Я добре пам’ятаю той рік. Це мабуть тому, що тоді всі роки у мене були схожі один до одного, а може і ні. В Крим літо приїхало як завжди. Коли сонце почало припікати, а вітер потеплішав. Приїхало потягом, вийшло на вокзалі в Сімферополі, сіло в автобус, та одразу поїхало до моря. Звісно, перед автобусом воно хотіло зустрітися зі мною та привітатися, але я був дуже заклопотаний на роботі і не зміг приїхати на вокзал. Ціла купа звітів, які треба було здавати. І це при тому, що я займав таку посаду, на якій не треба було здавати ніяких звітів. Але я чомусь здавав. А може і не здавав, зараз я вже не знаю. Але літо не образилось. Воно завжди казало, що на друзів не ображаються.
Кожного року літо об’їжджало весь Крим по узбережжю і відпочивало у містах та селах. Декілька днів на одному місті, а потім їхало далі. Йому однаково подобались всі кримські узбережжя і воно завжди дуже раділо. Але не тільки морю. Ще воно піднімалося в гори, сиділо в кафе в містах та по степах гуляло.
Того разу воно багато часу провело в селі Золоте на азовському морі. Там, де ми з ним і познайомились. Дуже багато років тому, коли я був ще зовсім маленький. Батьки привозили мене відпочивати до Золотого кожного серпня і ми цілих два тижня жили в палатках. І відпочивали. І батьки літа теж брали його туди на відпочинок. Маленьке літо та маленький я. Там ми дуже багато часу проводили разом і дуже здружилися. Скакали та купалися скільки заманеться. Палатки стояли так, що вранці ти вилазиш і вже на морі. А можна було бути одночасно і на морі, і не на морі. Висунути з палатки голову та дивитись собі.
Ставали ми завжди біля клубу, який, як казали батьки, на їх пам’яті ще працював, і навіть кіно там показували, але як пам’ятаю я, то він вже стояв пустий та зачинений. Зі стільцями та книжками усередині. І ми ходили біля нього та збирали в тіні равликів (уважно дивлячись під ноги, бо змій там вистачало, але вони майже нікому не заважали), а потім рибалили на човні з батьками. Через роки, клуб стояв також пустий, але вже відчинений. А зараз, якщо хоч один камінець від нього залишився, то це добре.
Коли був шторм, літо відлежувалось в палатці, а ми з татом ходили пішки до трохи більшого села, декілька кілометрів, купляти тушонку та кавуни.
Золоте це дуже чарівне місце. Здавалося б, нема там нічого особливого. Ні кипарисів, як на ЮБК, ні виноградників, ні парків, ні палаців. Ні гір, які нависають над тобою та вражають уяву. Тільки море та пісок. А далі степ. Але на це море і на цей пісок можна дивитися нескінченно. Там такі бухти! Такі коси! Це щось неймовірно.
І ось літо багато днів провело в Золотому. Але потім було і в Керчі, і в Феодосії, і в Коктебелі, слухало джаз, і в Судаку і далі. І при першій можливості писало мені. Тоді я виходив з дому, де нічого корисного не робив, йшов на пошту, отримував конверта та відкривав. А звідти – жара! І так було зовсім не холодно на вулиці, а тут ще й…. Але, чесно кажучи, мені було дуже приємно, що літо про мене не забуває. «Приїзди скоріше!» - дзвонило воно до мене. Але я так і не приїхав. Чому? Вихідні-то в мене були. Але я мабуть був стомлений… мабуть… від чого? З’явився я тільки на вокзалі, коли літо сідало в поїзд. Ми тепло попрощалися і воно сказало, що наступного року нам нарешті вдасться погуляти разом і ми так це зробимо, що небо затремтить! Я з цім погодився. Потім поїзд поїхав, а я пішов до дому.
А осінь прийшла нічого не кажучи. Без стуку зайшла в квартиру (може я забув замкнути двері, не знаю), і одразу почала себе поводити як вдома. Прилипла до світової павутини, і сиділа так годинами. Поставила на плиту чайник та забула про нього. Він так кипів, що емаль повідлітала. Взяла якусь книжку з полки. Переглянула декілька сторінок та відложила. Ходила потім по кімнаті, туди-сюди, щось думала, якісь плани будувала. І це мене так заплутало, що я вже не розумів – чи то осінь робить, чи то я сам роблю.