&&&
Лю, як добре, що ти не читаєш мене.
Ховаєшся від моіх текстів, як чудовисько від красуні.
Лю!
Вранці ти приносив підсніжники мені. Вони розквітали на моіх сонних персах, яким снилися твоі поцілунки.
Люби мене, Лю!
Люби мене, як тоді.
Я сумую за тобою таким, яким ти був ще недавно...
Ніжним! І моім.
Щоночі я розплющую очі. Щоночі зболеним поглядом в моі глибокі божевільні очі, мов у Оранти, дивиться Птаха Осінь. Вона знає, що я загубила тебе десь у серцевині серпня.
І на картах Таро не гадай, щоб дізнатися правду гірку, мов полин, притрушену сірою золою перетлілого почуття.
Страшною війною-мовчанням ідеш на мене, Лю. Душа моя - перелякана. Забилася в куточок неіснуючого Всесвіту, шукаючи Сонце твоє.
Земля - пустеля мені без твоєі любові. Голодна твого тепла. Ім золотий пісок, який знаходжу в кишенях. А колись я пила воду з твоіх люблячих долонь.
Лю, ти не плачеш...
Щасливий, не знаєш, Хто такі Сльози.
Навіть каміння плаче, Лю.
Якби могла, то обійняла б каміння, яке ти кинув у мене.
Ти став мені найріднішим Пеклом. Не хочу і Царства без тебе.
Лю, я не вмію ходити по битому склу. Зате вмію, мов балерина, тихо - на пальчиках. Нині підкрадуся до Сну твого: погладжу тебе по спині, не торкаючись голоі шкіри - боюся розбудити. Поцілую мушлю вушка. Налюбуюся тобою - таким далеким - далеким, з іншого, щасливого мого життя, чоловіком.
Тобі сниться інша жінка...
Як нестерпно-боляче бачити іі у твоєму Сні.
Але спи, Лю. Спи!
Осінь подарувала срібну павутинку. Таку тоненьку - тоненьку, як і душа моя. Розрізую вену - випускаю птаху в небо: най летить.
Спи, Лю!
#МаріаннаШутко#