Оксана Студецька
МІЦНИЙ КРЕПСАТИН
(гумореска)
З вами траплялись інколи кумедні історії? Мабуть, так. Та такої, яка сталася зі мною, ні у кого не було. Тільки для мене, коли все це здійснювалось, по самісінькій правді, комедією не виглядало, а так прямо і скажу – цілісіньке горе
Та раніше ніж розповісти цю історію, вам потрібно познайомитися зі мною, тому що не з кожним таке може трапитись. Я - байкар, да, да - справжній байкар, той, що пише про хитру лисицю та злючого вовка. Тільки часи зараз трохи змінилися, тому я пишу про боягузливого вовка, та злючу і все ж таки, хитру лисицю, та ще про найсміливіших і розумніших ягнят, та про різних диких каченят.
Що до моєї особи, то портрету свого описувати не стану, тому що можу вам не сподобатися , а мені цього, аж ніяк не хочеться.
Отож, одного літнього дня, роздягнувшись і підставивши свої голі плечі під сонячне проміння, я добре влаштувався в кріслі на своєму високому балконі і став писати байку. Цього разу мені захотілося трохи розважити себе байками на сексуальні теми. Чи тому, що день був такий сонячний і так ласкаво пригрівало та прошморгувало по тілу сонячне проміння, чи з яких других причин, - не знаю, - одним словом, взяв я тоненького папірця, замислився і пишу…
Пишу про «нього» і, як це сказати – «ню», або про «воно» і «вону». Та ні! Про «він» і «вона», ось як. Так гарно все виходить, навіть замість не цензурних слів крапки ставлю, мов, догадайтеся, самі. Ось, вже й байка готова…
Перечитав її і самому так смачно і радісно на душі стало, що по тілу струмки забігали. Прочитавши вдруге, поклав я свого папірця на коліна і заплющив очі від задоволення. Коли відчиняю очі і бачу: мого папірця вітерець так рівнесенько підносить у повітря. Збагнувши, я тільки руки протягнув, щоб схопити листочка, а він від мене як знімиться у гору і полетів, полетів, наче той змій величезний – прямо у небо.
Стою я розгублений і не знаю, що діяти далі? А тут одразу ж думка страшна осяює мозок, та так, що мене усього холодом пройняло.
Боже мій! Що це буде? Зараз мій папірець покружляє над нашим великим подвір,ям, та комусь із сусідів в руки так і плигне. Той непримінно зацікавиться, прочитає байку, і підпис мій…. Матінко моя! Та що ж це буде? Я ж байку не для друку писав, а так лише, для себе – пожартувати і розважитися.
Очей не звожу з папірця, добре, що він ще кружляє у повітрі. – Та хто там ходить по подвір,ю? – почав придивлятися. На велике моє щастя, дорослих сусідів не було – всі на роботі, це я один байдикую в робочий час. Та, облиште, чому байдикую? Це ж моя професія – писати!
Кілька хлопчиків бігало по подвір,ю. – А дітям в руки упаде мій папірець? Уявляєте собі, що це буде! Як же я потім дітям в очі гляну? То яку ж їм тоді байку розповім? Про ягня вони уже і слухать не захочуть… Скажуть: «Дядько Панас, а що то таке «він і вона»? Розкажіть ще». Ой, ні, ні, ні! Про таке й думати страшно. Стою і чуть не плачу. Горе то яке! Пропала моя репутація байкаря, всі двадцять років моєї кропітливої роботи.
Тут серце моє зупиняється, тому що бачу, як летить мій папірець донизу, а саме директор школи іде на обід, - зараз йому в руки мій листочок так і упаде…
Та папірець не так швидко летів – занадто легесенький був. Ось він раптом зупинився і зачепився за провідок, а поруч того провідка гілля дерева було, так папірець на тому гіллі і повис…
- Ну такого ніяк не гадав! – вигукнув я сам до себе, трохи заспокоївшись.
- А тепер що? А коли завірився, що мій листочок уже нікуди не летить, зовсім
Заспокоївся та й час на роздуми з,явився.
Пішов у кімнату, одягаюсь, а сам все думаю і думаю: - Що його далі робити? Якби жінка дома була, вона в мене найрозумніша жінка в світі, з любого становища вихід знайде. Може, подзвонити їй? А як же їй розповім про цю справу? Та й чим вона мені допоможе? На дерево жінку лізти ж не пошлю… А як сама зацікавиться, прочитає? А я там такого надряпав, що самісінькій жінці сором показати, та ще пройметься ревнощами, сварка буде… Це ж жінка! Ой, ні, ні, ні! Та й чи можна по таким пустощам людину від роботи відривати? Думай сам, голубчику! Наклепав, то розхльобуй сам!
