мені батько, коли мені було чотири роки?
- Чому не пам’ятаю? Навіть добре знаю як це було.
   Женя на мить задумалась, провела руками по голові, ніби хотіла зворушити
там щось забуте чи залишене на потім,  сказала:
    - Розкажу тобі, донечко, одну таємницю, яку ми з батьком ховали від людей, особливо від керівництва села.
    Слово за словом, поплили речення, в яких згорталось гарне оповідання, як вона з чоловіком бідували, як тягнулись до майбутнього, яке їм бачилось таким, яким його пророкували державні діячі. Працювали щоденно, а розвиднялось майбутнє дуже помаленьку. Не раз зверталась до Господа Бога, щоб допоміг вийти з труднощів. Хто знає, як все трапилось. Одного разу примітили, що рушиться курник. Вирішили поправити, а коли копали землю для фундаменту, знайшли схованку. Там були старі гроші, їх було багато, а ще три золоті монети, які зігріли серця і плани їхнього життя. Саме ці монети і принесли сім’ї прибуток. На них вони два роки поступово купували одяг, взуття і деякі дрібні речі для господарства. Саме тоді було придбано дві ляльки для  дівчаток. 
    Донька слухала маму, тихо зітхала, а коли ненька закінчила розмову, обійняла маму, погладила по голові, плечах, сказала:
    - Ці золоті монети – твоє придане для сімейного життя. Не могли вони пропасти, бо зароблені твоїм прадідом, чи може дідом, належали саме тобі, наслідниці  роду.
     - Правду мовиш, - усміхнулась Женя. - Є у мене здогадка, мій дідуньо
кілька разів розказував за якусь потаємну схованку.  Шукали її довго. Не знайшли. Так воно мало статись, що мені ці золоті грошенята були самі потрібні, інакше … прийшлось би дуже бідувати. А бідність – це скорочене життя і смуток у всьому.
     - Моя лялька, яка находиться у мене,  має відношення до золотих монет, які ви з батьком знайшли. Лялечку подарую своїй внучці і розкажу живу дійсну повість про минуле.
    

               


                ОСІННЄ  КОХАННЯ
                Життя – не ті дні, які пройшли,
                а ті, що запам’ятались.
                П. Паленко


      Тихий осінній вечір обійняв село Михайлівці високим спокоєм і надією на гарну погоду. Біля будинку Ліди Нікітіної сидять дві жінки: господарка і її приятелька, сусідка Зоя. Розмова душевна, тепла, прихильна.
    - Не знаю, як це сталось, - зітхаючи говорить Ліда. -  Я ніби пірнула в кудись, де все для мене розцвіло, запахло, обійняло і  понесло в краї, в яких я ніколи не була. Мені стало на душі і серці так мило і добре, що все забулось, відлетіло, – я відчула себе молодою, закоханою, весело-щасливою. Все це прийшло до мене в одну хвилинку, коли незнайомий чоловік підійшов до мене, я в той час стояла біля воріт, і попросив напитись води. Очі-в-очі – почуття до неба. Я сама себе не могла зрозуміти. Якась невідома сила в одну мить пробіглась через мене, ніби солодким током протягнуло, я усміхнулась, сказала:
   - Заходьте в подвір’я. Витягну свіженької водички. Вона у мене цілюща.
    Ліда знову зітхнула, глянула на Зою, перевела погляд в бік вулиці, схилила голову, сказала тихо: - З цього все і почалось.
    - Що саме? – запитала приятелька.
    - Зустрічі. Кохання.
    - З ким? – дивується Зоя.
- З Слов‘яном. Ой, вибач, я же перескочила з своїм оповіданням. Він
прибув в село провірити бухгалтерію в училищі. Вирішив пройтись вулицею, і примітив мене. Водичка з криниці причина познайомитись. Пізніше, сказав, що в ту мить, коли  проходив біля мого будинку, я показалась йому жінкою з іншої планети. Сонячні промінці освітили мене так, ніби я стояла не на землі, а в повітрі, вся зіткана з кольорових відтінків осінньої пори. Якби ти почула його голос, ти би здивувалась. Він у нього такий привабливий і ласкавий, що його можна любити тільки за його мову.
   - Якого він віку, твій коханий? – усміхнулась Зоя.
   - Йому 40, а мені – уже до 50-ти тягне. Та для нього мій вік не грав ніякої ролі.
- Не спіши, - поклала руку на плече подрузі Зоя. -  Розкажи, як це все
почалось,  що ти дозволила собі роман з чужим чоловіком?
    - Почалось з того часу, коли він  випив води, глянув мені в очі, запитав, як я живу, хто у мене є, де працюю і т.п. Якби ти знала, як мені не хотілось закінчувати розмову. А він стояв поруч, такий милий і любимий – я не розгубилась і … запросила відвідати яблук з моєї молоденької яблуньки. Він згодився і уже через півгодини ми  спілкувались так, ніби знаємо одне одного все життя. Я йому розказала все: за чоловіка, якого не любила, і який залишив мене по моїй же просьбі. За сина, якому 24 роки. За батьків, що живуть в Києві. За своє життя на два хазяйства – в Києві і Михайлівцях. Сиділи ми під старою грушкою, де у мене столик, а він… тихо зітхав, розказував за себе, що у нього друга дружина, якій всього 23 роки і яка, невірна  йому, бо любить іншого чоловіка, і не ховається з любов’ю. Він працівник Вінницького обласного виконавчого  відділу, прибув в село розглянути заяву, написану на головного бухгалтера училища.
    - А ти не запитала його, чого він живе з жінкою, яка його не любить? – спішно каже сусідка.
    - Запитала. Ніяковіючи відповів, що закохався в неї, коли був одружений. Розлука з дружиною привела до того, що він склав життя з молоденькою дівчиною. Є дитина. З першою дружиною дітей у них не було. Мабуть хоче зберегти сім’ю, заради сина, якому два роки.
    - А він її до цього часу любить?
    - Кого? Другу дружину? Ні. Говорить, що все пройшло, ніби водою змило.
