(присвячено Ігорю Сагайдаку-Переспівникові)
Навколо безперервно вили машини.
Навколо безперервно виринали постаті.
Постаті бігли, створюючи безжальний потік жорсткої енергії, що сплющував її, людину, впинаючись в самісіньку душу. Потік загортався навколо неї виром, тиснучи і стискаючи груди, подих. Він всмоктував думки у вузенькі канали, і думки стоншувались і бились об товстезні стіни, не знаходячи іншого шляху, крім вказаного потоком. Потік намагався зробити людину цеглою, міцною, непробивною, грубою цеглою з гострими кутами, цеглою, з якої так зручно будувати стіни…
У паніці людина зупинилась на хвильку, намагаючись вдихнути більше повітря, і раптом закричала щосили. З очей бризнули сльози. Звук потонув у витті міста. Потік на секунду завмер, вібруючи, навіть, ледь не змінив траєкторію. Але сили не вистачало, не було віри, не було підтримки собі подібних. Схаменувшись, людина зніяковіло опустила голову і – понесло її далі захлинатись в осатанілому потоці… Пройде час, і вона теж стане упирем потоку, стане прислужником демона, створеного спільними зусиллями. Ця людина також, як і усі, буде завзятим пожирачем новеньких адептів Міста.
Але сьогодні – вона ще знайшла в собі сили на спротив, вона кричала.
- Чи здуріла? – здивовано відреагували на зупинці.
- На неї тиснуло місто…
- На всіх воно тисне!
- Отож! кожен іноді хоче зробити те саме))
- Але нормальні люди стримуються! Якби всі таке робили – то що б це?... – бездумно пронеслось щось шаблонне, вдовблене, чуте-перечуте…
- Якби всі таке робили, якби всі перестали терпіти, це б означало, що терпіння скінчилося і світові пора змінюватись, і світ підлаштувався би, і ситуація почала б мінятися, бо люди нарешті почали б шукати інші, кращі шляхи до гармонійного, до щасливого співіснування. Розумієш, через неприховану нестерпність обставин, причини, що їх народили, стали б явні. Ці причини вилізли б назовні і вимушені були б трансформуватися під натиском бажання людства повернутися до комфортного стану речей...
- До комфортного стану речей! Ти мрійник! Вони б нічого не змінювали, а зробили б за старим звичаєм: збільшили б кількість «охоронців порядку», назвали б то «хуліганством» і ввели б жорсткіші покарання за подібні порушення громадського «спокою». Або зачиняли б крикунів у психлікарні.
- Не зовсім так. Справжніх роботів, нелюдів поки не існує). Дурнів, що пропагандують смерть, тобто малодушно підтримують те, що нічиєї підтримки не потребує, - таких дурнів надто, надто мало. Добро, жага до життя – в більшості, хай в інертній, але в більшості). Це я до того, що не вистачить психлікарень, не вистачить тюрем, охоронців, психіатрів... Санітари і поліцейські – теж живі люди. Вони теж часом хочуть – КРИЧАТИ.
Вони говорили. Треба ж їм про щось говорити, розвивати комунікативні навички…
То були пусті балачки приспаних душ, тимчасові хвилювання. То було дещо, схоже на бризки від дощової краплинки, якій не пощастило втрапити в старе болото, що давно вже не бачить світла під заростями древнього вмираючого лісу.
Такі схожі на людей, вони давно звикли бути в потоці. Ці істоти вже відчували, наче живляться потоком, хоч насправді, це вони – напоювали потік своєю невичерпною життєвою енергією, невичерпною в своїй запрограмованій круговерті вічних народжень і перероджень…
Тому, мало хто з них боровся з потоком насправді, тим паче – явно, не приховуючи свою нормальну, свою ошалілу втомленість від нелегкої боротьби з, начебто, «тінню».
Боротися з тінню – смішно і непристойно.
Одинокий крик має тонути у витті міста.
Взагалі кричати – то дурість і слабкість.
Терпіти, приховувати і не помічати – це гідно людини, розумно і виховано.
Слабшати в путах – це триматися з достоїнством, закаляти характер і «вчитися жити», або ж – мертвіти і втрачати сили даремно – хто це знає, насправді?)
Навіть ці рядки писала людина, що ніколи не закричить, а лише захоплюється тими, хто здатен, яка потай сподівається на таких «героїв».
Травень 2016