Дві ворожі армії стояли одна проти одної і чекали. Завтра все вирішиться. Хтось виграє, хтось програє, а зараз… Зараз вони готувалися…
***
«Для чого я тут?», він лежав на землі і дивився на зорі. Такі яскраві, гарні, далекі і близькі водночас, - і такі ЧУЖІ! Тут усе було чужим. Навіть повітря не таке. В голові крутилось одне запитання:»Для чого я тут?», але відповіді не було. Та й хіба це його бажання, бути тут? Ні! Це чужий наказ. А відмовитись він не міг. Він знав, що у випадку перемоги, повернеться додому з чималими грошима, от тільки вони йому не потрібні. Хіба гроші повернуть йому спокій? Чи проженуть тих, хто щоночі приходить до нього з запитанням: «за що ти мене вбив»? Ні! Для чого він тут?!
Дома залишились його кохання – дружина; його гордість – дванадцятирічний син; і його, спільний з сином, улюбленець – чудовий, пишний сад. Вони з сином могли встати рано-вранці і тихо, щоб не розбудити маму, вийти на двір. А там їх зустрічало життя! Вставало сонце, співали пташки, і кожне дерево, кожен кущик шурхотіли до них листочками, розповідаючи кожен про своє. Вони любили сад. І той платив їм взаємністю. Вони жили в достатку…
Для чого він тут?!!
***
Він лежав поруч з побратимами і дивився на зорі. Такі близькі і далекі водночас. Але такі рідні! Як багато він зараз віддав би, щоб опинитись вдома: поцілувати дружину і обійняти дочку! Він не був найкращим чоловіком і батьком. Тепер він це знає. Коли вони були поруч його все дратувало: і на руки дружина не так злила, і сорочка не так випрана, і страва не смачна. А ще поруч бігає чотирирічна донька: галаслива, весела, з безкінечною кількістю запитань… Як багато за все це він віддав би зараз…
Нічого. Все зміниться. Вони проженуть ворога зі своєї землі і він повернеться додому. І обійме своїх дівчаток! І скаже, як їх кохає. Все буде! Але, для початку, треба виставити загарбників з рідної землі.
***
Зорі згасли. Зійшло сонце. Дві ворожі армії зійшлися у битві.
***
Його свідомість згасла з першим ударом чужої шаблі. Отямився він від співу. Співала дівчина:
Колись прийде час чудовий
Й пізньої пори
Прилетять до тебе коні
Нічної Зорі.
Коні чорні, срібногриві,
Понесуть туди
Де спокійно і щасливо
Зможеш жити ти.
Там не чути свисту шаблі,
Ворон не літа.
Там тебе ждуть побратими,
Доля це твоя…
Цей спів здивував його.Озирнувшись навколо, він побачив чужу, випалену битвою землю, поранених і мертвих. Хіба тут до співу?
По полю йшла дівчина. Висока, білолиця, з важкою чорною косою, з вплетеною в неї срібною стрічкою. А позад неї, на чорному коні, їхав чоловік. Їхав і світився радістю:
- Ми перемогли! Дивись, як вони тікають! Подивись, коню-брате, ми перемогли!!!
І нічого дивного у цьому б не було, якби цей чоловік не лежав поруч з ним. Мертвий!
А дівчина зупинилась поруч:
- Ти живий? – спиталась у нього і одразу ж додала, - Вставай. Тобі треба повертатись додому.
- Він живий? І повернеться до сім’ї? Чому? – чоловік дивився на нього з презирством і огидою, - Чому він вижив? Чому не я? Це він прийшов на мою землю з війною! Чому ВІН зможе обійняти своїх рідних, а не Я?
Дівчина повернулась до нього:
- Тому, що за все в цьому світі треба платити. Ти, за мир і спокій на своїй землі, за любов своєї родини, заплатив життям. А він розрахується лише тоді, коли його син скаже твоїй доньці: «Вибач…»
Хто ця дівчина? З ким він зустрівся? Невже Нічна Зоря? Милосердна і справедлива Смерть?...