Вчора Даночка знову поступила у наше відділення. А це значить, що ми найближчі 10 днів бачитимемся кожен день. Зустріч пройшла як завжди бурхливо: обійми, поцілунки, сльози, і зізнання у тому, як ми одне за одним сумували ці дні, як нам не вистачало одне одного поруч.
І сьогодні ми вперше ночували разом. Ніч була нашою... І так приємно було прокинутися рано вранці майже одночасно, і тут же побачити усміхнені щасливі обличчя одне одного. І знову обійми, поцілунки...
Я вчора розказав Даночці свій учорашній сон. Ми відверто обговорили його удвох... Вона сприйняла мою відвертість саме так, як я і очікував від неї: спокійно, і в той же час серйозно, розважливо. Розмова від обговорення істинного значення сну і істинного положення справ перейшла у одкровення іншого характеру: ми нарешті почали одне одному розповідати те, чого досі не розповідали: про своє дитинство... Після довгої відвертої розмови стало значно легше дихати, стало значно легше розуміти одне одного, і ми стали одне одному ближчими...
Тому вийшло так, що цей сон не віддалив нас одне від одного, а навпаки зблизив...
І я дякую за це Богові. Хочу жити з Даночкою разом. Вона мене надихає. Я не уявляю свого життя без неї під одним дахом зі мною, без неї під одною ковдрою зі мною... Мені настільки подобається лежати з нею разом, та обійматися, відпочиваючи душею, тілом... І їй це теж подобається, на щастя. Коли ми обіймаємося, ми прямо прилипаємо одне до одного, і не хочеться відклеюватися, хочеться, аби це продовжувалося і продовжувалося... Поцілунки і пестощі взаємно сипляться самі собою, підсвідомо, і це настільки добре, настільки чудесно, що не хочеться цього щастя припиняти. Я не зможу відмовитися від неї, ні... Я з нею почуваюся надто щасливим, щоби взяти і відмовитись. Навіщо? Отож то й воно, що немає жодної потреби у цьому. А навпаки, є взаємна потреба одне в одному, бути завжди разом. Завжди...
Даночка зцілює мене, мої рани, а я зцілюю її рани... Я знав, що вона вся поранена, але лише учора, коли вона розповіла про своє дитинство, я зрозумів, наскільки сильно вона поранена, уся, що на ній живого місця по суті нема. І вона настільки потребує чуйності, що... В принципі, не дивно, що моя чуйність зачепила її серце, бо саме зі мною вона почувається, що виліковується від душевних ран, і повертається до життя... І я теж виліковуюся з нею, бо поруч з нею, нарешті, я можу бути собою, бути ніжнім і розбещеним, не соромитися своїх бажань, тощо, і можу дозволити собі не стримуватися... Просто бути собою. Жодної стриманості... Не треба нікого грати, чи підлаштовуватися...
Ми інтуїтивно читаємо думки одне одного, вгадуємо потаємні бажання одне одного, і даємо одне одному це... Ми настільки синхронні обидва, що це схоже на співзвуччя двох музичних інструментів, які від першого акорду грають одну мелодію, не припиняючи бути собою. На днях я бачив фільм, називається "Смайлик" (2014): там була одна пара, яка щойно познайомилася, і виявилося, що в них однакова мелодія стоїть на дзвінку, - тому перший час вони думали, що дзвонить саме їхній телефон, і лише потім навчилися розрізняти, звідки йде звук, і чий саме телефон дзвонить... От схоже почуття і у мене з Даночкою.
Вона Диво... Я так вдячний Богові за те, що вона з'явилася у моєму житті. Я не хочу її втратити. Я молюся, щоби усе склалося, щоби усе було добре, як ми хочемо, мріємо...
16.07.2017, 07:50
Братіслав Лібертус Свідок