Хвилі бігли одна на одну, підіймались вище людського зросту і падали з ревом на берег, залишаючи білу піну. Старий довго дивився на бурхливе море, потім, невідомо кому, махнув рукою і стулив свої вузькі губи, що невдоволено сховались під сивими вусами. Сьогодні не доведеться йому підти в море, бо воно не хотіло тримати човна і, начебто, викидало все на берег. Важким кроком побрів старий до своєї хижі, що давно вросла в землю. Пройшло тут життя, в старій саманній хаті, яку він побудував сам. Давно це було...Так давно, що й не згадаєш всього..
Нахильці підняв він корзину, що несло подвір`ям від вітру, а потім сів на велику лаву попід стіною і знову став дивитись на море. Без нього він не міг жити. Старі, кремезні руки вже не могли вправно скрутити цигарку, сил не вистачало приготувати собі їжу, але кожного ранку він сідав у човен і плив далеко, туди, де йшла риба. Закидав сіть і чекав, як вона обважніє, і різким рухом вихоплював її з води. Ніхто з його приморського селища не міг зрівнятися з ним у мистецтві ловити рибу. Молоді рибалки часто питали в нього поради, що та як, а він вчив, бо за його плечима була сорокарічна работа на траулері, а не тільки рибальство для втіхи і мізерної копійки. Важко стало жити... Все, наче, летіло шкереберть. Світ з`їхав з глузду і перевернувся. Всі тепер думають тільки про гроші. Он,- розбудували весь берег, щоб тільки більше нажитися. Від цих приїжджих нема спокою. Чи думали вони з дружиною, що їх селище так розростеться, і з обох боків їхньої хати виростуть база відпочинку та приватний готель? Ні, не думали...Де ти тепер, Маріє? Так важко без тебе... Чи дивишся на мене згори, чи бачиш, як я тут доживаю віку?..Ох, Маріє...Все бачу тебе в отому ошатному платті з маленькими квіточками, і душа моя все тебе кличе. І навіщо ти полишила мене тут самого? Знаю, що ти скажеш, що в нас є син, що він дбає про мене, що гріх мені жалітися. Але чи бачила ти, як минулої осені він повернувся додому з великого міста, а очі в нього були, як у понівеченого собаки? Добре, що бог дав нам Надійку, нашу невістку, яка змогла простити цього бовдура, і все, врешті, налагодилося. Ось згадав про Надійку і відчув смак її пиріжків, що вона передала з сином сьогодні. Де вони? А-а, ось тут! Які смачні! З картопелькою, з капусточкою та з печінкою, вже й борщу не хочеться. А завтра син забере мене до себе, бо в меншої онуки день народження. Ото вже навтішаюся! А ти знаєш, Маріє,наш онук Миколка справжній моряк росте. Вже й сіть сам плете і човник засмолить. Скоро знову візьму його в море. Не сперечайся, Маріє! В когось і моя кров повинна бігати! Ну й що, що треба чекати, як чекала ти! Море - воно таке, і дарує, але й бере...Що тут поробиш? Така платня за любов до нього...
Не зчувся старий, як вечір визирнув з-за моря. Сонце вже схилилося на захід і червоне крило надвечір`я лягло на скляну поверхню моря, що трохи заспокоїлось, але заходити в нього було ще небезпечно. Десь кричала чайка, пірнала і знову з криком здіймалася вгору. Солоний присмак моря стояв у повітрі. Дихалось легко.
Примружені очі старого побачили молоду жінку, що йшла берегом і палила.Її червоне плаття міцно облягло її струнке тіло, що виглядало оголеними до срамоти ногами, плечима, грудьми, звабливими руками.
" О, понаїхали!"- думав старий. Жінка озирнулася, трішки затримала погляд і пішла у бік старого.-" Що треба цій безсоромній?"
- Доброго вечора...- промовила вона якось напружено, затягнулася і з насолодою випустила дим.- Я бачу, що ви давно живете в цій дірі... - Її червоні губи з задоволенням смоктали цигарку, а підведені очі зверхньо розглядали старого. Та жоден м`яз на його обличчі, здавалось, не ворухнувся. Очі не розглядали жінку, а дивились все туди ж, на море.
- Я тільки приїхала. Залишила машину біля готелю. Чи знаєте ви всіх мешканців у цьому селищі?
- Мабуть, - промовив старий.
- Я шукаю одного чоловіка. Його Миколою кличуть. В нього двоє дітей, начебто.
- В нас багато Микол є... Та навіщо він вам? Ви здалеку, мабуть, їхали?..
- Хочу забрати його до себе в столицю.- Почулося крізь смоктання цигарки.- Восени я його вигнала, а тепер хочу повернути!
- Отакої! Вечір уже. Пізно. Завтра розшукаєте.
- Звісно, що завтра. Спека була цілий день. Піду, скупаюся!
- Море ще не заспокоїлося...
- То й що? Чудний старий! - вона скинула з себе сукню і залишилася в одних стрінгах.
- От безсоромна!- майже вигукнув старий, а вона , регочучи, кинулася на хвилю.
Тільки під ранок старий задрімав, та йому все виділося бурхливе море,оголені сідниці, червоні гидкі губи і страшний шторм. Його човен накривала хвиля, заливала його водою. Старий боровся, намагався втримати човна та, коли знову велетенська хвиля накрила його разом з човном, він прокинувся і вже більше не заснув...
- Здоров був, тату! Ну що, ти зібрався?
- А як же! Ось тільки подаруночок візьму!
- Ох, і гарний велосипед ти купив малій!
- А то! Я старався. Дивись, і море заспокоїлось! Все буде добре!
Вони швиденько пішли до машини, яку Микола полишив біля хвіртки.
- Тату, а що там міліція робить в готелі? Ого, понаїхали! Он якусь машину...червону...розглядають?..
- Та мало чого буває, синку. Кажуть, що хтось утопився... Поїхали швидко, бо Надійка, мабуть, зачекалася! Ще ж Миколку треба з школи забрати!