Вийшов я на подвір,я в кімнатних капцях та шароварах. То це нічого, у нас подвір,я домашнє, не таке, що одразу за дверима трамвай тарахкотить…Ой, як було б краще, - подумав я, - щоб тут під нашими дверима трамваї бігали. Вони б уже давно мого папірця розплющили, та й діло з кінцем. А тут подвір,я, сусіди, діти, а саме головне, моє ім,я. Ось бачите, як погано мати положення в суспільстві, та ще й шановне їм,я, як у мене. Без нього писав би, що заманеться, то й не переживав би так…
Підійшов я до дерева, підіймаю очі вгору і дивлюсь, де мій папірець? Шукаю очима, аж мого папірця немає. Знову перелякався, а потім думаю: - ні, не може бути, требі добре роздивитися. І став я кружляти коло дерева, задерши голову у небо, наче та лисиця кругом ворони з сиром. Та ось бачу: - є мій папірець! Не роздумуючи, вирішив лізти на дерево – іншого виходу немає. Скидаю свої капці, чіпляюсь за стовбур, і тільки почав лізти, як одразу чую дитячий галас: «Дядько Панас! Дядько Панас! Ви куди лізете? Упадете!»
Цей дитячий вигук мене так спантелечив, що я лише не звалився зі стовбура, та якось утримався за маленький сучок. Хочу далі лізти, та відчуваю, що сил в руках зовсім не вистачає. Не хлопець уже, років з двадцять тому, як по деревам лазив…Та не зважаючи ні на що, лізу далі, бо назад ходу немає – під деревом цілий кагал дітей стоїть, роти пороздявляли…
Далі стовбури тоншими стали, лізти вище небезпечно. Труснуть? Так дітям в руки одразу мій папірець упаде. Держусь!... Перепочинок роблю і вирішую: полізу далі, упаду, розіб,юсь, то тоді й розвязка сама собою прийде. А як не розіб,юся? Ім,я ж своє треба спасти кров,ю і тілом…
Поліз. Гілля гнеться, мене в різні сторони хитає, а діти вже галасують: « Не лізьте так високо, дядько Панас! Упадете! Уб,єтесь!» А я далі лізу і лізу, та все вище і вище, ось моя рука вже до папірця дотягується… Тільки хотів його обома середніми пальцями обережно взяти, а він щурсь між листям і донизу.. . Я за ним так плашма усім тілом і полетів…. Нічогісинько не чую – ні дитячого крику, ні самого себе.. Знепритомнів…
Десь через хвилину, чи більше, не знаю, відчуваю, що мене гойдає. Розплющив очі, а землі не видно, одні дитячі очі та ротики бачу. А сам я вишу на гіллі, зачеплений за свої шовкові шаровари.
- Дядько Панас, держіться! Ми зараз драбинку принесемо, - кричать мені
діти. – Держіться ще трохи!... Раптом і драбинка з,являється біля самого мого рота. Я хочу її взяти руками і ступити на щабель, та не можу дотягнутися ногою – зачеплена штанина не пускає. Потягнув ногу сильніще – не пускає і не рветься. – Що за тканина така міцна, що не рветься?
Хтось здогадався, драбинку підсунув блище до другої ноги, я ступив на щабель, рукою відчепив штанці і спустився униз. Драбинку тримали директор школи та наша двірничиха Мусіївна. Дивляться вони на мене розгублено і здивовано, ось, ось запитають: « чого це ви, Панасе Омельяновичу на дерево полізли?», та не питають, ждуть, що я сам розповім. А я дивлюсь на директора Окима Федоровича і думаю: « до чого ж він розумна людина! Краще б мій папірець йому в руки попав, ми б з ним один на один домовилися; він людина розумна, нікому б і слова не сказав.
Папірець? – збагнув я і почав озиратися навкруги, шукаючи свого папірця. – «Та ось він, проклятущий!» – Швиденько підняв його і зім,яв у кулаці. Дивлюся на всіх, а сам кулак хочу в кишеню засунути, а кишені в шароварах немає.
Тоді почав я кланятися диреткорові та Мусіївні. - Спасибі, спасибі, - кажу і позадкував до свого підїзду. Не знаю, що вони подумали про мене, тільки папірця мого ніхто не помітив.
Трохи ноги трусилися, коли піднімався по сходах до своєї квартири. Ще б пак, не труситимися після такого переляку.
Увечері жінці нічого не розповідав, тільки запитав її:
- Маріє, а з якої тканини шиті мої шаровари? Як називається?
- Крепсатин, а що? – здивовано запитала вона.
- Та так, нічого. Хороша, міцна матерія!, - а про себе подумав: - Життя мені врятувала.
Тож бачите, яке горе могло би зі мною трапитися, якби не той крепсатин! Можливо, вже видатного байкара з бубнами на цвинтар везли. А так я цілісінький, живий, та ім,я своє врятував, і тепер ще багато байок напишу: про розумних та допитливих ягнят, і про злющу та хитрющу лисицю, і про диких каченят, от тільки про «він і вона» більше писати не буду. Ні!
Мораль: Якщо ти видатний і твори пишеш, то бережи скромливий мир;
Високо лізти б так, тебе взяли і не помітив…
А міцність зберегти – простої соромливості не забувай!
Вона, як той граніт, підтримає у важкий час.
Лютий 1979р.