***
Звичайний чоловік
1.
- Власта - гарна жінка. Колись була першою красунею в нашому місті. Знаю, що симпатизує мені. Ну не можу нахамити ій:"Відчепися від мене!" Най думає собі жінка, що закоханий в неі. Квіточко, ти робиш шкандаль на рівному місці. Я був дуже злий на тебе вчора...".
- Так і ти не один гарний мужчина в моєму житті, - відрубала Міла.
"Істеричка!" - подумав Едгард.
"Придурок!" - розізлилась Міла.
*
...Дівчина довго стояла під напором холодноі води. Душ шумів, мов Ніагарський водоспад, перебиваючи думки Міли.
"Чорта лисого тут заспокоішся! Як він міг зізнатися в такому, що йому подобається інша? Ось так тобі можна вірити?" - розмовляла сама з собою.
Ій було боляче усвідомлювати той факт, що Едгард - звичайний чоловік. "Серцеід! До сита нагодував мене брехнею!".
- Боже, як таке знову трапилось зі мною? Чому, Боже, знову стріла диявола, котрий збирає жіночі душі?
Бог мовчав.
Міла кинула рушник на підлогу. Хвилини три стояла незрушно - слухала, як після холодноі води іі тіло наливалося гарячою кров'ю. На стіні голосно бив годинник, пробуджуючи у скронях мігрень.
Сьогодні з неі здерли шкіру. Ось така оголена - без шкіри - Міла піднялася з першого поверху на другий. Благо, будинок далеко за містом. До перших сусідів хвилин сорок йти пішки. Та якби хтось і побачив іі, голу, - дівчині байдуже.
Вийшла на балкон. Глибоко вдихнула. Глянула вниз на дорогу, яка веде у місто. Ні, вона сьогодні нікуди не піде. Зараз відключить мобільний і хай думають всі, що померла.
Міла зручно вмістилася в кріслі, підібгавши під себе ноги. Відкинула голову назад і...розплакалася.
- Ед, я не пантрую тебе. Не перший день живеш на світі. До мене мав багато жінок, але ти так і не зрозумів, що не можна коханій розповідати про інші симпатіі. Це - твоє. Це лише твоє. Мені не треба знати, кого ще ти крім мене там собі любиш чи обдаровуєш увагою.
Едгард!
Едгард!
Едгард!
Як я люблю тебе, Едгарде! Я була впевнена, що ти кохаєш лише мене. Але в тебе є Власта. Ти сказав, що вона старіє.
Ед, мені через десять років буде стільки ж як і твоій Власті.
Не вмієш ти любити жінок. Любити нас - це не лише викохати. Любити треба одну по-справжньому, якщо прагнеш взаємності. Так знай: на одну твою зраду, моіх зрад буде десять!!!
Думки - вбивці. Колись вони вб'ють мене. Треба записувати іх. Вести щоденник. Але навіщо мені щоденник? Щоб описувати походеньки Едгарда? Чи своі сльози? Шкода паперу. І чорнила.
Не зчулася, як звечоріло. Зайшла в кімнату вдягнути халат. Вона любить синій колір. У якійсь психологічній статті вичитала, що синій колір не збуджує чоловіків.
Задумалася: а який колір білизни збуджує Едгарда? Вона ж про нього нічого не знає. Зате він знає про неі все. І навіть про родимку вище коліна у формі серця.
Вночі не могла заснути. Лежала у ліжку, що пахло ій Едгардом, розкинувши руки навхрест.
" Я схожа на розп'яття!" - лише тепер Мілу наздогнала істерика.
Із прочиненого вікна в іі заміський будинок долітали звуки дискотеки, чувся плюскіт води у річці, сюрчали коники.
Кликала сон до себе. Замовляла на зорі і місяць. Хотіла розчинити у сні всю печаль пережитого дня.
На світанні наснилося видиво, ніби Едгард цілує іі тендітні пальчики на ногах.
Вранці, розплющивши очі, очманіла від несподіванки - між пальцями іі ніг цвіли ромашки.
- Які у тебе ніжні ступні. Мов у немовляти! - Едгард ковзнув кінчиком язика від п'ятки до носочка дівчини.
- Едгард, ти мені снишся? - не повірила в реальність.
- Це ти мені снишся, Міло!
*
"Нарешті вільна від клітки в грудях, яку дивні двоногі створіння називають любов'ю. Я люблю лише Господа. Жоден чоловік більше не підсадить мене на голку страждання, не розтрощить мою підсвідомість власним егоізмом.". Міла дійсно була щасливою. Відчуття свободи п'янило сильніше, ніж останнє іі кохання.Почувалася зітканою з прозорого теплого повітря, яке накочувалося на неі згори, просочувалося крізь пори шкіри, переповнювало аж до збою дихання. Вийшла з церкви з полегшенням, тричі перехрестилася на порозі, вклонилася Господу - бо так навчила іі покійна бабця, і побігла на останній автобус додому.
"... На жаль, ваш абонент не може відповісти. Міла пішла на ****ки. Коли буде - невідомо. Іі коханий автовідповідач...".
У слухавці пропікали короткі гудки, різонувши вухо Едгарда. Чоловік одною рукою тримав кермо авто, другою - гаджет. Спробував ще раз набрати номер Міли, але чортихнувся і кинув мобільний на заднє сидіння.
- Міло, знову тебе чорти телесують! - бубонів собі під ніс. - Що з тобою, дівчинко?
Ввечері побачив смс від коханоі: "У тебе серце гуртожиток. Ні, ще гірше: готель. Більше не приіжджай до мене. Ти мені такий непотрібний!".
- Міло, я впустив тебе в душу, а ти... Не буду нічим розбавляти тебе. Навіть льодом! - Едгард налив собі віскі... по вінця душі. Випив залпом.
- Хто ж тебе так зранив у минулому житті, що не довіряєш мені?
Так, досить уже цих скажених емоцій. Треба працювати - готуватися до завтрашньоі конференціі, - намагався заспокоіти розбурхані думки, які тенісним м'ячиком стрибали в його голові і щосили гупали в мозок. Сів за ноутбук, включив кнопку і виключив. Йому заважала заспокоітись вона - його стервозна Міла. Відчував іі присутність всюди. Якесь прокляття - ця одержимість нею. Навіть зрадити не може. Бо вперше зустрів жінку, котрій не хочеться зраджувати. Бо вона малювала на його спині ластівок. Знову озвалася до нього іхня остання зустріч. Досі відчуває тих ластівок. Як Міла ніжно провела мокрим пензликом по його хребту зверху вниз.
- Чому ластівки? - запитав.
- Бо вони летять у вирій. А твоя спина - небо для Божих пташок.
Спина Едгарда направду гарна: сильна, смаглява, гаряча, мов пісок у пустелі. Скільки жінок - перекотиполе цілували іі? Дівчина обережно притулилася до мокроі від фарби спини коханого і ластівки ожили на іі щоці, шиі, грудях, животі. Едгард слухав дитинне дихання - як вона тихенько засинала, відкривши ротик, з якого потекла гаряча слинка у дзьобик намальованоі ластівки.