Твоя роздратованість говорить про твою небайдужість до мене... Бо ти ревнуєш мене, до неї. Я це розумію... Тим паче, що я і сам інколи тебе ревную, і ти сама це знаєш... О, ти знаєш, до кого я тебе ревную, і чому. І це зовсім не Каштанін: я цього жалюгідного алкаша навіть за суперника не вважаю, бо я б з ним навіть на одному полі срати не сів. Але і ти, виявляється, ревнуєш теж...
Так, з мого боку було жорстоко попросити саме тебе передати подібного листа їй. Але мені захотілося попросити саме тебе. Хоча я знав, що ти не будеш у захваті від цієї ідеї. І що тобі буде боляче. Я передчував це.
Але я не жалкую про це.
Якщо хочеш, можеш психувати ще відвертіше. Можеш бити тарілки об стіну, а можеш навіть рвати подушки. Я спостерігатиму спокійно за твоїми психами... Не тому, що мені байдуже, ні. Мені не байдуже, чи ти психуєш чи ні, чи тобі боляче чи ні... Мені не байдуже. А навпаки... Скоріше, це мене заспокоює.
Поясню чому...
Розумієш... Коли я голодний, мені в принципі байдуже, хто мене нагодує. Мені немає різниці, хто буде до мене людяним у потрібну хвилину: чи та людина, від якої я цього чекаю, чи та, від якої не чекаю. Коли я голодний, я просто хочу їсти. Я не збираюся помирати від голоду принципово, а тому їм з тих рук, які дають мені їжу.
Дарина не встигла побачити мого повідомлення про те, що я можливо скоро зникну з мережі. Я зник раніше, аніж вона побачила повідомлення про те, що я можливо зникну. Бо вона не очікувала нічого подібного, а просто хотіла у цей час побути на самоті. Тому вона не побачила повідомлення, і тому не пішла за мною в українські соцмережі. Якщо опустити ці подробиці та нюанси, то випливе нагору очевидне: вона не пішла за мною, а ти пішла. Вона кинула мене у біді та самоті, а ти ні. Ти пішла за мною... То кого я маю цінувати зараз більше? Звісно, що тебе, бо ти виграла цей бій: ти була вчасно у тому місці, коли була найпотрібніша. Не тому, що була потрібна саме ти, а тому, що мені був потрібен хоча би хтось.
А тепер уявімо, що ви би помінялися місцями. Вона була би онлайн в потрібний час, а ти ні. Вона пішла би за мною в українські соцмережі, а ти ні. Ти просто втратила би мене, бо втратила зв'язок зі мною, зовсім невчасно. І тепер уявімо, що я попросив би її передати тобі подібного листа. Як реагувала би вона? Чи було би їй боляче? Чи психувала би вона? Чи потребувала би цілу добу, аби зважитися відправити тобі подібного листа, чи спокійно відправила би одразу?... Я не знаю.
Можливо, що вона би не психувала. Можливо, спокійно передала би тобі його. А потім би так само спокійно мене зрадила... Спокійно кинула би мене самого напризволяще, як оце зараз. А можливо би і не кинула. Можливо була би поруч і підтримувала. Я не знаю, чи здатна вона на вірність. А ти?... А ти би психувала, але би не зрадила, не покинула напризволяще. Бо почувалася би надто неспокійно, щоби отак спокійно зрадити, покинути. Саме тому твої психи на мене зараз діють заспокійливо... Тому що саме тепер я починаю тобі вірити... Довіряти тобі. Бо розумію, що ти мене не зрадиш, навіть коли тобі буде боляче.
Я не знаю, чи знає вона про існування моєї Сповідальні. Я цього не знаю. Принаймні, я не пам'ятаю такого, щоби я їй про неї розповідав колись, у ті минулі роки. Скоріше всього що ні. Та й цього року точно не говорив. Тому я не знаю, чи читає вона потайки мої записи, чи ні. Скоріше за все, що ні. Але я просто пишу про свої думки та переживання, і мені байдуже, хто читає їх. Бо я знаю, що колись їх читатиме увесь світ. Бо хотітиме знати, як воно усе було... І вона теж напевне тоді читатиме, і все бачитиме зовсім іншими очима...
Ти мені розказуєш казки про те, що закохана у алкаша Каштаніна, а Дарина розказує казки про те, що закохана у мозкосмока Артема. Чудово. Розказуйте далі. Я буду кивати, а потім сміятимуся: "Ти покохала алкаша?"... "Ти покохала мозкосмока?"... Чудово. А тепер покохайте каліку, який потребує кілька операцій, щоби привести своє тіло у порядок, починаючи з операції на серці та хребті, і який у будь-який день може померти від повторного інфаркту. У ваших коханих є прекрасне тіло, але немає мозку і немає характеру. У мене є мозок і є характер, але немає тіла. Ваші кохані здатні носити вас на руках і подарувати вам радість материнства (кинувши потім вас напризволяще з тими дітьми); я ж, навпаки, сам буду дитиною для вас, і ви носитимете мене на руках. Що обере кожна з вас? Їй буде на днях 18, тобі на днях виповниться 23... І ні в тебе, ні в неї не було ще дітей. Якщо оберете мене, то про радість материнства забудьте. Якщо оберете своїх мозкосмоків та алкашів - то буде вам тої радості аж по саме не хочу: бо мозок вам виноситимуть і ваші нинішні кохані, і ваші майбутні діти, які вимагатимуть вашої уваги постійно. Ви не матимете ні спокою, ні перепочинку, а одні лише нерви, які триматимуть вас у постійному стресі... До божевілля.
