Мой океан

Мария Евтягина
Моя детская мечта — прожить год на берегу океана. Трепетать перед его мощью, благоговеть перед его спокойствием, приходить в священный ужас от штормов. Наивно пытаться подружиться, доверчиво входить в его воды, часами бродить по побережью, находя игрушки, которыми сам океан наигрался и небрежно выбросил на берег. Дышать йодистым маревом водорослей в жару, кутаться в толстый плед поверх свитера в холодные дни. Стать загорелой, обветренной, дикой, солёной...

Мой океан — он как детский возлюбленный, несбыточный, намечтанный, нестерпимо саднящий в душе, особенно ненастными осенними или зимними ночами. Где-то он там шумит без меня. Несёт жизнь и смерть, беспристрастный и мятежный. Он непреодолимо далеко, но и он же всегда со мной.

Я выхожу из дома ветреным летним днём, когда по небу стремительно скользят кипельные клочки облаков. "Они родились над океаном", — шепчет мне ветер, взметая пряди волос и кидая их на глаза. Зажмуриваюсь и вижу пену на берегу, блестящий язык волны, суматошных рачков и белоснежные крылья птиц.

Развешиваю бельё на улице, укрощая полёт пододеяльников разноцветными прищепками, а они плещут в лицо влажными парусами, пахнут солёным ветром странствий и зовут в томительные мечты ни о чём и обо всём сразу.

Травы на поле ложатся нежными волнами к моим босым ногам. Чайки, городские чайки, никогда не видавшие морей, кричат о моём океане в нарисованном ультрамарином небе.

Каждая река имеет тайную связь с морями, как сосуды и вены — с большим живым сердцем. И опуская пальцы в лесную торфяную речку, я касаюсь огромного океана, омывая его водой чернильно-черничные губы.

Ночью ливень хлещет в стёкла, гремит железом карнизов, неукротимыми потоками обновляет привычный мир, не давая уснуть мне, спрятавшейся в своей маленькой ракушке домика. Крепче прижимаюсь к твоей тёплой спине, вспоминая соль твоей кожи, волны нежности и то, как задыхаясь мы выныриваем на поверхность, широко открываем глаза, захватываем ртом воздух, прежде чем погрузиться обратно. Ты тоже мой океан.

И я. Крохотная песчинка на берегу. Бездонный мир увлекает меня в неведомые глубины фантазии. Мой океан всегда со мной.


Перевод на беларускую мову выполнил мой добрый знакомый Дмитрий К., за что я ему очень благодарна.

Мой акіян

Мая дзіцячая мара — пражыць год на беразе акіяна. Трапятаць перад яго магутнасьцю, ставіцца з глыбокай пашанай да яго спакою, прыходзіць у святы жах ад штормаў.

Наіўна спрабаваць пасябраваць, даверліва ўваходзіць у яго воды, гадзінамі блукаць па ўзбярэжжы, знаходзячы цацкі, якімі сам акіян найграўся і нядбайна выкінуў на бераг.

Дыхаць ёдыстай смугой багавіння ў гарачыню, хутацца ў тоўсты плед наўзверх швэдра ў халодныя дні. Стаць загарэлай, абветранай, дзікай, салёнай...

Мой акіян — ён як дзіцячы ўмілаваны, нязбытны, намараны, які нясцерпна шчыміць у душы, асабліва непагодлівымі восеньскімі ці зімовымі начамі.

Недзе ён там шуміць без мяне. Нясе жыццё і смерць, бесстаронні і мяцежны. Ён непераадольна далёка, але і ён жа заўсёды са мной.

Я выходжу з хаты легкадумным летнім днём, калі па небе імкліва слізгаюць кіпельныя жмуткі аблокаў. "Яны нарадзіліся над акіянам", — шэпча мне вецер, ускідаючы пасмы валасоў і кідаючы іх на вочы.

Зажмурваюся і бачу пену на беразе, бліскучую мову хвалі, сумятлівых рачкоў і беласнежныя крылы птушак.

Развешваю бялізну на вуліцы, утаймоўваючы лёт падкоўдранікаў шматкаляровымі прышчэпкамі, а яны плёскаюць у твар вільготнымі ветразямі, пахнуць салёным ветрам падарожжаў і клічуць у пакутлівыя мары ні пра што і пра ўсё адразу.

Травы на полі кладуцца далікатнымі хвалямі да маіх босых ног. Чайкі, гарадскія чайкі, якія ніколі не бачылі мора, крычаць пра мой акіян у намаляваным ультрамарынам небе.

Кожная рака мае таемную сувязь з морамі, як сасуды і вены — з вялікім жывым сэрцам. І апускаючы пальцы ў лясную тарфяную рэчку, я дакранаюся велізарнага акіяна, абмываючы яго вадой чарнільна-чарнічныя вусны.

Уначы залева хвошча ў шкло, грукоча жалезам карнізаў, неўтаймаванымі струменямі абнаўляе звыклы свет, не даючы заснуць мне, якая схавалася ў сваёй маленькай ракавінцы хаткі.

Мацней прыціскаюся да тваёй цёплай спіны, успамінаючы соль тваёй скуры, хвалі пяшчоты і тое, як задыхаючыся мы вынырваем на паверхню, шырока адкрываем вочы, захапляем ротам паветра, перш як пагрузіцца назад. Ты таксама мой акіян.

І я. Маленечкая пясчынка на беразе. Бяздонны свет захапляе мяне ў невядомыя глыбіні фантазіі. Мой акіян заўсёды са мной.