    - Не повезло чоловікові. Дав волю почуттям, які привели до розлуки з жінкою. Мій брат каже, що в житті всяко може статись. Хтось оступиться, загляне в очі чужої жінки, проведе з нею кілька солодких ночей, але … повернеться в сім’ю, бо там є дітки. Я згодилась з братом на його висновки. Скільки таких випадків було, є і буде.
    - Я теж так думаю. Мій чоловік, коли ми жили разом, мав на стороні маленькі романи, але  робив так, щоб ніхто не знав.
    - Згадай Івана, колишнього твого однокласника. Я сама бачила, як він обіймався в долині з Марусею Шутько.  У неї свій чоловік у нього своя жінка, а … любовна змова солодша всього на світі. Зустрілись кілька разів, і … все. Не для прикладу це кажу, але, таке буває в нашому земному бутті. Ти не переживай так, не сумуй. Вірю, любовні побачення несуть радість, яка робить нас щасливими.
    - Навіть, коли кохання крадене?
    - Навіть тоді.
    - У мене кохання і крадене, і осіннє. Останнє. Оте яке я чекала довгі роки.
    - Цікаво кажеш. Ти нікого в житті раніше не кохала?
    - Ні. Були зустрічі, побачення, поцілунки. Кохання такого, як є у мене, не було. Світ змінився в позитивну сторону. Куди не йду, що не роблю – радію від того, що він є. Цей чоловік – особливе щасливе бажання в житті, яке буває один раз.
    - Де він нині? – запитала Зоя і, прислуховуючись до чогось, змовчала.
    - Поїхав. Був він тут тиждень. Закінчив роботу, зібрався в дорогу та,  видно, навмисно залишив якісь не підписані документи, бо повернувся через три дні назад. Тут придумав собі хворобу.  Пішов до лікарні, сказав, що впав на каміння, болить голова. Видали йому документ, щоб лежав, нікуди не ходив. Так ми з ним зустрічались ще один тиждень. Вчора покинув Михайлівці.  Я весь день плакала. Куди не йду, його голос чую. Знаю, він приїде до мене скоро. Можливо на день-два, і за те я йому буду вдячна.
    - Обіцяв, чи ти так думаєш? 
    - Бачила по ньому. Якби ти знала, яка я щаслива, що мене не обминуло  кохання. Коли він поруч, я готова світ обняти, землю цілувати, всім розказувати за свою любов.
    - Сусіди не бачили, як він до тебе приходив? – питає приятельку Зоя.
    - Я йому показала межову стежку між городом - моїм і Ганни.  Тією стежиною ходимо тільки ми. А далі в мій садок, попри сливки і  в подвір’я. Я тут його чекала. Йшов від мене тією ж дорогою, іноді дуже рано, іноді – коли всі сусіди вже були на роботі.  Правда, один раз Марія перепитувала мене, хто це такий, що навідується до мене. Я сказала правду, що це моє осіннє кохання. Вона так і не зрозуміла, що я їй відповіла.
- І не треба. Менше знають, краще сплять, - відповіла Зоя.
    Вечірні сутінки  тісненько обіймали кут села, де жила Ліда Нікітіна. Зоя йшла додому, не переставала думати за подругу, з якою дружить багато літ, і яка нині відкрила їй всю себе з своїм осіннім коханням. Думками повернулась в минуле, коли вони з Лідою були молодими. Батьки подруги переїхали жити в Київ, а Ліда залишилась в будинку з чоловіком, який був чужим не тільки для людей, але й для неї. Була війна. Був голод. Люди виживали як могли. Ліді допомагали батьки, а  вона берегла родинний будинок, сімейну історію. З малку дівчина мала хист до вишивання, яке для неї зіграло високу роль. Своїм мистецтвом вона зайняла гарне місце на виставці  в Києві. Посипались замовлення. Приїздила в село, працювала в колгоспі, а разом з тим, творила чудові візерунки на вишитому одязі, скатертях, рушниках, накидках. Виховувала сина, який після закінчення школи поступив вчитись в Київський Державний інститут. Приїздив до мами, але  не залишився з нею у селі. Так і жила жінка – половину року в столиці, другу – в селі. Що її тримало в нім, ніхто не відав. На питання чого саме не покидає Михайлівці, усміхаючись говорила, що тягне її сюди дивний поклик минулого її роду. І ось нині – Ліда закохалась. Розібратись в питаннях почуттів людини, неможливо. Хтось закохується в зовсім юні роки, до інших воно приходе в пору молодості, але світ знає – кохання може родитись в спілі, дорослі літа. Хто він цей чоловік Слов’ян, що зустрівся  Ліді в дорозі, яка веде її в пору осінньої краси, Зоя не знає, не бачила його, тільки чула, що він проводить якусь бухгалтерську ревізію в училищі.
    З такими думками жінка прийшла до своєї хати. Скрипнула хвірточка, зітхнуло подвір’я, тиша привела господиню до одвірка. В вікнах невидно світла – чоловік ще не прийшов з роботи. Озирнулась навколо, присіла на лавку, усміхнулась сама  собі, ринулась в сьогодення, яке принесло їй велику новину – Ліда Нікітіна відкрила їй таємницю свого кохання. А чому би не закохатись жінці, такій славній, привітній, розумній, вихованій в  пору солодкої осені, яка дарує людям стільки радощів і надій, що їх в мішок не зібрати. За довгі роки, з того часу, коли Ліда залишилась одна – вона ніколи, ні з ким не заводила ніяких «романів». І раптом все перевернулось, перемішалось, переродилось – закохалась в одну мить, і не жалкує. В таких подіях зрозуміти серце людини не можливо – воно не піддається розсудливим доводам, воно заповнене почуттям, але, що то є почуття, ніхто не знає. Можливо й непотрібно знати – інакше його знищать, розтопчуть, зневірять. Людина, яка любить, – щаслива високою  любов’ю.
    З такими роздумами Зоя зустріла свого чоловіка. Приголубила, поцілувала, стала розповідати  новини, перескакуючи з однієї на іншу, а він слухав, дивився прихильно на жінку, посміхався мило.
