Якби знав, де впаду

Константин Франишин
Коли б знав, де впаду…


   Мабуть, мало хто замислювався над тим, що воно таке за поняття – доля. Що означає, яку в собі містить сутність і таке інше. Та й кому воно дійсне потрібне? Не даремно ж кажуть: людина припускає, Бог – розпоряджує. Можна й по іншому, не менш актуальному: кому призначено втопитися у воді, той від кулі не помре. Але всі ці розмови мають умовне, теоретичне, так би мовити, значення, а на практиці…
   Дмитро з його жінкою Ганною зайвих мудрощів у голову не брали, бо не мали для того часу.  З ранку до вечору поралися у городі, вирощували різноманітні овочі та відвозили до міста на продаж. Тут були й помідори, сині, перець, огірки, капуста, морква, картопля, дрібнота різноманітна в залежності від сезону. Наберуть скільки можливо, погрузять у авто, на той час Дмитро придбав жигулівську двійку з причепом, і, гайда, до привозу, а там вже – як припаде вдача.
   З того й жили. А жили, до речі, не так вже й погано. Якщо руки і ноги ростуть з того місця як повинно бути, то й справа піде у необхідному напрямку. Побудували замість саманної хати двоповерховий будинок з гаражем, підвали з вентиляцією, клозет з червоної цегли у два рядки, збиралися навіть викласти невеличкий басейн у дворі для дітей. Але, як кажуть люди, не завжди котові Масниця. З’явилися такі, що стали пальцями тикати у Дмитрове подвір’я й промовляти:
 - Ото диви, куркулі які! Хузяюва срані! Того й диви, навіть і у двір не пустять, хай вам грець!
   Природа отих заздрощів ніякого секрету в собі не містила. Хоч у будь якому місці завжди обов’язково знайдуться злиденні потвори, які замість того, щоб свій добробут будувати, п’ють,  сваряться й крадуть у сусідів все, що під руку попаде.
Бо ж питво теж треба на щось купувати. З того й пішло: мабуть, їхні прокляття почув сам диявол і все полетіло шкереберть. Великий бізнес, яким володіли олігархи, почав душити середніх та малих підприємців. Селян стали примушувати здавати свою продукцію менш ніж за пів ціни яка мала бути на ринку, паливо зросло страшно мовити. Тож прибутки зменшилися у десятки разів. Хоч роби собі, як той папа Карло, до заднього, відверто кажучи, місця. Все гальмувалося тим, що з усіх сторін здирали хабара лихі люди.
   Пощастило десь хоча б у тому, що Дмитро якось ухитрився прикупити на ринку якийсь жалюгідний п’ятачок, з того й продовжили потихеньку жити далі. Але ж думки про якийсь там басейни прийшлося відкласти на невизначений термін, а, скоріш за все, назавжди.
   У той клятий день усе йшло звичайно. Ганна закінчувала торгівлю і Дмитро пішов до автостоянки забрати машину, щоб їхати додому. По дорозі купив у батискафі, бо там було трошки дешевше ніж у супермаркеті, пляшку горілки, хліба, домашньої ковбаси, а також чогось смачненького для дітей, поклав все це на заднє сидіння. Машину потім залишив у знайомому провулку і пішов до Ганни допомогти їй зібратися до поїздки. То ж можна собі уявити, яке у нього було обличчя, коли машини на місці не виявилося. Мабуть не інакше, як обухом або сокирою по голові.
   - Що трапилося?- злякано спитала Ганна, почувши щось недобре. Дмитро розгублено кліпав очима і як очманілий дивився на порожнє місце.
   - Отут поставив,- прошепотів він. – Мабуть, вкрали!
   - Ой, лишенько!- зарепетувала Ганна. – Що ж воно тепер буде, люди добрі!
   Це дійсно було щось подібне до катастрофи. Без авто у їхній справі нічого було й робити. Хіба що можна було б якось наскребти на іншу, хоча б стареньку машину, але це, як кажуть, мав бути край людських можливостей.
   - Що ж воно далі буде?- нібито сама до себе спитала Ганна.
   - Хто його знає,- також невиразно відгукнувся Дмитро.- Піду до поліції, напишу заяву. Потім додому на автобусі.
   Так у пригніченому стані вони й прибули додому. Ясна річ, що Дмитро вже аж ніяк не сподівався буцімто поліція взагалі знайде його машину. Прикладів тому було більш ніж потрібне. За той час поки будуть розшукувати, ту машину двадцять разів поріжуть на металобрухт і розтануть на запчастини. Але, як виявилося, він щасливо помилився. З самого ранку у ворота загуркотів місцевий дільничний.
