Вчора ми з Алексом посварилися. Точніше, він ляпнув усього лише два нетактовних слова, і я образився.
* * *
Хоча починалося добре. Він хотів щось веселе розповісти мені, потім задав питання, на яке я (щоби не псувати йому настрою) мав би відповісти "Так", і посміятися. Але я щиро відповів "Ні".
Він:
- У тебе ****** *******.
Я похолов:
- Що?... Ти що, хочеш мене образити?
Він, спокійно:
- Ні.
Я (вже завівся), крізь зуби:
- А якби я сказав, що у тебе ****** *******?
Він, так само спокійно:
- Кажи, мені байдуже. Я спокійно відношуся, коли мені подібне говорять.
Почуття образи накрило мене з головою, я (знову крізь зуби):
- Знаєш, що... У мене пропав настрій з тобою говорити. Бувай. На добраніч.
І кинув трубку.
Він тут же подзвонив ще раз. Підіймати трубку не хотілося. Але мелодія діяла на нерви, довелося прийняти дзвінок.
Я (холодно):
- Я слухаю тебе.
Він:
- Що сталося?
Я, крізь зуби:
- У мене немає настрою з тобою говорити. Я ображений.
І кинув трубку знов.
Він тут же знову дзвонить. Я підіймаю трубку.
Я (тримаю себе у руках):
- Ти щось хочеш мені важливе сказати?
Він, намагається жартувати:
- Я тебе по попі відшльопаю.
Я:
- Іди в пи*ду.
І кидаю трубку.
По кілька хвилин він знову дзвонить. Я за цей час уже опанувався. Але посміхатися йому усе одно настрою нема. Підіймаю трубку.
- Слухаю тебе.
- Ти довго ще на мене будеш ображатися?
- Стільки, скільки мені сподобається.
- Напиши мені на Гмайл.
Я не зрозумів:
- Що?
- Напиши мені на Гмайл.
- Для чого?
- Я напишу тобі листа.
Я на кілька секунд завагався. Так, я зрозумів: у нього немає адреси моєї нової скриньки. Хоча, в принципі, він знає мій звичайний логін, то міг би і здогадатися, знаючи сервер. Але нехай. Тому я холодно відповів:
- Добре, я кину тобі "привіт".
- Гаразд, я чекатиму.
Поклали трубки.
* * *
Але він мені так і не написав. Та й, в принципі, що він може мені написати? "Вибач"?.. Ага, від нього дочекаєшся. Це не в його принципах. Тоді може моралі? "Не можна ображатися на всілякі дурниці, треба не звертати уваги. Будь вищий за дитячі образи!" - щось таке. Але я на усі моралі пошлю його знову коротко в пи*ду. Діалогу не вийде.
Хоча мав би вибачитися переді мною, і пообіцяти, що більше так не говоритиме. Але він не вибачиться. Бо він ніколи не вибачається, принципово. Хоча образити може навмисне. Принаймні, я так вважаю, що він це робить навмисне.
В останній раз ми отак посварилися десь півроку тому, а може і більше. Він тоді теж подібну фразочку кинув, і я образився. Він намагався перевести це у жарт, і примусити мене наперед не ображатися на подібне. Але тільки довів мене до сліз. Вже не пам'ятаю, як помирилися, але потроху загладилося.
Тепер знов.
Я уявлення не маю, як ми помиримося, але посміхатися йому я поки що не хочу.
Власне, саме почуття образи уже минуло, я вже опанувався: емоції тримали мене хіба що хвилин п'ять чи десять, і тепер уже минули, емоцій вже нема. Всередині залишилася пустота.
Емоції вимкнулися. Якби він прямо зараз у цю хвилину подзвонив, я би спокійно підняв трубку та відгукнувся, кволо посміхнувшись: "Так. Слухаю". Не: "Terveh, velli" - як зазвичай. А саме українською. Бо "тервех, веллі" - то з особливим теплом ізсередини. А українською - то з нейтральними почуттями. "Terveh, velli" - я поки що не в силі промовити. Бо не можу я словом "velli" називати людину, яка ображає мене навмисне. Навіть "Terveh" не можу промовити. Бо це занадто близько до мого серця, щоби я міг цією мовою говорити з кожним і в усіх випадках. І взагалі, ліввиківською - то тільки для найособливішої людини для мене. Для тої, яка хоче стати для мене найособливішою. Яка усвідовлює, що говорить з ліввиком, а не з українцем. А для тих, хто цього не усвідомлює - для тих у мене робоча мова - українська.
Почуття вимкнені... Образи вже нема. Але тепер я розумію, чому Алекс у моєму серці більше не панує. Уже давно не панує. Вже рік минув від того часу, коли моє серце для нього закрилося... Ми підтримуємо приятельські взаємовідносини, робимо вигляд, що усе гаразд, що усе тільки налагоджується...
Саме тому моя посмішка вимикається, щойно ми кладемо трубки. Бо вона вмикається лише для нього, щоби зігрівати його. Але вона не здатна зігріти мене самого... Бо серце моє закрите. Емоцій нема.
Хоча я дійсно образився на нього вчора. Насправді образився. Аж на цілих кілька хвилин. То немало... Але ж уже не ображаюся. Якби він зараз повторив ті самі слова - я би вже всміхнувся йому ввічливо і зверхньо, і нічого не відповів. Бо взагалі би не став з ним балакати. Бо не збираюся розмовляти з людьми, які поводяться зі мною нетактовно. Я не можу поважати людей, які дозволяють собі нетактовність. Тому просто викидаю їх з мого оточення, і тут же забуваю про їхнє існування.
Тому, якщо Алекс більше не подзвонить мені - я це переживу. Бо просто не помічу цього... Бо, в принципі, я вже відкинув його від себе, і забув про нього. Тому й не ображаюся більше.
Настала звична самотність. Та сама сомотність, в якій я почуваюся захищено. Де наді мною ніхто не знущається, ніхто не ображає, ніхто не б'є... Ніхто не випробовує межі мого терпіння.
Хоча і посміхнутися теж немає для кого.
* * *
Хоча я люблю його... Я люблю Алекса, дійсно люблю. Але люблю із закритим для нього серцем. Бо люблю його для нього, а не для себе. Мені з тої любові мало життя. Так... на безриб'ї і рак риба. І краще крихта хліба, аніж геть нічого.
Тому, в принципі, нічого не змінилося ні вчора, ні від учора... Бо все змінилося ще рік тому, коли я остаточно зрозумів, що не потрібен йому.
Саме тому, коли він говорив позавчора, що я потрібен йому - то я тільки всміхнувся сумно у відповідь. Бо знаю, що це не так. Принаймні, не настільки це так, щоби воно мене дійсно гріло.
08:41, 22.05.2017
Кар'яле Лібертус