Дівчинка з дитинства мого у простенькім платті, весь в цвітінні рідний, та покинутий вже двір, і кружляє пір’ячко лелеки й запах ледве гіркуватий ранніх абрикос, як молодості поклик. Набакир місяць, в присмерку ще жевріє зоряний присок і пливе таріля-безмір ясносиній, тремко палахтить прОсторінь і павітри жнив’яні, форкіт коней, листя і трава дрімають, перегіркла ковила мовчить. В вибалку холонуть вечорових рос краплини, у тумані ячать тіні, і червоними леліточками глод світитить, як намисто, на очах більмо тумана гине, - розриває вітер вільгий сивий вранішній оплот. Поле, маки, острівки волошок, пазолоть за небокраєм, коливається хмарок кошлатий тихий дивоплин, джміль зітха в знемозі, брості стиглі ледь тримають галузки калинові і серпень ронить ще теплінь.Боязке дівочої руки торкання, згляд-серпанок і побачення найперше біля «дирла», парк, танці, місячна доріжка і рожевистий світанок, і останній блима на містку сумний ліхтар. Те кохання схоже на лазурний вічний безмір. Та розтанув, як полуда, сон-туман недовгий мій, клятви не збулися, лиш рядки рясні поезій, тільки спогади про місто, двір і абрикос завій. Де разки калинові і дівчинка в простому платті? І куди з небес те пір’ячко лелече вже летить? Де закоханий хлопчина, місяць, почуттів багаття? Де мого дитинства ніжна смальтова блакить?