    … Осінь порядкує по своєму в кожному куточку Михайлівець. Що не день – щось нове і незвичне: то клени стали золотисто-малиновими, то черешні в шляху прибрались в такі різнокольорові одежі, що серце радіє. А сади! Не передати і не розказати за їх красу і величність вбрання. Гнучкі верби над панськими ставками змінили зелені листочки на жовто-коричневі, тішаться, що водиця ставу ввібрала в себе частинку мінливого простору, який весь час розказує їм про Всесвіт і події в ньому. День скоротився, зате ночі особливо-прихильні: зоряні, теплі, райдужні. Про «Бабине літо» ведуть розмови жінки. Ховає очі молода вдова, тішить мрію на зустріч в цю пору з кимось, там, де старі горіхові сади, або весела левада, яка ховає любовні побачення  двох. Днини плетуть осінні вінки з різнобарвного листя, останніх, квітучих трав, з мрій і бажань, і ними прибирають змови, чекання, цілунки і … надії на щось особливо-ласкаве і ніжне.
    Зоя пече житній хліб, пахощі тягнуться по довгій вулиці. Сусідка Надя сміється, розказує, що Зоєне гарне починання підтримає - скоро і сама спече такий хліб: в пічці  на черені, як пекла бабуня.
    Розмова, що срібло. Надя гарна жінка, з нею можна дружити, так думає за сусідку Зоя, і тут же згадала – хлібину понесу Ліді. Давненько не бачились.
   Дорога рівна, прибита колесами, шинами, ногами людей. А ось і ворота подруги. В подвір’ї тиша, лише з саду доносяться тихо-пісенні звуки.
    - Лідо! Ти де? – гукнула Зоя.
- Тут я! Хвилиночку зачекай.
Ліда появилась з саду з оберемком кольорових віт.
    - Будуть стояти в відрі біля веранди, - розказує хазяйка.
- Гостей чекаєш? – ставить на столик хліб Зоя.
- Снився мені мій милий. Приїде. Серце відчуває, що приїде. Він же обіцяв
приїздити, нехай нечасто, але …
Зоя дивиться на Ліду, не пізнає.  На ній нова сукня, волосся по модному
підстрижене, в очах блиск і радість.
    - Судиш? Твоя правда. А я не можу інакше.
    - Не суди іншого, сам не судимим будеш, - привітно відповіла Зоя.
    Через годину Ліда провела подругу аж за ворота. Зоя йшла і озиралась на  товаришку, що стояла самотньо і тихо в проймі  великої сільської вулиці.   

   
   
                ПІСНЯ
                Пісні – доля людських відголосків
                Т. Гартний

      Марія Лосковська неспішно вертається з села, куди ходила, щоб купити альбом і олівці для доньки Галі, яка уже в осінь збирається в школу.
     Біля криниці зустріла Тамару Хватько. Пішли в розмову.
    -  Вчора вечором йшла від  сусідки, зашпортнулась і  скрутила ногу, - показує перев’язане коліно жінка. 
    - Приходь, дам мазь від ударів. Я привезла батькам, такі ліки потрібні в господарстві.
- Прийду, - обіцяє приятелька. – А ти надовго додому?
- На два дні. Вчора приїхала, завтра повинна бути на роботі. 
- Як працюється?
- Непогано. Живу в гуртожитку. Харчі стараюсь везти з дому, а зарплату
відкладаю, хочу будувати власний будинок. У батьків добре, але …  росте Галочка, їй би мати окрему кімнату, а в татовій хаті всього їх дві.
- Не склалось у нас з тобою сімейне життя.
- Не склалось. Якби знав де впадеш… - усміхнулась Марія.
- Життя покаже.
- І я так думаю. Чула, нібито до тебе залицяється один хлопець, якому ти
вже два рази відказувала в сватанні.
- Ходить. Непоганий. Я рішила ще раз подумати, бо перший раз, коли
Коля посватався, зразу сказала: Да. А вийшло негаразд. Розбіглись ми. Не жалкую. Мабуть не моя він доля.
    - Мій Іван до цього часу перепитує, чи не зійтись нам знову. Я не хочу про це розмовляти. Мабуть розлюбила  його, бо  не горнусь до нього навіть думками. Піду я, а то матуся мене заждалась.
    В будинку Лосковських чисто прибрано, двір підметений, на шнурочку висять випрані речі.
    - Я обід приготовила. Чекаю вас, а ви не баритесь, - зустрічає доньку мати.
    - Тітка Міля затримала мене. Віднесла їй фартух, який пошила, печиво, а вона давай мене вгощати обідом. Насилу вирвалась. Такої щирої родички як тітуся Міля, у нас немає. Розказала я їй, що нині, під вечір повинна їхати в Курилівці, інакше запізнюсь на роботу, буду мати неприємності. Вона тут же повідомила, що її сусід збирається їхати в Могилів. Завтра, о 5-ть годині ранку виїде машиною через Мур-Кур. Можна поїхати з ним, місця там вистачить. Я подумала і … згодилась. Тітка запросила мене переночувати у неї. А в досвіт  виїхати в райцентр.  Поміркувала я, мені краще згодитись їхати завтра. Сьогодні змушу вас покинути в три години дня. Поки дійду до центра, там потрібно буде ждати автобус з Бару до Курилівець. Іноді він приходие з запізненням, а буває таке, що не заходить сюди. Половину днини  буду морочитись з від’їздом. А так, я можу використати вільний час і пошити Галі сукенку. До тітки піду вечором, приблизно в сьомій, а можливо і  в вісім  годин.
    - Добре кажеш, - годиться ненька. – Зараз ми маємо 11 годин дня.  Будеш їсти суп? А ще я спекла картопляники з соусом.
    - Їсти не буду. Прийде з роботи батько, разом і пообідаємо.
    - Воля твоя. Сідай шити, а я тим часом зберу для тебе сумку з продуктами. Не прибідняйся з харчами. Купуй собі щось смачненьке, бо ти ж важко працюєш.
    - Не важче, чим в  колгоспній ланці, - посміхається Марія.
