Ти просиш, щоби я про тебе більше не писав у своїй Сповідальні. Бо тобі це неприємно.
Ти не хочеш, аби про тебе пам'ятала історія?
Хочеш прожити тихеньке життя, і піти непомітно?
Невже настільки, що хочеш нічого не означати навіть у моїй долі?
От, халепа.
А я хочу, аби ти хоча би щось у моєму житті означав.
І щоби потім, коли буде видана книжка моїх спогадів, люди знали, що ти у моєму житті був, і щось для мене означав. Настільки означав, що я навіть писав про тебе у своєму щоденнику. Придавав значення.
Знаєш, у моєму житті було багато людей. Але не про всіх хотілося писати на пам'ять. Хоча були люди, які зробили для мене більше, аніж ти. Можеш сказати, що це була невдячність з мого боку: не придавати значення людям, які для мене багато зробили. Але я дивлюся на це інакше.
Бо для мене має значення, як саме це вони робили. І що я сам для них означав.
Наприклад, про Валюшу Г. мені ніколи не хотілося писати у своїй Сповідальні. Хоча вона з літа 2012-го по січень 2017-го була зі мною поруч, допомагала мені. Ми посміхалися одне одному, коли бачилися. А бачилися ми з нею частіше, аніж з тобою. Але. Всередині себе я ховав гіркоту. Дуже глибоку образу. Настільки глибоку, що не подавав виду, що ображений на неї за щось. Я хотів, щоби вона значила щось для мене. Але не судилося. Бо я ліввик, а вона росіянка. Яка дратувалася, щойно я заговорював на цю тему. І попрікала мене у невдячності їй за її російську доброту. До мене, бездомної сиротинушки без роду та племені. Їй було зручно, аби я прикидався росіянином. І приємно посміхався їй. І я посміхався, як вона і хотіла. Посміхався, щоби вона була задоволена собою та своєю добротою. Але всередині роками жила гірка образа. Тому мені не хотілося про неї писати. Не хотілося пам'ятати про неї. І врешті-решт ми розсталися. І я не жалкую, не сумую. Я вдячний їй за усе, що вона зробила для мене. Але пам'ятати її не хочу.
Ти зробив для мене менше, ніж вона. Якщо дивитися збоку. Але я дивлюся не збоку, а зсередини. Розумієш?
Коли ти дзвониш мені, і говориш: "Terveh, vepsis!" (хоча правильно говорити "vepslaine") - для мене це уже щось означає. Хоча це малюсінька дрібничка, але кожен раз цим звертанням ти даєш мені зрозуміти, що поважаєш мене, бо знаєш, що для мене це щось значить. Ти звертаєшся до мене так, як я хочу. Називаєш мене моїм особистим ім'ям.
Дзвониш кожен день для того, щоби я усміхнувся.
Без нагадувань оплачуєш мені інтернет.
І знову дзвониш для того, щоби дати зрозуміти мені, що про мене хоча би хтось пам'ятає.
Ти не можеш провідувати мене часто, бо ти або зайнятий кожен день своєю роботою, або хворієш. Я розумію. Мені сумно про це, але не гірко. Образи на тебе у мене немає через це. Просто сумно. Але гірко, що така реальність, як є. Мушу змирятися. (- "Изя, ты счастлив?" - "А куда деваться?")
Так, я радий, що ти у моїй долі є. Хоча мені катастрофічно мало твоєї уваги. Грошей достатньо. Коли я отримуватиму свою пенсію, то зможу сам оплачувати собі інтернет. Ти будеш звільнений від цього тягару на твою кишеню. Але до чого тут гроші?... Гроші тут ні до чого. Хоча вони важливі, без них ніяк. Бо якби не було інтернету у мене, то я би вже загруз у свої депресії та суїцидних думках. Але інтернет мене рятує. Бо відполікає.
І твої дзвінки також трошки одволікають. Хоча 5-7 хвилин спілкування - то не спілкування, то - так, лише щоби усміхнутися та сказати "Привіт - Як справи - Усе по-старому - Бувай". Це такий дріб'язок... Але втішає те, що кожен день, регулярно, ти дзвониш, аби просто нагадати: "Я пам'ятаю про тебе".
Пишу зараз, а с очей котяться сльози. Це сльози полегшення. Бо не кожній людині я таке скажу. Багато людей не викликають в мені таких сліз. Зазвичай, я з ними спілкуюся з сухими очима. А з тобою буває так, що можу розрюмсатися, та сказати: "Мені не вистачає тебе", "Я скучаю".
А ти мені говориш: "Не пиши про мене у своїй Сповідальні, мені неприємно."
Дурень ти... Якби ти розумів, що це приємно мені, навіть коли пишу про сумне - то ти би інакше подивився на мій сум, що стосується тебе. Коли я пишу про тебе, мені стає легше. Бо я вивільняю тут те, що не встигаю сказати тобі, коли ми зідзвонюємося. Ти хочеш, аби я задушив у собі усі ці сумні думки?...
Більше не маю, що додати.
08:04, 13.06.2017
Кар'яш Лібертус Свідок