Якщо ти психуєш уже зараз через таку дрібничку, як один-єдиний лист - то я уявляю уже собі, як ти нервуватимешся зі своїм алкашем, у котрого кожен день видиратимеш з рук пляшку, та тягнутимеш його п'яного додому, бо він вже десь напився та обригався, і від нього смердить зовсім не одеколоном, а якщо й одеколоном, то він смердить у нього прямо з рота. Такі темпераментні дівчатка як ти дуже швидко починають щиро ненавидіти тих, кого ще зовсім недавно кохали...
Якщо Дарина впадає в стрес на багато днів через те, що несподіваний потяг до мене розхвилював їй серце - то я уявляю, в який стрес вона впадатиме, коли втомиться від невсипного контролю свого мозкосмока, від його сцен ревнощів, скандалів, і глухого роздратування... Такі тендітні дівчатка як вона в стресових ситуаціях лягають в постіль і тихо починають помирати...
А що тим часом маю робити я?...
Дивитися, як ви вагаєтеся, вибираючи між мною та ними?... Вибираєте між мозком без тіла та тілом без мозку. Чекати, який з двох вариантів ви виберете більш привабливим?... А мені увага ваша потрібна прямо зараз, і кожен день. Якщо одна стресує, а друга поруч - то я прийматиму увагу тої, що поруч, а не десь там. Бо я теж хочу жити, а не здихати від голоду і потерпати від туги.
Завтра вас переклине, і ви поміняєтеся місцями: ти стресуватимеш, а вона буде поруч... Можливо, буде поруч, а можливо і ні... Мені залишиться тільки чекати, щоби побачити, що ви там надумаєте... Зоставатися спокійним, і не спішити з висновками... Зоставатися так само з відкритим настіж сердем для усіх... Не знаючи наперед, хто вибере мене, хто піде за мною. Хто зважиться вибрати мене... А головне - не жалкувати потім про свій вибір, та не кинути мене напризволяще знов. У одної психи через дрібнички, у іншої через дрібне багатоднівні стреси. Один тільки я мушу зберігати спокій та врівноваженість... І просто перечекати, коли ці бурі вляжуться. Хоча мені потрібні ви обидві. Бо мені потрібна допомога.
Я не вибираю між вами. Я дорожу вами обома, і просто чекаю і дивлюся, що буде далі. Поки ви там стресуєте та психуєте, я тим часом потребую допомоги та моральної підтримки... І мені байдуже, хто мені допомагатиме та підтримуватиме у цей час, і хто не кидатиме мене у скрутну годину. Я жодній з вас не годен нічого пообіцяти, бо я надто добре усвідомлюю, чого вартий, особливо в очах молоденьких дівчаток, які ще не народжували дітей, але хотіли би напевно народити, адже інстинкт продовження роду дуже сильний у вашому віці. Я на усі ці пристрасті дивлюся іронічно, і водночас з сумною посмішкою... Бо час спливає, і цінності з роками міняються.
Ти думаєш про тут і зараз, не намагаючись охопити майбутнього. Майбутнього кожного з нас і усіх разом: ви четверо зі своїми безмозкими коханими, та я, п'ятий, як п'ята нога собаці. Мозковитий та безпорадний. Котрому тільки і лишається, що їсти з тих рук, що дають їсти. Не обіцяючи при цьому нічого конкретного... І ніяких гарантій. Бо у мене немає нічого, крім моїх сподівань на здійснення моїх мрій. Бо скільки би дівчат мене ні обрали, скільки би ні пішли за мною - я усе одно кохатиму одну лише Карелію понад усіх та понад усе... Бо усі ці пристрасті швидко вляжуться, а Карелія буде завжди.
А ти зараз психуєш через якогось дрібного листа. Ревнуєш... А воно насправді навіть не варте того, щоби отак ревнувати та страждати. Цей лист має значення тільки зараз, а через рік його можливо буде кинуто у вогонь... Бо можливо не залишиться тих почуттів, а залишиться тільки пустота... Як оце в мені зараз у цю хвилину. Можливо тому, що на годиннику вже пізно: зараз уже 23:41... За двадцять хвилин буде північ. І я почуваюся втомленим та спустошеним... Бо час іде. А сили спливають на якісь дурниці: на вияснення взаємовідносин, які в реальності навряд чи здатні існувати, а лише в інтернеті... Через якесь там інтернетне кохання стільки пристрастей... Було би через що страждати. Було би за що воювати отак між собою.
Почуваюся спустошеним... Сьогодні - спустошеним... І трохи іронічним... Бо хтось там страждає через ревнощі знов, а я тим часом голодний... Хоч бери та шукай третю. Яка кохатиме мене, а не свої почуття та страждання.
00:09, 20.05.2017
Братіслав Лібертус Свідок