    День тягне до обіду. Рипнула хвірточка, в порозі голос батька:
- На вулицю чути запахи вашої кухні. Щось гарне приготовили дівчата.
А де сама дорога моя Галочка?
- Пішла в гості до тітки Ніни. Та обіцяла дати їй подарунок, який для неї
залишив дідусь Іван,  якого вона дуже любить. Він їй завжди приносить цукерки від зайця, - сміється  Маня.
     - Мій брат ніколи з пустими руками не приходить в чужу хату. В кишені у нього чи то пряники, чи насіння соняшникове, чи цукерки, а іноді і лісові горіхи. Похожий на нашу маму, бабусю Онисю. Вона була дуже щирою жінкою. Любила співати. Бувало, як затягне пісню, – кут села притихає, слухають її спів. Гарною була по вроді. Лице панське, руки невеликі, мова лагідна. Всіх внуків пестила і любила якимось особливим почуттям, вони до неї мовби прилипали.
- Якось нещодавно зустріла в селі дядька Івана. Підійшла, звертаюсь до
нього: - «Іван Антонович, ви випадково не їдете в сторону Вигоди?» – А він так  здивовано глянув на мене, питається: - «Маню, ти чого до мене офіційно так? Я ж твій рідний дядько». Засоромилась я, насилу виплуталась в розмові.
    - Розказувала мені братова, дружина Івана, що одного разу він віз додому дрова, а назустріч вийшла стара тітка Овчаручка,  та що живе біля Велетнюків. Побачила мого брата, та як заплаче: - «Осінь в порозі, а у мене ні одного полінця дров немає». І що ви думаєте, Ваня повіз дрова в її подвір’я. А собі привіз через два тижні.
    - Побільше було би на землі таких людей, як твій брат, -  годиться з жінкою Микола.
    - А ти не похожий на нього? – звертається Наталка до чоловіка. - Згадай, як ти віддав Степану Черевчуку свою сорочку, бо він прийшов в клуб в залатаній.
    - Була така справа, - сміється Миколай і, відкривши вікно, розказує: - Йшов додому, а попереду мене бігло пташеня. Глянув, а тут десь взялась пташечка, та так заголосила, забідкалась. Зрозумів, пташеня – її дитинка. Поспішив, зловив маля, озирнувся, побачив на вербі гніздечко. Знати з нього злетіло дурне пташатко. Притягнув гілку, легесенько поставив там птаха, а воно вчепилось ціпко, сидить, надулось важно. Сам відійшов, примічаючи, як пташка-мама стала літати над ним. Присів  біля стежечки, дивився, що буде далі. А далі пташеня випрямилось, затріпотіло крильцями, полетіло прямо до гнізда. Мама-птаха пірнула за ним.
    - Всі малі діти похожі одне на другого своїми поступками, вчинками, справами, - веде мову Наталка.
    До вечірньої пори Марія шила донці сукенку, розповідала мамі за новини міста, тішилась погодою літа, зиркаючи за вікно, де золотоголове сонечко подивлялось уже в західний обрій неба.
    - Пора збиратись іти до тіточки Мілі. Мабуть заждалась  мене. Цікава у нас тітка. Коли не прийду – зразу же вгощає, ходить згадками в минуле. Пам’ять у неї чудова.
- Коли її донька переїхала жити у Львів, вона поїхала до неї, а вернувшись
розказувала стільки гарних історій, немов би  вона мешканець Львова, - розповідає мати, і, глянувши на внучку, каже: - Галочко, збирайся, підемо проведемо твою неньку.
    - Я одягну нову сукенку. Коли мене в ній побачить Володя, зразу же стане зі мною дружити.
- Володя - це син наших верхніх сусідів?
- Він. Говорить, що я мала проти нього. Вовка  перейшов в другий клас, -
веде  серйозну розмову Галя.
    Марія подивилась на маму, зітхнула, сказала:
- А ти говориш, що непотрібно будувати нову хату. Рік за роком  і …
    … Тітка Міля зустріла Маню біля воріт. Поруч на лавочці калачиком звернувся кіт, а коли почув чужу мову, нявкнув, мабуть запитав хто прийшов.
    - Ось так і живемо, - зітхає тітка. - День, що пушка. Не встигла пообідати, а вечеря бурчить, що пізно сідаю за стіл. Праця незакінчується. А колись, бувало, підганяла день, щоб піти на вечорниці, де хлопець чекає, де пісні аж під стелю. Потихеньку, помаленьку щезають звичаї народні.
    - Мама теж так говорить як ви. В травні, коли приїздила додому,  до нас прийшли мамині товаришки. Сіли біля хати і почали співати. Таких пісень я не чула раніше. Так гарно співали, що пташки замовчали. Пісня неслась ген-ген над селом.
    - У мене раніше теж збирались мої подруги по неділям. Теж затягували пісні, - гладить котика Міля, вдивляється в сутінкову дорогу.
    - А нині, чому не збираються?
    - Бувають, але рідше. Маруся перейшла жити до доньки. Текля – хворіє. Тетянка з Катериною забігають, поспілкуємось, іноді по двадцять грам вип’ємо, пробіжимось по новинах, а все таки за пісню не забуваємо, нехай одну – але заспіваємо.
    У сусідки рипнули двері, хтось спішно пішов до комори. Міля усміхнулась:
    - Невістка у неї людяна. Мабуть варить обід назавтра.
    Марія слухала тітку, звивала до купи її спомини, перепитувала щось для себе цікаве, поки кіт не нагадав, що пора йти відпочивати.
    - Я тобі постелила в великій кімнаті. Поки ляжеш спати, угощу тебе салатиком, який я називаю: - «Літо».
    - Не голодна я. На ніч їсти не можна, сни прийдуть погані, - сміється Маня.
    - Від мого салату – сни легкі і пухнаті, - не здається тітка.
    Салат дійсно був смачним.  Марія подякувала, побажала тіточці доброї ночі, пішла в свою кімнату.