   - Дмитро, Ганно!- гукнув він без усякого. - Мерщій збирайтеся, їдьмо на розпізнання! Ваше авто знайшли!
   Десь за пів години вони під’їхали до посадки, де Дмитро побачив свою двійку з причепом живу й ціленьку. Тож серце аж ойкнуло від радості, що все так добре закінчилося. Але навкруги творилося щось надзвичайне. Невдалі стояла карета Швидкої допомоги, поблизу неї дві поліцейські машини з маяковими проблисками. Але саме головне – поряд, на траві лежали два трупи, прикриті якимось рядном. Тож було з чого оторопіти. До Дмитра відразу ж підійшов чоловік у цивільному, як той догадався - слідчий.
   - Ваша машина?- без усіляких вступів запитав слідчий.
   - Так, двійка моя, але що трапилося?- дещо злякано відповів Дмитро.
   - Трапилося, трапилося, - трошки роздратовано передражнив слідчий. – Таке трапилося, що після всього вам бігом у церкву свічку ставити!
   - Кому? – вже зовсім розгублено пробелькотів Дмитро.
   - Поясніть мені, будь ласка, що це за пляшка? – слідчий обережно дістав із сумки загорнуту у целофановий пакет на чверть пусту пляшку з горілкою. – Її знайшли на задньому сидінні вашої машини.
   - То ж собі купляв у батискафі. До вечері мали з жінкою пригубити. Ми так завжди робимо після вдалої торгівлі.
   - Оці артисти померли від вашої горілки,- слідчий хитнув головою у сторону мерців. - Мабуть, вирішили сумістити приємне з корисним: і авто взяли без жодних проблем, і обмити знайшлося чим, не сходячи з місця.
   - Та горілка, не моя,- ледве промимрів Дмитро.
   - Ясна річ, не ваша,- погодився слідчий. – Ми того мерзотника вже взяли. На жаль, це не перший випадок. Так що ця крадіжка, то ваша вдача. На їхньому місці мали бути ви з жінкою.
   Тільки зараз до Дмитра доїхало якої біди вони з Ганною запобігли. І в ту ж мить по шкірі забігали мурашви і на голові волосся піднялося дибом. Що ж воно могло статися, коли б вони разом з Ганною!? А діти? Відтепер він точно второпав кому і за що ставити свічку.
   - Сподіваюся, ви не відкажете бути свідком у цій справі?- спитав слідчий. - Доведеться заїхати до дільниці й дати відповідні свідчення.
   - Авжеж,- погодився Дмитро. - Коли це потрібне зробити?
   - Та хоча б і сьогодні. Після деяких формальностей авто можна буде забрати. Тож, до побачення.
   - Усе чула?- звернувся Дмитро до Ганни коли вони залишилися наодинці. – І як воно тобі?
   Деякий час жінка мовчала, мабуть роздумувала як віднестися до того, що може прийти у голову хіба що у страшному сні. Потім її обличчя дещо посвітлішало.
   - Дмитро, то їх Бог покарав,- нарешті промовила Ганна,- Бо вони злодії.
   - Коли б так, то на світі не було б жодного злодія,- відгукнувся Дмитро. - Але ж цього не сталося. До речі, щодо того дядька, який готує і продає оцей шмурдяк. Думаєш, йому щось зробиться? Певен, нічогісінько не буде, бо відкупиться.
   - Мабуть, твоя правда,- погодилася Ганна. – Знав би де впаду, підклав би соломи.
   - Краще у ту сторону  взагалі  не ходити!- рішуче підправив
 Дмитро. - Але, то ж, якби знав. А хто про те знає? Соломи невистачить підкладати. Все залежить від того, яка у людини доля. Доля, вона і в Африці доля. Кому призначено втопитися у воді, той від кулі не помре.
   Мабуть, все воно так і є, тільки що нам від того, люди добрі? Не солодко й не гірко. Але ж розумна людина завжди з кожного прикрого випадку зробить практичний висновок. Наприклад, не купуй міцних напоїв у ніякому вигляді. Чому? А тому, що матимеш подвійні збитки: коштує чорт знає які гроші і здоров’я гробить так, що ніякі ліки потім не підправлять. А то й, диви, на той світ раніше терміну загуркотиш. То ж деякі висновки дійсно зробити можна. Однак, тільки у тому випадку, коли –  людина розумна. Та де ж її сьогодні узяти, людину розумну?