«Самотній твій парус
Понесе далеко-далеко.
Наче хмарку легку
Вітер тебе понесе...»
(Лі Бо)
Вчитель залишив учнів своїх,
Вчитель шукав самотності,
Вчитель сказав учням чекати
Чи то просвітлення, чи то одкровення
Тут, в долині ріки Спокою,
А сам в гори подався
Вузькою стежкою самітників,
І там над прірвою, і там –
Де сосни чіпляються ногами-коренями
За скелі білі, тверді наче кремінь,
До вчителя прилетів вітер
І співав йому пісню Істини
У верховіттях колючих.
І вчитель послухавши цю пісню
Отак тому вітру вторив
Чи то просто говорив у простір,
У порожнечу безодні:
«Рух та круговреть не мають кінця.
Але хто відчути зможе
Тонкі зміни Землі та Неба?
Бо втрачаються речі там –
Надлишок тут,
Повнота тут – недолік там.
Втрата та надлишок,
Повнота і недолік
Слідують за життям і за смертю.
Хто відчути зможе ту мить,
Коли єднаються поява та зникнення?
Повітря та сила
У кожного зростають не одразу,
Форма у кожного зникає не одразу.
Не відчуваєш, коли вони дозрівають,
Коли втрачаються.
Так з кожним днем
Від народження до смерті
Змінюється подоба людини.
Але мить змін відчути неможливо,
Розуміють це пізніше.
Про це мені повідав вітер
Серед гірських вершин...»