Щойно подивився фільм "Chemia" (2015). Драма про кохання та про боротьбу з раком, на який хворіла вона. Коли дивився, на очах стояли сльози...
Бо я то все розумію. Розумію її. Хоч я і не хворію раком, але дуже добре розумію її...
Її врятувало його кохання. Точніше, продовжило їй життя на цілих 5 років... Цілих 5 щасливих років... А ще - дитина, ну звісно. З неї боротьба за життя і почалася: в той день, коли вона взнала, що вагітна. Бо почалася боротьба за життя дитини. У кожної людини свій стимул...
Мені, на щастя, дитини не треба, щоби хотіти жити. У мене є Карелія.
Тільки чому ж мені так самотньо...
Так не хочеться нити, не хочеться розкисати. Сьогодні вранці випадково натрапив на пісню "Aly & AJ – Fa-la-la-la-la, la-la-la-la". Привабила назва, захотілося послухати. Вона мене підбадьорила. Прослухав багато разів. захотілося щось написати позитивне, якусь пісню. Але слова не йшли... Тому я просто пошукав текст пісні, щоби хоча би перекласти її на українську мову. Так я взнав, що її справжня назва "Deck The Halls". Якби на треці стояла ця назва - то я би точно не став слухати. А так - не тільки послухав, а ще й надихнувся перекласти...
Була думка: може, ще щось перекласти подібне, чи зробити щось. Але настрою не вистачило. Тому трохи згодом просто увімкнув фільм... Натиснув на перше, що кинулося в око: "Chemia". Думав, буде про шалене кохання. А виявилося - про боротьбу з раком. Так, завдяки шаленому коханню...
Кохання... Так, воно людині подароване Богом, щоби врятувати її, надихнути її боротися.
А я... Тим часом просто чекаю на лист від Дарини. І дивлюся що попало. Дивлюся фільми, щоби просто відволіктися.
Або думаю про те, щоби почати писати позитивні пісні, як я це робив раніше, коли мені було сумно. "Фа-ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла"... Якраз саме те, що треба, щоби замилити очі самому собі бодай на годинку.
Намагаюся не робити ставок на Дарину. Жену ці думки від себе, ці бажання... Намагаюся жити, як і раніше, Карелією, і для Карелії. Але чому ж мені так самотньо... Чому не вистачає сил. Чого я чекаю?...
Уявімо, що вона більше ніколи не напише. Будемо отак мовчати ще рік, два, все життя... Адже раніше це вдавалося. Уявити, відкинути від себе усі чекання, і просто жити, працювати... "Фа-ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла"...
Всередині Пусто. Отак кожен день надвечір, коли Туга висмокчує всі емоції зсередини.
Завтра мене "Фа-ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла" уже не надихне. І знову заповнюватиму день якимись фільмами. А може, перекладу що-небудь...
До речі, що я сьогодні їв?... Знову майже нічого. Чашка чорного чаю з лимоном, та кілька скибок білого хліба. Треба би зробити собі ще хоча би чашку хербати, - якщо не ліньки буде підійматися...
На годиннику 18:36. Увімкну ще який-небудь фільм...
15.05.2017
Кар'яле Лібертус Свідок