Присвячую моїм подругам,Уляні і Олені. Дякую, дівчата, за дружбу.
Ляльку звали Леля. Орися не пам'ятала себе без цієї іграшки. Проста, звичайна лялька-мотанка, в яскравій квітчастій спідничці, білій сорочці, без обличчя, - це була улюблена іграшка Орисі. Хоч зараз, коли дівчині виповнилось 18, вона була швидше спогадом про дитинство. Леля сиділа на тумбочці, біля ліжка, і ввечері Орися часто розповідала їй про те, що планує на завтрашній день. Вона робила це швидше для себе, адже лялька ніколи їй не відповідала, хоча слухала дуже уважно. І все таки для Орисі Леля була найкращим оберегом і порадницею.Будь-які хвороби дівчинки відступали, якщо поруч з нею лежала Леля. Правда, саму ляльку після такого доводилось прати: на ранок вона була такою брудною, неначе на землі валялась.Та й поради Лелі зводились лише до "так" чи "ні". Лялька просто зникала, "ховалась" від Орисі, допоки дівчина не знаходила правильної відповіді на запитання чи вірного розв'язку проблеми.
Минулого року, коли Орися лише вступила до інституту, вона дуже захотіла свободи. Хотілось вирватись з під батьківської опіки і пожити самостійно. Тим більше, що одна з дівчат її групи збиралась знімати квартиру і пропонувала Орисі жити з нею. Батьки добре розуміли доньку, а тому не дуже заперечували. А ось Леля була проти! Вона зникла, і хоч як шукала Орися, не знаходилась. Можна було, звісно, переїхати і без Лелі, але Орисі раптом стало не по собі. Неначе подругу зрадить. Так і залишилась дома. І добре зробила: трьох дівчат з її групи (всі вони жили в одній квартирі) відрахували за постійні прогули і погану успішність.
Навчальний рік закінчився. Почались канікули. Орися збиралась на село до подруги Олени. Цілий тиждень дівчата збирались гостювати в Оленчиної бабці. Їхали довго, на місце дістались поночі і , майже одразу, впали в ліжка. Коли сон уже підкрався і закривав очі м'якенькими лапками, Орися раптом подумала, що спить на новому місці. Напевне, варто поворожити на судженого. От тільки додумати не встигла - заснула.
А на ранок добре пам'ятала свій веселий і яскравий сон:високий, зеленоокий хлопець гойдав її на гойдалці. А вона сміялась і кричала: "Вище! Ще вище!" І злітала високо-високо, за хмари. І ім'я хлопця вона добре пам'ятала - Тарас.
Тиждень минув, неначе у казці. Дівчата накупались у річці. Кормили кроликів і курей. Нафотографувалися з усіма собаками і котами, що мали необережність потрапити їм на очі. Настрій був чудовим!
А ось коли Орися повернулась у місто, настрій різко змінився. Її тато потрапив до лікарні: впав на "рівному місці" і зламав ногу. Додому його не відпускали. Мама працювала, тому догляд за татом ліг на Орисині плечі. А той сміявся, з задоволенням наминав домашні зупки і котлети і запевняв, що все майже гаразд. Ось тільки "броню" з ноги знімуть і все буде просто чудово. А ще просив приносити побільше смачних котлеток, і дуже скоро Орися дізналася для чого вони йому.
Одного дня Орися прийшла до батька в палату, але там його не було. Знайшовся він у тому закапелку, куди бігають покурити. І це її татусь! Та чи знає він з якого боку беруть цигарку? Хоча, він не курив. Стояв і розмовляв з чоловіком свого віку. Винувато подивився на дочку і запевнив, що вони стоять зовсім не довго. А вона, Орися, нехай не свариться, а краще піде в сьому палату і забере з тумбочки газети і тарілку. Котлети були такі смачні, що він вгостив ними свого нового знайомого, Павла Сергійовича. вони тут не затримаються. Зараз прийдуть. Батько дивився на Орися такими чесними очима, що дівчина лише рукою махнула і пішла шукати сьому палату.
Виявилось, що це не просто палата, а бокс. Тут лежала лише одна людина - хлопець. Газети і тарілку Орися побачила одразу. Поруч лежала книжка: "Діти капітана Гранта". Орися теж її любила і саме зараз перечитувала. Дівчина відмітила, що книжка відкрита на тій самій сторінці, на якій вона, вчора ввечері, закрила свою. А коли Орися подивилась на хлопця - остовпіла! На ліжку, без свідомості, підключений до апаратів, лежав той самий Тарас. Хлопець, що снився їй у першу ніч на селі. Те саме русяве волосся, родимка біля пальця, і хоч очі були закриті, та Орися могла заприсягтися, що вони зелені. Як же так? Що з ним?
