Не в силі переказати, наскільки мені з нею добре... Коли вона приходить до мене, або коли дзвонить мені, і ми балакаємо по телефону... Коли вона починає говорити про щось, розповідати - то починає так швидко говорити, ніби кудись летить. Вона строчить так швидко, що я інколи думаю: якби я не настільки вільно володів мовою, то не встигав би розібрати слова. Вона шалено швидко говорить, і в такі хвилини я тільки дивуюся, як вона встигає так швидко вимовляти слова, повертати язиком. Жартома думаю: якби вона узяла участь у конкурсі скоромовок, то вона би мабуть зайняла перше місце.
Мені так добре з нею. І коли вона розповідає, як сильно вона скучала за мною, як їй не вистачає мене буває - то мені це приємно чути. Але найбільшою приємністю для мене виявилося сьогодні те, що вона, виявляється, розказала про мене своїй мамі. Виявляється, вона вже проговорила їй усі вуха про мене. Взнав про це я майже випадково: коли ми обіймалися, про щось говорячи тихенько між собою, то подзвонила її мама. І Дана їй сказала, що вона зараз зі мною, і також розказала ще деякі новини про мене, щодо мого переміщення (кажуть, що завтра ми переїжджатимемо у іншу лікарню). Коли вона закінчила говорити по телефону, я здивувався уголос: "А твоя мама що, знає про мене?" - "Ну звісно ж!" - зробила великі очі вона. І почала розказувати мені, як часто вони про мене говорять наодинці, і як Даночка ділиться з нею своїми думками, своїми почуттями. По правді сказати, мені було дуже лесно взнати про це. Я усміхнувся вголос: "Приємно знати, що у мене є таємний доброзичливець."
А перед цим ми говорили про щось, Даночка розповідала свою біографію, про своє дитинство, про свого брата, про батька, про інших близьких родичів... Мене вражає, з якою охотою і легкістю вона ділиться зі мною своїми спогадами. Мене це захоплює в ній, заворожує... Чим більше вона розповідає про себе, тим ближчими ми стаємо. Досить часто буває так, що щось подібне із своїх спогадів і я можу розповісти, і тоді ми упевнюємося у тому, наскільки ми розуміємо одне одного.
Перед цим у якусь хвилину я сказав їй: "Так хочеться для тебе щось хороше зробити. А я не знаю, що. Що би ти хотіла? У тебе є якась мрія?" - "У мене є ти!" - усміхнулася вона, і пригорнулася. І почала розказувати, скільки багато я для неї значу. Мені звісно ж приємно це чути. Але мені хочеться щось зробити суттєвіше, аніж просто бути. Я спитав: "Коли ти отримаєш інвалідність, то чим ти думаєш займатися?" - "О, чим я думаю займатися..." - усміхнулася вона розгублено. "Яка у тебе спеціальність?" - задав я більш пряме питання. І виявилося, що вона закінчила ВУЗ, по спеціальності "іноземні мови", і її запрошували у Одесу, пропонували їй контракт перекладача, але вона відмовилася, тепер жалкує.... Я слухав з розумінням її сповіді, і по правді захоплювався її таланами, хоча їй і не вдалося їх реалізувати. Але думаю, що не все втрачено, і усе на краще, - тому коли вона отримає інвалідність, то зможе працювати перекладачем через інтернет.
Мені так подобається гладити її ноги, тримати у руках її попу. Подобається лежати разом, особливо коли вона на мені зверху. Подобається цілувати маківку, тім'я. Подобається просто забувати про усе на світі, і гладити її обличчя. Морально відпочивати поруч з нею. Подобається слухати її швидкі розповіді про себе. Подобається, коли вона усміхається мені і називає "котиком" або "зайчиком". Подобається, коли і вона розслабляється поруч зі мною, і вільно розповідає свої думки. Подобається слухати, як вона думає уголос, ділиться своїми думками, емоціями, планами. Просто ділиться собою...
Подобається, коли притискається близько, обіймає щільно, і цілує. Але подобається не стільки саме це, скільки те, як саме вона це робить: отримуючи від цього моральну насолоду, ще й уголос стогнучи, причмокуючи, і муркотячи. Те, як вона це вона робить, дуже схоже на гру, і виходить кумедно, але від цього завжди підіймається настрій. Потім починаємо реготати. Данка починає першою: вона любить похихотіти з пальця, який сама ж собі показує, а з нею разом починаю і я: коли ми починаємо реготати, нас не зупинити, регочемо аж до сліз. Потім знову обіймаємося, і лежимо отак обійнявшись, і я цілую її ключицю, а вона мою. Слухаю її розповідання, і насолоджуюся спокоєм, який нас єднає... Мені добре, коли Дана відпочиває зі мною і мною. Коли ми разом, голову можна вимкнути, і щось розповідати, не думаючи при сприйняття. Вона знає, що я її люблю, і що я її ніколи не ображу.
Ми все більше звикаємо одне до одного. Даночка до мене звикла значно скоріше, аніж я до неї. Бо вона більш звична до того, що хтось є поруч, вона не може одна. А я навпаки: я надто давно живу сам, щоби уміти отак одразу звикнути до факту, що хтось є поруч. Я можу тільки констатувати: мені або подобається або ні. Але що таке прив'язаність - я апріорі не знаю. Я тільки хочу взнати, що це за почуття... Тільки хочу.
Тому сподіваюся, що Даночка навчить мене цьому почуттю... Адже вона по-інакшому не може жити. Тільки з кимось...
Мені так комфортно з нею. Хоча вона голосна і емоційна, а я навпаки спокійний - мені комфортно з нею. Бо нарешті не я про себе розповідаю, не я один з відкритою душею настіж, але і хтось також... Хтось замість мене. І тому мені комфортно, що я знаю, що це за почуття, яке вона переживає: почуття внутрішньої свободи говорити себе, висловлюватися вільно, з руками настіж. Коли вона насолоджується цим, я відпочиваю... Слухаю, заглиблююся, перемикаюся у інший світ... Світ, в якому я ніколи не був, але коли вона його розповідає, то у мене виникає почуття де жа вю.
02.08.2017, 21:13
Кар'яле Лібертус Свідок