    Спати нехтілось. Думки крутились, розтягувались, щоб знову завертітися навколо того життя, яке веде нині Маня. Так лежала вона довго, аж поки зрозуміла – спати їй мішає Місяченько, який освітив кімнату і не хоче відходити. Глянула на годинник – час ночі.  Тихесенько, щоб не розбудити тітку, вийшла у двір. Навколо стояла така тиша, що Маня здивувалась. Місяць дивився на землю закоханим поглядом, ніяк не міг на неї надивитись. Колись давно, в її юначі роки мати розказувала байку, що Місяченько з давніх тисячоліть закоханий у красуню Землю. А вона не підпускає його близько до себе, бо кохає другого. Гарна видумка, переплетена вимислами, які живуть серед людей і будуть жити ще довгі віки. Марія присіла на лавку, ринулась згадками в своє дівоче минуле. Де воно, те минуле, яке забрало її дитинство, юність, високу закоханість. У неї підростає донечка – пуп’яночок тої любові, яка стелилась перед нею такими ніжними надіями, від яких вона солодко  п’яніла  щастям.
    Маня встала, підійшла до хвіртки, озирнулась навколо, аж серце забилось від красоти ночі. Щось тихо і ласкаво торкнулось душі. На очі навернулись сльози, сльози  щастя, що вона все це бачить, відчуває, горнеться до нього поглядом, і вона уже з ним  в однім єднанні величної дійсності неперевершеного нічного дива. Чи то привиділось, чи насправді було, їй здалось, що місяць підморгнув до неї і спустив срібну доріжку, по якій можна було би побігти в Простір. Незміренне число зірок тихесенько перешіптувалось, веселилось, сміялось. Марія відповіла їм усмішкою. Так сиділа вона в обіймах ночі близько півгодини. І тут до неї долинули звуки пісні. Прислухалась, навіть встала з лавочки. Дійсно Хтось Десь високо підтягував пісню, яка поступово наближалась, ласкалась, ніжилась в нічному просторі над  селом, яке вже замріяно спало. Серце забилось від знайомої мелодії, яку співали два чоловічих голоса: один тягнув баском, інший – тенором. «Невже це хлопці ідуть з вечорниць і співають? – майнула думка у Марії. – А можливо це їй тільки здається?»  Та ні. Пісня неслась з сторони Гаманщини. Вона вже чулась ясніше, навіть її слова  виразно долітали до Марії:
        …И любил я дочку капитана,
            Это была дочь Василя Кулика.
            На свиданье меня пригласила,
            Потому, что любила меня.
            А в саду было тихо и спокойно,
             Сквозь деревья светила луна.
             На зеленом ковре мы сидели
             Целовала Наташа меня.
    «Боже мій, - прилетіла думка. – Та це ж співають наші Михайловецькі хлопці: Іван Король і Микола Хлопецький. Не відійшло ще від минулого те, що жило колись тут повсякчасно. Люди співали завше: при радощі і почуттях, при праці і відпочинку, при роздумах і  при світлих надіях,  співали, бо пісня не була чимось окремим від населення, вона жила з ними, діяла, допомагала, творила. Ось і зараз вона, як ніщо інше, несе тим хто її чує такі високо-щасливі хвилини, які людина не забуде ніколи. 
    Марія дослухала пісню, що поступово завершалась десь там, якраз в стороні, де жив Іван Король. На серці було затишно, легко, вільно. Потягнуло м’якеньким подихом ночі, спокоєм, щастям. Маня усміхнулась, сказала тихо: - «Дякую за пісню. Дякую за ніч. Дякую за те, що я живу».
    



            ПЕРШІ СОЛОДКІ ЯГОДИ ЧЕРЕШНІ
               
                Все чудове на землі – від сонця,
                а все добре – від чоловіка.
                М.М.Пришвін

    - Мамо, я вже пригнав корову на обід, - гукає Іван матусі, а сам, кинувши погляд кудись за ворота, усміхнувся.
    - Бачу, - відповіла Одарка. – Мийся і  будемо обідати.
    - Ні, - спохватився син. – Я спочатку піду до Петра.
    - Чого це до Петра в обід?
    - Справи є, - спішно сказав хлопець і побіг за хвіртку.
    - Оце. Які такі справи? – заговорила жінка.
    Їй ніхто не відповів – син був уже в дорозі.
    Іван прибавив кроки, звернув у вулицю до обійстя Горбатюків, привітався з тіткою Катериною, пішов в бік свого городу, який колгосп додав його батькам, так як біля хати землі було мало. А цей город находиться по сусідству з сімейством Олекси Берестюка. Гарний кусок земельки з садовими деревами і широкою межею. Іван часто сюди ходе з мамою, бо тут вони садять картоплю, квасолю, кукурудзу. На цій ділянці землі ростуть три яблуні, сливки, вишні, грушки і дерен. Нині Іван іде сюди один. Озирається, старається пройти так, щоб його ніхто не примітив. Тільки він один знає, чого так робить. Три дні тому, коли тут був з матусею, примітив у межі з Берестюками гарну черешню, на якій вже дозрівали ягоди. Він навіть пробував кілька, пригнув гілку, сказав мамі:
    - Через два-три дні всі ягоди доспіють. Жаль, у нас немає такої черешні.
- У нас є інша. Доспіває пізніше.
А ось і город. Пройшовся стежечкою, оглянувся на будинок Берестюків
нікого  не побачив. Далі потрібно пройти збоку від городу сусіда. Через хвилинку він вже був біля дозрілої ранньої черешні. Знову повів поглядом все господарство Берестюка, і, зрозумів – мешканці хазяйства знаходяться в хаті. Спритно поліз на черешню. Попробував ягоди, аж в серці щось залоскотало - такі вони були солодкі і свіжі. Піднявся вище. Гілки ягід вабили його. Він їв їх спочатку похапцем, а потім притишився, став вибирати самі дозрілі. На душі було не зовсім спокійно, як не кажи, черешня чужа і він не має права тут знаходитись. Та солодкі ягідки так вабили до себе, що не втримався і пішов на крадіжку. З такими думками Іван рвав ягоди, їв їх  мовчки. Та раптом відчув, до черешні хтось наближався. Від страху припав до гілки, навіть злегка зажмурився. А коли відкрив очі, побачив під черешнею Ганну Олексіївну, дочку Берестюка, його вчительку. Вона стояла і дивилась на нього, а він швиденько зліз з дерева, сказав привітно:
    - Добрий день.
