Я не скажу, що вона єдина, з ким я почуваюся собою. Не скажу, що єдина, з ким почуваюся розкуто і легко. Але вже стільки років, як ми не сваримося, зовсім. І це не є намагання не сваритися, це просто стало способом наших стосунків: ми просто не сваримося, бо у цьому немає потреби. Я можу кепкувати з неї, вона кепкує сама з себе... Чомусь ніколи не кепкуємо з мене. Може тому, що я надто серйозний по характеру... І вона це знає.
Я люблю сміятися, навіть реготати. Але мій сміх ніколи не буває злим. Коли я сміюся, вона теж починає сміятися. Буває, я хочу сказати смішну фразу, але мій сміх не дає мені договорити, але Людмила вже розуміє мене, і теж починає сміятися.
Ми можемо раптом перемкнутися на серйозні речі, і почати говорити про сенс життя. Вона так само раптово стає сумною, задумливою, і висловлює свої думки.
Я можу говорити їй свою критику, і вона не ображається, а продовжує розмову так, ніби вона сама сказала ці слова вголос про себе саму.
Я можу говорити, що ненавиджу дітей узагалі, хоча прекрасно знаю, як вона любить своїх дітей, - і вона ні слова не говорить мені упоперек, а просто приймає мене таким, як я є: що я ненавиджу дітей. Хоча я добре ставлюся і до Славка, і до дядьки Максима, і по-особливому люблю Настю. Але я ненавиджу дітей, і не можу з цим нічого поробити. Коли вона розказує про своїх, як вони роблять те чи інше, і як потішно у них це виходить, або навпаки як вони там страждають через свою гордість - я можу після всього вставити фразу: "Як добре, що у мене немає дітей!.." - і вона розуміє, що я хочу сказати.
Інколи ми говоримо і про це теж: чи сама вона любить їх настільки, щоби пожертвувати своїм життям, своєю долею. Говоримо про те, чому і за що я їх ненавиджу. Я говорю: "От, усі говорять про склянку води у старості. Подивися, скільки у селі самотніх старих. І що, вони бездітні? Ні! У всіх були діти. І де вони? Розлетілися, покинули. І де та склянка води?..."
Людмила погоджується зі мною: усе так і є. Поки діти маленькі, поки вони сплять по 18 годин на добу, то з ними, можна сказати, легко, вони потішні. Але чим більшими стають, тим з ними стає все важче, в усіх розуміннях. А потім вони геть зраджують, кидають на самоті. То за що любити дітей?...
Їй немає, що відповісти мені упоперек. Тому вона і не говорить нічого супроти, а погоджується з моїми думками. І може навіть додати анекдот до теми, - щоби дати зрозуміти, що дійсно розуміє мене, і не тільки розуміє, але й розділяє мої думки... Так, вона любить своїх дітей, але... Життя є життя: про склянку води на старості - то все брехня. Про сімейне щастя - ще більша брехня. Не існує ні сімейного щастя, ні тієї обіцяної склянки води.
Ось тому я щасливий, що в мене немає ні сім'ї, ні дітей. Я живу у своє задоволення. Мені немає з ким сваритися, немає нікого, хто буде тріпати мені нерви. Що мені ще треба для щастя? Та у мене усе є: спокій, і купа вільного часу, щоби робити усе, що заманеться і коли заманеться...
Зараз я проживаю своє друге дитинство. З одною лиш різницею, що у мене над душею немає О.І.. І це робить моє життя безтурботним... Я сам вигадую собі турботи, і виконую їх рівно настільки, наскільки мені це цікаво. Або наскільки дозволяє здоров'я. Мені не треба надриватися, щоби щось виконати: вставати попри біль чи втому, та йти комусь варити їсти, чи вставати з сапкою раком, або доїти корів...
Я не проти фізичної праці, але я не про те.
Щось я загруз у серйозних думках. Я хотів написати про самобутність та про Людмилу... І про наші стосунки.
Мені з нею легко. Якої б теми ми не торкнулися, наші думки співпадають. Хоча ми живемо діаметрально різним життям, у нас різні характери, у нас різні смаки та різні звички, - але наші цінності співпадають.
Інколи Людмила розказує про себе не зовсім привабливі речі. Дещо, що шкарябає мені слух. Дещо, за що можна б і засудити. Але, ставлячи подумки себе на її місце, я розумію її. Розумію її почуття. Розумію так, ніби я сам вселяюся у її тіло, і маючи її характер, який знаю напам'ять, знаходжуся у тій ситуації. Отоді мені не хочеться її засуджувати. А хочеться обійняти, поцілувати у лоба, та посміхнутися їй... І сказати: "Я люблю тебе". Зігріти її...
Людмила теж самобутня зі мною. Вона говорить те, що думає, і саме тими словами, якими думає. Я чую інтонації її голосу, і в мене таке відчуття, наче я бачу її очі, ніби вони переді мною.
І ці очі розкриті настільки широко, наче вона зовсім гола душею... Можна зазирати в них, і бачити цілий світ, який віддзеркалюється в них. Той випадок, коли дивишся їй у очі, і бачиш те, що відбувається у тебе за спиною...
Саме тому мені легко з нею. Саме тому з нею я відпочиваю душею. Розслаблююся, неначе в дитинстві, і не думаю ні про які проблеми, а забуваю про усе... Хоча ми досить багато говоримо про проблеми. Але, коли говоримо про них, то повертаємо їх різними несподіваними для нас боками, і раптом бачимо несподівані відкриття. І життя стає цікавим і легким. Дихається легко, наче в літній сонячний день на березі Азовського моря, - на тому самому пляжі, де море по коліно...
Коли ми разом, ми перетворюємося на дітей. Говоримо про дорослі речі, але залишаємося дітьми, підлітками, які пізнають світ, і ще не здогадуються, скільки в ньому підводних течій та каміння...
Ми дивимося на дорослих знайомих, яких пам'ятаємо дітьми, і знизуємо плечима, спостерігаючи їхні любовні страждання: тю. Ота з отою б'ється за отого, а ми би з ним навіть на одному гектарі срати не сіли...
Ми нітрохи не змінилися з нею. У нас ті ж самі розмови, що і в дитинстві були. Ті ж самі секрети, ті ж самі думки про те чи інше... Ми не міняємося.
І саме це нас поєднує. Ми звикли одне до одного, ми вивчили одне одного напам'ять, ми вміємо читати думки одне одного і вгадувати наперід реакцію, - але саме це і є тим, що дозволяє нам розвиватися, рухатися, наповнюватися новими думками, ширше відкривати світ... Насолоджуватися життям разом.
Моя Ідеальна Жінка...
23:16, 07.07.2017
Братіслав Лібертус Свідок