До палати повернулись чоловіки і Орися запитала в Павла Олексійовича:
- Хто це?
- Мій син, Тарас, - відповів той. І заходився розповідати, що сина виховує сам, без матері; що Тарас вчиться, уже на третій курс перейшов(майбутній юрист); що місяць тому Тараса збила машина на переході, а водій утік. З того часу Тарас у комі, а Павло Олексійович просто поселився в його палаті. Тут спить впівока, тут їсть, тут працює(дякувати Богу, йому для роботи лише комп потрібний). Ось так і живуть. І хоч лікарі уже втрачають надію, але він упевнений, що син скоро прийде до тями і все буде гаразд.
Серце дівчини защеміло від жалю.
З того часу Орися бувала у двох палатах. Віднесе батькові поїсти і спішить до Павла Олексійовича. Спочатку вона виправдовувала себе тим, що їй жаль Павла Олексійовича. Адже той весь час в палаті і в палаті. Треба іноді і додому сходити, ну хоч виспатись. А вона тим часом тут, біля Тараса, побуде. Минав час. Уже давно виписали Орисиного батька, а дівчина все частіше бувала в лікарні. Приходила до Тараса. Спочатку Орися читала книжку, потім стала розповідати про себе. А могла і просто посидіти, тримаючи хлопця за руку.
Одного вечора дівчина задрімала на руці у хлопця і крізь сон відчула, як він ворушить пальцями. Орися зірвалась, покликала медсестру і лікаря, але ті запевнили дівчину, що вона помилилась. Їй це лише здалося, наснилось. Напевне саме тоді Орися зрозуміла, що не просто жаліє хлопця, не лише співчуває його батькові... Ні! Вона закохалась у Тарасика. І ладна на все, аби лишень той відкрив очі, аби заговорив з нею.
За кілька днів, прийшовши до лікарні,Орися почула від Павла Олексійовича жахливу звістку: лікарі не вважають за доцільне і надалі підтримувати життя хлопця. Надії більше немає. В понеділок Тараса відключать від апаратів. У них залишилось лише два дні.
Уперше Орися молилась в палаті, біля хлопця. Благала у Бога дати їм хоч один шанс, адже досі у них не було жодного! Це ж несправедливо! Сльози котились самі і Орися витирала їх лялькою, котру тримала в руках. Напередодні вона обіцяла їх познайомити: Тараса і Лелю.
Задзвенів телефон і мама попередила доньку, що зараз бабця приїде, і їй, Орисі, конче треба бути дома. Але ж хіба могла Орися залишити Тараса самого? І тут погляд зупинився на Лелі. Вона піднесла ляльку до губ і прошепотіла: "Придивись за ним. А якщо зможеш - розбуди. Допоможи Леле..." Поцілувала ляльку і положила на ліжко біля Тараса.
У коридорі вона стикнулась з Павлом Олексійовичем, той спішив до сина. Побачивши на ліжку ляльку, Павло Олексійович лише гірко усміхнувся: наївна дитяча віра у допомогу і захист іграшки. але рухати її не став. У нього й самого в дитинстві був такий ведмедик.
Ніч минула без змін. Розбудив його зойк Орисі: вона тримала в руках свою ляльку і здивовано оглядала її. Та виглядала старою і брудною, а тканина розходилась в руках на шматки і нитки. Але ще вчора ввечері лялька була гарною і чистою! Що ж сталось?
Орися йшла додому і дуже переживала. Що тепер казати мамі? Як показати те, що залишилось від родинного оберега, ляльки Лелі? У душі Орися надіялась на диво. Їй здавалось, що Леля зможе розбудити Тараса. Але дива не сталось. Що ж тепер робити? Біля маминого квітника Орися зупинилась. Ось під тим кущем бузку вони з Лелею любили сидіти. Мама завжди їх тут знаходила... Рішення прийшло саме: вона закопає Лелю тут, під бузком. А мамі - нічого не скаже. Нехай думає, що Орися загубила ляльку. Дівчина викопала ямку, поклала туди Лелю і присипала її землею. Як же їй було шкода своєї ляльки! Та заплакати вона не встигла - знову задзвенів телефон. То був Павло Олексійович, і його новина на кілька митей приголомшила дівчину: Тарас прийшов до тями! Назад, у лікарню, Орися не йшла, а летіла...
А коли забігла до палати, то раптом знітилась і засоромилась. Ну і справді, як тепер себе поводити? Тарас дивився на неї своїми зеленими очима і раптом сказав:
- Не можу згадати, але десь я тебе бачив...
- Уві сні, ти бачив мене уві сні, - тихо, крізь сльози, відповіла дівчина. А хлопець лише легенько потиснув їй руку.