Якби не бачив сам – не повірив би.
Можете не вірити і ви.
Моя справа – розповісти.
Травневий недільний ранок, такий похмурий та вітряний, неначе забув, що він, власне, травневий. Забув, та й полинув собі на кілька місяців у минуле, у квітень чи навіть у березень.
Сітчаста «коробка» стадіону «Темп», де проходить чергова гра футбольного чемпіонату серед учасників 2008-го року народження.
Кінець першого тайму.
Бійці нашої «Зірки» ведуть 3:1.
У «коробці», серед пелехатих дев’ятирічних футболістів, які очікують своєї зміни, стоїть і маленький Лук’ян – п’ятирічний брат одного з гравців. Він часто навідується на тренування до старшого брата Арсена. Іноді тренер пускає його на поле, де Лук’ян поважно чимчикує своїми короткими ніжками серед старших футболістів.
Але сьогодні – гра, і йому, як дорослому, дозволили постояти з командою всередині «коробки».
Лук’ян чорноокий та розовощокий, як і старший брат. Він одягнений у таку саму червону клубну куртку та чорну спортивну шапочку з логотипом «Зірки», як і «дорослі» гравці, от тільки на півтори голови нижчий та майже вдвоє молодший.
Я стою позаду нього, за сіткою – занадто близько, як для глядача, але тренер поки що мовчить.
Лук’ян повертається до мене та поважно повідомляє:
– Мені п’ять з половиною локів, і я взе забивав голи у себе у дволі!
Ці «п’ять з половиною» мене дуже тішать: я майже упевнений, що про «половину» малий просто завчив, не дуже вникаючи у суть.
Я уточнюю:
– І коли ж тобі буде шість, Лук’ян?
– Дев’ятого листопада! – не вагаючись відповідає хлопчик.
Я трохи охрєнєваю, бо сьогодні – чотирнадцяте травня, а це означає, що Лук’ян згадав про половину зовсім не випадково, і даремно ти, дядя, сумнівався.
У цю мить мене помічає тренер:
– Так, родители, пожалуйста, отойдите вон туда, не отвлекайте команду!
Я відходжу на «батьківську» відстань – воно і справді, нема чого відволікати хлопців теревенями.
...Середина другого тайму, рахунок вже 4:1.
Я тепер стою далеченько, але після чергової заміни з подивом помічаю, що між довготелесими гравцями на полі маячить знайома приземкувата постать на коротеньких ніжках. Мабуть, 4:1 переконали тренера, що його команда переможе, і він випустив на заміну Лук’яна, мовляв, дорослий – то дорослий.
Малий бігає по полю, смішно перевалюючись з ноги на ногу та намагаючись устигнути за старшими гравцями – справжнісінький тобі Колобок.
...Голкіпер суперника бере м’яча до рук по за межами штрафного майданчика.
Свисток.
Штрафний.
Біля самих воріт.
Четверо футболістів у білій формі, тривожно переглядаючись, шикуються у «стінку». Гравець «Зірки» збирається пробивати і просить у судді «п’ять метрів». Поряд крутиться і Лук’ян. Тренер та його син Бодя, який теж тренує «Зірку», перекидаються кількома словами. Бодя киває на Лук’яна, мовляв, хай малий проб’є – все одно виграЄмо. Тренер знизує плечима, та, посміхаючись, просить «дорослого» гравця «Зірки» відійти.
Лунає свисток.
«Колобок» у своїх широких спортивних штанцях кумедно розбігається для удару.
«Білі» футболісти відверто регочуть.
...Ворота у «коробці» «Темпу» трохи завеликі для дев’ятирічних гравців: якщо м’яч заходить під саму перекладину, голкіперу дістати його практично нереально, тому зазвичай штрафний намагаються пробити понад «стінкою».
Але то зазвичай – у даному випадку не до тонкощів: тут аби малий вцілив по м’ячу чи хоч добив до воріт.
І Лук’ян б’є.
М’яч неочікувано йде низом.
Воротар, як годиться, стоїть біля ближньої штанги і за власними гравцями не встигає розгледіли його траекторію.
М’яч навіть не летить – котиться.
Неначе той самий Колобок, він проходить повз «стінку», минає захисника, чиркає дальню штангу та завмирає у сітці воріт.
«Коробка» стадіону приголомшено стихає.
Батьки Лук’яна дивляться на поле такими очима, наче їх син щойно пройшов по воді чи принаймні перетворив її на вино.
За мить стадіон вибухає різноголосим криком «Лук’яааааааан!!!»
Хлопець ошелешено дивиться на батьків своїми чорними широко розплющеними очима.
Похнюплені «білі» футболісти розігрують м’яча з середини поля.
...Коли лунає фінальний свисток судді, тренер вибігає на поле, підхоплює «Колобка» на руки та несе його до батьків під нестихаючий гомін стадіону.
– Вы вообще понимаете, что произошло? – запитує він з посмішкою.
Батьки дивляться на тренера, не в змозі вимовити ні слова.
– Вижу, не понимаете. Ну, ничего, позже поймете, – наче досвідчений акушер, він передає їм щасливого Лук’яна і повертається на поле.