Я неначе стою на краю обрива і внизу тільки темрява. В голові лунає думка, що достатньо зробити крок і настане кінець всім стражданням. Що лиш крок, і я буду вільний.
Але наважатись неможу. Я дивлюсь назад і бачу тебе. Але не обличчя, а спину. Я бачу, як ти йдеш.
Для тебе це просто був експеримент. В твоїх руках я був неначе лялькою. Одним з тих, яких можна дьоргати за ниточки. Якими можна керувати.
І от награвшись ти просто викидаєш мене і йдеш. Але прицьому коли я відчуваю біль і спустошеність ти немаєш жодних емоцій на рахунок мене. Бо я ж то просто лялька.
Я лишився сам. Та котра колись обіцяла бути завжди поряд іде. А я дивлюсь під ноги і розумію лиш одне.
Один крок...