- Добрий, - відповіла жінка. - Бачу, ти хочеш щось мені сказати.
- Хочу вибачитись.  Не стримався.  Поліз на вашу черешню не запитав
дозволу.
    - Як же так трапилось, що ти так поступив?
    - Не знаю.
    - Раз така справа вже відбулась, тоді візьми оце  відерце, нарви ягід і віднесеш матінці. Знаю, кортить поїсти ранніх черешень, - протягнула невелике відро жінка і погладила Івана по голові, доповнила: - Матінці можеш не розказувати, як все у тебе вийшло. Це наша з тобою таємниця.
   Іван стояв і не знав як говорити, а коли зрозумів, тут же не проговорив, ніби випалив: - Вибачте. Я більше ніколи в житті не візьму чужого.
   - Розумний ти хлопець. Вірю твоїм словам.
   Ганна пішла в сторону хати, а Іван поліз на черешню, нарвав і наївся ягід, зліз з дерева, озирнувся навколо, та не побачив нікого ніде, спокійно пішов додому.
    Мати узріла сина з відерцем ягід, злякано запитала: - Де взяв?
    - Ганна Олексіївна дала.
    - Як так дала?
- Дозволила полізти і нарвати. Спробуй. Солодкі. В осінь посаджу ранню
черешню біля нашої хати. Через три роки вона дасть врожай.
    … Пройшло двадцять років. Іван давно одружився, став батьком дівчинки Наташі, яку називає квіточкою, розказує їй не тільки казки, але і правдиві історії. Якось, проходячи попри город тітки Палажки, дівчинка підбігла до сливки, що нахилилась над дорогою, стала рвати їх.
    - Доню, - звернувся Іван до Наталочки. – Рвати без дозволу чужі овочі і фрукти не можна. Не ти їх садила і не доглядала. Щоб зірвати потрібно запитати дозволу.  Ми так і зробимо. Гукни тітку, вона мабуть десь тут поруч. Дома я тобі розкажу за один вчинок з мого життя і ти зрозумієш все, що я тобі тільки що сказав.
    Після обіду Іван покликав доньку, сказав привітно:
- Сідай на стільчик, розкажу тобі випадок з свого життя.
Поруч з Іваном і його Наталочкою ходила літня днина. Вона усміхнено
прислуховувалась  до розмов батька з донечкою, який розповідав про те,  як він в дитинстві заліз на чужу черешню, а її хазяйка не сварила його, а ввічливо розказала, що без дозволу чуже брати не можна, а потім  дозволила нарвати ягідок для матері. 
     - Це був мені особливий урок. Я його запам’ятав на все життя. З того часу ніколи  і ніде не протягую руку до чужого. Попрошу, мені більше дадуть, чим я би вкрав.
    Наташа уважно слухала татуся, дивилась на нього щасливим поглядом, думала, який він у неї добрий, веселий, привітний.
    - Татуню, - звернулась дівчинка до батька: - Виросту, стану вчити своїх дітей, як ти вчиш мене. Будуть вони похожі на тебе, самі хороші діти в світі.   
     Іван слухав відповідь доні, а в очах сіяли сльози – сльози щастя і добра.   

 

                АДЕЛЯ
            
                Чоловік – це є тростинка, саме слабе в природі
                творіння, але ця тростинка думаюча.
                Б. Паскаль



      В селі Михайлівцях всі знали Аделю Ярошевську – дівчинку, яка з раннього дитинства прославилась бойовим характером, сміливою, правдивістю. Мати не дивувалась відносно характеру доньки, вона його взяла від свого батька. Крім Аделі у матері підростала друга донечка Світланка – привітне і вродливе дитя, яке відрізнялось від Аделі всім: характером, вродою, слухняністю. Мати була дуже рада і щаслива, що Аделя взяла над сестрою верх, няньчила її, виховувала, вчила всього того, чим вона володіла. А володіла вона працездатністю, людяністю, жвавістю, добротою. Ось тільки верховодити вона могла скрізь і завжди. З дитячих літ Аделя стала ватажком хлопчиків, в кутку села, де жила. Її слухались всі, а якщо якийсь хлопець почав їй перечити, вона тут же ставила його на місце. З п’яти років  сама заплітати собі коси, які у неї були русо-каштанового  кольору. Стрічок дівчинка не носила.  Вчилась Аделечка, посередньо. Рідко хто з вчителів жалівся на неї, якщо навіть тоді, коли вона була винна. А винна була в тому, що могла забути зошит чи книжку дома.
    Післявоєнні роки гуртували школярів по різному. Наприклад, в перший клас діти йшли в 7 років. Але в воєнні роки школа не працювала, то  в перший клас в 1945 році,  пішли навіть ті, кому було 9, іноді і 10 років. На все це ніхто не звертав уваги – діти тягнулись до навчання, це багато значило для них. Мабуть  тому Аделя в школу пішла в 9 років. Ця подія  не заважила їй, вона рахувала, що повинна взяти відповідальність за сестру, яку  любила по своєму, не давала нікому і ніколи її лякати або гнівити.
    Роки підганяли людські літа і вже в 1950-х  Аделя підтягнулась в зрості так, що дехто міг сказати, що вона зовсім доросла дівчина. Мати не нарадується доньками – все чим і як вони живуть, має велике значення для сім’ї. Плани матері розбирались разом з донечками. Коли ненці потрібно допомогти в праці на колгоспних нивах, першою іде  Аделя. Якось присівши за вечірній стіл, Світлана заговорила, що її подружка Маруся після закінчення школи хоче піти вчитись на медсестру.
     Аделя слухала, усміхнулась привітно, запитала:
- А ти уже вибрала для себе фах ким бути?
    - Ні. Можливо вчителькою, або вихователькою в дитячому садочку, - сказала дівчина і тут же добавила: - А втім, не знаю ще куди податись вчитись.
