Приймати дзвінки від Діми кожен день - вже стало для мене звичкою. Причому, по кілька разів на день, починаючи від обіду, і аж до самого сну.
Коли він дзвонить, я у першу чергу звітую йому про Оксанку: чим вона займалася цілий день, і де вона зараз... А вона зазвичай гуляє десь на свіжому повітрі. Ми з нею майже не бачимося.
Йому трошки сумно, що він її майже ніколи не застає, але натомість балакає зі мною, і тим втішається. Обмінюємося одне з одним досягненнями дня. Даємо одне одному дрібні поради, ділимося деякими думками.
А вчора увечері ми раптом заговорили про Місяць.
Я, продовжуючи дивитися у монітор ноутбука, і щось там роблячи, побутово питаю:
- Що зараз робиш?
- Дивлюся на Місяць... Сьогодні Місяць такий красивий, - замріяно сказав він.
Я зрозумів, що на Діму найшов романтичний настрій, і розгубився: давненько зі мною люди про Місяць не говорили... Тим паче, хлопці. Здається, зі мною це вперше, бо я не пам'ятаю нічого подібного у своєму житті. Це було настільки несподівано, що я навіть забув про ноутбук. Діма між тим продовжував:
- Ти любиш дивитися на Місяць?
Я знизив плечима, підхопивши тему:
- Ну, так... З сестрою колись, пам'ятаю, стояли на городі, та дивилися на зірки, вибирали собі улюблені.
- А сьогодні ти бачив, який Місяць красивий?
Я сів на краєчок ліжка, і поглянув у бік вікна:
- М-м-м... Ні, мені звідси не видно.
- А хочеш, сфотографую для тебе? І прийшлю по е-майлу.
"Він дивовижний," - подумав я про Діму, і всміхнувся у трубку:
- Давай.
Попрощалися, поклали трубки. По деякому часі я почув, що на пошту надійшов лист. Потягнувся мишкою відкривати його. У ту ж мить подзвонив і Діма:
- Ну що, побачив фотографії?
- Ще ні, тільки ось зараз відкриваю лист.
Діма почав розповідати подробиці, як саме фотографував, і що бачив з балкону у цей час. Його натхненний голос був теплим, розслабленим: було таке відчуття, ніби я бачу у цю мить його очі, які прямо світяться від задоволення. Мимоволі я теж забув про усе на світі, і просто поринувся у його голос та настрій: відчуття безтурботного задоволення передалося і мені. Тим часом я натискав на фото, щоби скачати їх, і продовжував слухати його оповідь, підтримуючи невимушену розмову. Потім прокоментував фото:
- Схоже на літаючу тарілку.
- Ага! - всміхнувся він, погодившись. І пояснив: - Оце такий у мене фотоапарат. Знімав без спалаху.
Потім роздивлявся на інших фото шторку біля вікна, вид з балкону... І раптом мені пригадалася пісня Вови зі Львова: "Сихів". І стало трошки сумно. І завидно, аж гірко. Що ось, люди живуть на одному місці десятиліттями, усіх знають, усі їх знають... А я ніде довго не затримуюся, мене кидає усе життя з одного місця на інше. Знайомлюся з дахами, стінами, дорогами, вулицями, магазинами... А з людьми - не встигаю як слід познайомитися. І знов переїжджаю в інше місце... А на горизонті - новий переїзд маячить, через три тижні: у іншу лікарню, а значить, у інший район. Потім через кілька місяців чи тижнів ще один буде: з міста у село кудись... І коли отак тебе кидає з місця на місце, то про яку кар'єру можна думати, коли нікого не знаєш, і тебе не знає ніхто.
І чомусь опустилися руки. Стало геть тоскно.
Діма між тим продовжував безтурботно про щось говорити. Я вже майже не слухав, замовк...
09.07.2017, 17:21
Братіслав Лібертус Свідок
П.С.: Таточку, розірви, будь ласка, кайдани моєї свободи... Скільки можна? Пошли мені вже Удачу.
17:57