У грудях затисло. Серце розпирає від чогось, воно велетенське і тяжке. Стукає тяжко... Я намагаюся глибоко дихати, щоби випустити те, що всередині, але мені це не допомагає. До того ж глибоко дихати швидко втомлює, і знову переходжу на поверхневе дихання. Але тоді всередині серця я відчуваю біль...
Я не знаю, куди мені подітися від цього болю. Хочеться скинути з себе ноутбука швидким рухом, все повідкидати від себе, порозкидати посуд, зняти з себе усю одежу, відкинути її від себе, потім згорнутися у клубочок, немов дитина, заплющити очі, і отак заснути... Бажано швидко.
Почуваюся втомленим. Емоцій нема... Я намагаюся хіба що видушити їх з себе, хоч що-небудь, щоби мені стало легше... Але в мене не виходить.
Згадалося раптом, як ми колись розмовляли з Людмилою, і вона сказала, що страждає від того, що не вміє плакати... Що вона намагається видушити з себе сльози, але в неї не виходить. Я так само не вмію плакати... І я дуже розумію, про що вона говорить. Бо я так само намагаюся це робити... І в мене не виходить. Тільки інколи буває так, що в мене тічуть сльози з очей, і я раптом усвідомлюю, що вони дійсно течуть, і що мені від них стає легше... Але це зазвичай усього лише пару хвилин, і на тому цей потік висихає, ніби його перекрило зсередини.
От і зараз... Стисло у грудях. І щоби мені стало легше, мені треба було би поплакати... Але я не можу. Очі сухі. Емоцій нема. Я сам собі нагадую мумію...
Хоча, якби зараз подзвонив Алекс - я би моментально увімкнув життєрадісну усмішку, і навіть веселий сміх. Я хочу, щоби йому завжди було приємно мені дзвонити...
Потім, коли ми кладемо трубки, я вимикаю посмішку як непотріб. Хоча щойно вона була дійсно щира...
Але він сьогодні уже дзвонив. Отже, сьогодні він уже не подзвонить... Коли я сміюся, мені стає легше: я випускаю себе таким чином. Але ми кожен раз говоримо недовго... Сьогодні, наприклад, аж цілих 7 хвилин. А зазвичай менше. "Я радий почути, що у тебе все гаразд," - всміхається він мені у трубку. "Так, у мене все добре," - посміхаюся я у відповідь.
Сьогодні він додав з сумною посмішкою:
- Я радий, що ти живий. Живи, ти потрібен людям.
- Так, я на це сподіваюся, що я комусь потрібен...
- Потрібен, потрібен.
- Хотілося би познайомитися з цими людьми, - зубоскалю я, але виходить невесело.
- Ти вже знайомий з одним, півтора року як.
- Тоді хотілося би побачитися з цією людиною, - кажу я щиро, але мені вже не хочеться зубоскалити...
- Побачимося. Бувай... - тихо говорить він.
- Бувай. На добраніч...
Ну, взагалі-то вже два роки... Бо то було у травні 2015-го. Але то неважливо... Бо мені зараз хочеться плакати. Сподіваюся, що виплачусь хоча би трохи...
21:50, 20.05.2017
Лібертус
П.С.: Але ні. Минула усього лише хвилинка, чи навіть двадцять секунд, і сльози висохли, ніби й не було потягу плакати.
Зітхаю... У грудях тяжко.
21:52