    - А я стану технологом харчової промисловості.
Мати з Світланою дивились на Аделю так, ніби вперше її побачили. В їх оселі ніколи і ніхто не вів розмови про  фах, який назвала Аделя.
    - Ти звідки його викопала? – запитала сестра.
- Що викопала?
- Фах технолога.
- З життя. Гляньте навколо, які врожаї збирають наші три  сільські
колгоспи і радгосп за один рік. Все це потрібно переробити. А хто його
переробляє?  І де переробляють? Скажете, що в містах. Вірно. А хто там працює? Дасте відповідь, що там працюють робочі люди. Але у них, у робочих, є свої фахівці. А спеціалісти харчової промисловості – технологи. Є і інженери. Я хочу стати технологом.
    - Не чула, щоб хто-небудь з наших молодих вчився на технолога, - ставить мати в миску Аделі кашу.
   - По-вашому, куди підуть вчитись Галя і Юля Ткачі? А Тамара
Кривов’язюк? А Надя Сливінська? Ліда Перепелиця? Всі вони відмінниці. Готовляться в Вінницькі технікуми. Після технікумів поступлять в інститути. А мені би поступити хоч би в технікум. А далі життя покаже, що і як буде.
    - А конкурси там які? – запитала Світлана.
- Великі. Не уявляю навіть які. Поїду – побачу.
- Раз пішла така розмова пропоную план. Ближче весни купити двоє
маленьких  поросят. Будемо годувати чим зможемо. Трави і буряну їм вистачить з городу. А в осінь одне продамо. Можливо Аделя піде вчитись. В місті потрібні гроші.
    - А якщо не поступлю – будемо годувати двох. Продамо під Новий рік. Гроші завжди потрібні, - виказує своє дівчина, зиркаючи весело на маму і сестру.
   Сьомий клас для Аделі був відповідальним. Та як би вона не тягнулась до знань, в технікум харчової промисловості не поступила, із-за конкурсу. Вернулась Аделечка якоюсь зовсім іншою дівчиною. Коси вона підстригла, а Світлані показала, як потрібно причісуватись, щоб волосся було пишним і свіжим. На всі питання як там прийшлось її тримати два іспити, сказала:
    - З деякими дівчатами і хлопцями, які поступали в цей технікум, приїздили батьки. Та і своїх там знайомих для викладачів хватає. 
    - Яких своїх? – запитала мати.
    - У вчителів технікуму є багато знайомих, родин, сусідів, у яких діти бажають  стати фахівцями цього учбового заходу. А я хто? Аделя Ярошевська, з села, з родини вдовиці. Та й оцінки у мене не всі п’ятірки. Потрібно напружитись, не бігати на танцюльки, а сідати за книги.
    З цього часу на столі у Аделі збільшилось книг і зошитів. Дівчина поставила собі задачу кожен день три години сідати за навчанням. Мати не узнає доньку. Вона не тільки взялась за книги, дівчина після того як побувала в місті два тижні, стала за собою слідкувати. Волосся у неї з дитинства злегка кучерявилось. Нині, підстрижене, воно придало обличчю вигляд тендітності і м’якості.
    - Ти би пішла на танці, - радить мати Аделі. – По неділях, біля клубу збирається молодь. Раз в тиждень грає молодіжний духовий оркестр, а Степан, завідуючий клубом написав і повісив програму на місяць, де по вихідним виступають з концертами дівчата і хлопці села.
    - Наша Світлана гарно співає. Я  співаю краплиночку краще, чим наше порося, коли хоче їсти, - регоче дівчина.
    - Можеш піти і послухати  як інші співають.
    - Уговорили. В неділю піду в кіно, а перед цим, подивлюсь, як танцює молодь. Сама я до танців не дуже звикла, хоч  танці мені подобаються.
    Мати дивується донькам: дві донечки, а які вони різні. Сусідці каже: - За Світлану не журюсь. Пару собі знайде. Вже нині Микола частенько проходить біля воріт, виглядає Світланочку, бо давненько придивляється до неї. Молода ще донечка, та … А відносно Аделі – тут справа інша. Пора би і на побачення ходити, а вона, як тільки вечір – сідає читати книжки.
    - Уперта в навчанні, - додає сусідка. – Те, що має бути для неї, те і буде. Прийде час, закохається дівчина і не запитає, як треба любити.
- Правду мовиш, - годиться мати Аделі.
     Осіння пора багата на красоту в Природі.  Розмалювала листя на деревах, підпоясала сукню кольоровими  кутасами, на голову закинула барвисту хустину, тісно поцілувалась з Жовтнем, полетіла на крилах в Край Бабиного Літа, де цвіте Високе і Загадкове Кохання. Аделя вийшла рано з хати, ахнула, побачила якими самоцвітами хтось вишив сад, де ніщо не повторюється, фарби такі живі і такі вродливі, що серце забилось від нгастрою. Цілий день придивляється до природних змін. В обідню пору розказує мамі, що шовкове сріблясте павутиння літає повсюди, а в книзі написано, що в ньому знаходяться малесенькі павучки, а павутиння саме дуже тендітне  і ласкаве. 
- Бабине літо – пора жіночого дуже солодкого кохання, - сміється мати.
- А весна? – питається Аделя.
- Весна має свої особливості. Бабине літо, це недовга  пора
неповторимої любові.  А ще кажуть, що той, хто закохується в цю пору, – пронесе своє коханнячко через все життя. 
    - Мамо, я в магазин. Потрібен зошит, ручка і гумка. Я скоро, - каже Аделя і, підхопивши сумку іде з хати.
    В магазині три молодиці вибирають одяг, який нещодавно завезли з міста. Поздоровалась, запросила показати альбом, який продавець виставила на вітрину.
    - Гарний, - усміхається Аделя. – Дайте мені ще зошит, олівці і ручку.
    - Вчитись збираєшся, - каже Марія Вінницька. – Освіта в наш час дуже потрібна справа. Нас, таких як я, війна лишила змоги бути грамотними. Можеш писати і рахувати – вся наука для нас. Ти не залишай своєї мрії стати на ноги з дипломом в руках.
