Хтось пише про Добру Звістку. Хтось промовляє її тихо.
А я малюю засніжену вишню аквареллю на рисовому папері.
Думаю про Дао, про медитацію на Мовчання Будди.
А в буді біля бурдайчика з дровами спить мій собачка кумедний.
І звати його Топа.
Падає сніг лапатий. Гілочки гнуться вишні. Чуюся мовби Арджуна.
Не довіряю сповна Крішні. Не довіряю собі. Нікому.
Коми ставлю куди попало. Вигадую правила персональної пунктуації
Уявляю під снігом кетяги робінії (ботаніки знають, то - біла акація)
Вдихаю пахощі. Мащу піднебіння медом липовим.
Прокидається Топа. На мене глипає. Слухає спів Великої Мантри
і підвиває тихо.
- Всесвіт безмежний?
- Так.
- Ми безсмертні?
- Так.
- Тобі страшно?
- Ні.
- Чому я боюсь?
- Бо не маєш знань.
- Менше знаєш, краще спиш?
- І не прокидаєшся.
- Що робити?
- Жити.
- Як?
- Просто і весело.
- Але всі сумують.
- Хто всі?
- Люди.
- Не всі. Ти помиляєшся.
- Чому?
- Бо спиш?
- Зараз також?
- Авжеж.
- Хто ти?
- Я той, хто прокинувся.
- Де ти?
- По той бік твого сну.
- Як туди потрапити?
- Засни у сні.
Сніг тане. Течуть струмки. Так завжди буває з першим снігом.
Сього року він впав надто заранє. До бабиного літа.
Наступного тижня попливе срібне павутиння по небу,
суховій пожене по степах перекотиполе,
стукотітиме дятел у вільшині,
котисько спатиме на осонні,
а ми співатимемо осанну
життю вічному незнищенному.