Цей мій лист буде напевне останній. Бо мені вже немає, що казати. Мені не хочеться нічого казати. Не хочеться... Більше не хочеться писати тобі листів.
Вчора скільки ми проговорили по телефону? Аж 40 хвилин. Аж 40 хвилин душевної каторги для мене. Я слухав, мовчав, та час від часу пропонував припинити цю безглузду розмову. Врешті-решт не витримав, і накричав на тебе: "Досить!... Досить нести цю маячню! Я не знаю, про що ми говоримо і для чого. Досить."
Ти мені зауважив: "Коли ми з тобою зустрічаємося, ти завжди усміхнений. Але коли я тобі дзвоню, ти міняєшся."
Так, міняюся. Так, посміхаюся.
Люди не хочуть бачити моє сумне обличчя. Нічиє сумне обличчя вони бачити не хочуть. Вони хочуть бачити посмішку, хочуть бачити, що їм хтось радий... І я радію. Можеш назвати це цирком для однієї людини. Для кожної особно. І для тебе теж. Бо ти нічим не відрізняєшся від усіх...
А коли я залишаюся наодинці, я міняюся. Стаю сумним та зневіреним. Самотнім і сумним. І ти кожен раз застаєш мене зненацька у цьому стані, коли дзвониш мені. Бо я неготовий був до дзвінка. Не встиг натягти на обличчя приємну посмішку.
Ти задоволений тепер?
А я ні.
Бо я не хочу, аби так було. Не хочу посміхатися тільки на людях, і знімати з обличчя цю посмішку, щойно залишаюся на самоті.
Ти скажеш, що моя фальшива посмішка тобі не треба. Ага. Вона нікому не треба, аж доки не взнають, що вона фальшива. А коли не знають - то усім треба. Коли всміхаюся - то нікого не цікавить, фальшива вона чи ні. Лиш би була посмішка. Бо люди рідко всміхаються комусь. А я як сонечко, вийняток: завжди і усім сяю. Мені не жалко...
Мені просто не жалко всміхнутися. Тому і усміхаюся.
А тепер залиш мене на самоті. І можеш не дзвонити мені більше, щоби не слухати мій щирий сум. Або можеш не приходити, щоби не бачити мою фальшиву посмішку, тепер знаючи, що вона фальшива.
В принципі, усе закінчено. Далі вже нічого не буде... Не буде нічого. Ні між нами, ні моїх листів до тебе чи про тебе... Нічого не буде. Можеш бути спокійний. Усе скінчилося.
29.06.2017, 12:15
Кар'яле Лібертус
П.С.: 12:50. Моєї щирої посмішки ніхто ніколи не хотів... А тепер нікому не потрібна і моя фальшива. Тепер мені геть немає приводу усміхнутися: ні щиро, ні фальщиво... У мене забрали посмішку зовсім. Стерли з обличчя геть. Усяку.
І що тепер?... Якщо мені немає, кому усміхнутися - то тоді не хочу бачити нікого. Нікого... Зовсім никого не хочу бачити. Зовсім...
Господи... Коли ж нарешті з'явиться людина, яка захоче моєї щирої посмішки?.. Я так хочу усміхатися. Але мені не дають. Навіть фальшиво не дають... Та що ж це таке. Коли ж це нарешті скінчиться? Коли засяє сонечко у моєму вікні?... Те саме, якому я усміхнуся щиро.
І я знову занурився спогадами у дитинство. У те саме, коли Ольга Іванівна, побачивши мою посмішку, гиркала на мене: "Чого либишся? Зараз як дзвизну!..." - і вже не хотілося усміхатися. Бо мене могли за це вдарити. Тепер знов: "Мені не треба твоя посмішка. Перестань усміхатися!".. А у вухах звучить: "Чого либишся? Зараз як дзвизну..."
Обридло усе. І усі обридли. І життя отаке обридло. Хоч бери та вени ріж...