    Аделі приємно слухати таку мову. Вона подякувала жінці, пішла з магазину. Не встигла  переступити поріг, коли їй назустріч появився незнайомий хлопець: очі сині, волосся темне, лице світле, добре. Щось в грудях сколихнулось, ніби заспівало, затріпотіло від погляду  юнака.
    - Вибачаюсь, - сказав привітно. – Проходьте.
    - Ага, - тільки могла виговорити дівчина і ступила крок, коли і хлопець зробив його, намагаючись пропустити Аделю. Та раптом зрозумів, вони обоє зробили по кроку так, що опинились віч-на-віч поруч, зовсім близько одне одного.
    - Я сьогодні якийсь розсіяний, - заговорив незнайомець. – Вибачте,  ще раз, - і відійшов в сторону.
    Аделя так розхвилювалась, що не змогла нічого сказати, а припустилась швидко іти в бік дороги поспішила відійти, не сказала хлопцеві ні слова подяки. Якась сила заставила дівчину озирнутись, і тут вона побачила, що хлопець стояв на тому же місці куди відійшов, і дивився їй в слід. Шалено билось серце, в грудях щось відізвалось піснею, а вона вся сама була такою щасливою, що навіть замугикала модну мелодію.
    Дома матері сказала, що все купила і, глянувши в люстро, що висіло на стіні, додала:
    - Не заважало би підстригти волосся, а то очі закриває. 
- Маша підстриже. Його потрібно підрівняти. У тебе воно трішки
кучерявиться, легко привести в порядок.
    - Так і зроблю. Нині же і піду до Машуні.
    В клубі крутять кіно, а на вулиці збираються танцювати. Аделя з Ніною Оксюк стоять поруч. Розмова про сільські новини котиться м’ячиком від одного, до іншого мешканця села.
    - Приїхав внук Маланки. Гарний хлопець, - ділиться розмовою Ніна.
    - Надовго? – запитала швидко.
    - На два тижні. В відпустці він. Син  тіточки Маланки виїхав з села давненько. Жив в Росії. Недавно переїхав в Вінницю. А Ігор, так звати тітчиного внука, закінчив технікум. Працює. Чула, ніби хоче ще вчитись, але  не знаю де, і на кого.
    - А ось і  Ігор іде з Анатолієм Глухманюком, - шепнула Аделя і поправила локон, який спустився на чоло.
    - Він.  Я його бачила здаля. Наші дівчата всі очі повернули в їх бік. Цікаво, до кого вони підійдуть.
    На танцювальній площадці закрутили вальс три пари. Ніна озирнулась  в бік Василя Поворознюка, хитнула головою, усміхнулась:
    - Здається, що Ігор збирається танцювати. Погляд кинув в бік Олесі. З них би була гарна пара, - не перестає коментувати Ніна.
     - Нехай, - злегку байдуже відповіла Аделя, а сама провела очима за рухами Ігоря. І тут вона примітила, що і він в цю мить глянув в її бік. Ось він зробив крок, другий …хлопець уже біля неї. Усміхнувся, поздоровався, запитав:
    - Вас можна запросити на вальс?
    Від хвилювання Аделя тільки могла згідно кивнути головою.
    А танець сміявся, радів, розливався мелодичними перебораами, звав і чекав тих, хто зібрався нині на танці.
    - Ви непогано танцюєте, - сказав Ігор. – Вас звати Аделя, а чи знаєте, звідки це ім’я?
    - Бабусю мою звали Аделею. По лінії батька. А звідки воно пішло – не знаю.
    - Якщо бажаєте, разом з вами поговоримо, звідки у вас і у мене наші імена?
    - Чому би  ні? – перепитала дівчина.
     Дорога додому Аделі від клубу до оселі недовга. Але нині для Ігоря і неї вона подовжилась тим, що вони, прийшовши до воріт хати дівчини, повертали назад, йшли аж до сільмагу, щоб потім знову повернутись до будинку дівчини.
- Північ на вулиці, - каже усміхнено Аделя. – Півні співають. Мої мене
чекають.
- А моя бабуся мабуть всі вікна продивила за мною. Я у неї був один раз 
три роки тому, перед тим, як поступив в технікум.
    Дома Аделя розказала мамі і сестрі, що Ігор працює, готовиться поступити на заочний відділ в інститут.
    - Коли я сказала, - тішиться мовою Аделя, - що збираюсь вчитись в місті, він мені пообіцяв узнати за підготовчі курси. Якщо такі відкриють, я поїду туди. Буду працювати і  готовитись до вступу в технікум.
   Два тижні Аделя ходе на побачення з Ігорем. Село перевернулось кілька разів вверх дном від новин, які заполонили кожну хату – Аделя, дівчина, яка була ватажком у хлопчаків, закохалась в онука Маланки і ходить з ним не тільки вечорами, а і вдень - сидять на лавці біля її хати.
     Перший лист від Ігоря Аделя отримала через кілька днів після його від’їзду. А коли прийшов другий – дівчина зібрала сумку і поїхала в місто.      
     Мати Аделі розказує, що донька працює, ходе на курси підготовки в технікум,  шле серйозні листи, щаслива тим, що збувається її мрія.
     - Мамо, Аделя прислала світлину, де вона стоїть біля Будинку Культури. На ній нові черевики, пальто і  шапочка. Не впізнати нашу Аделю, - сміється щасливо Світлана.
    Мати взяла листа, стала читати, потім витягла з шухляди попередні листи  Аделі, поцілувала, перехрестилась до ікони Божої матері, поклала написане  донечкою  за ікону, стала говорити з образом, мов з живою ЛЮДИНОЮ. 
    - Матір Сина Божого, допоможи моїй доні, вона хороша дитина.  Молода  ще, може помилятись в життєвих ситуаціях. Укажи їй путь в майбутнє, щоб був він не зовсім тернистим.   
    Світлана слухала маму, яка творила молитву взяту від серця, душі, життя. В кімнаті стояла тиша, тільки було чути, як за вікном про щось весело шепотів грудневий дощик.