Дід Мороз
Це був не Новий рік і навіть не День святого Миколая, а просто звичайний літній день. Яскраво сяяло серпневе сонце, ще було спекотно, хоча літо добігало кінця.
Йому хотілося кудись бігти, щось робити, виконувати звичні для нього завдання. Але доля розпорядилася інакше. Він сидів удома, коли навколо вирувало життя, ледве пересувався по своїй двокімнатній квартирі. Йому було за п’ятдесят. Якби не сталася біда, він, як і раніше, здійснював би божевільні вчинки, затуманював голови красуням, відкривав для себе нові країни й міста, де ще не встиг побувати. Як він любив життя та людей! Не міг бути вдома довго на самоті, й тоді починав телефонувати своїм друзям, подругам, запрошуючи їх у гості. Він не був багатим, проте завжди мав гроші, які з радістю, до останньої копійки витрачав, пригощаючи друзів, або роздавав тим, хто потребував коштів. І найдивнішим чином гроші знову поверталися до нього незбагненними шляхами. Коли сусід казав йому, що він безглуздо живе, В. сонячно усміхався й відповідав: «Ти не хвилюйся, скоро з’явиться прибуток». Наш герой відчував цей закон природи: скільки віддаєш, стільки тобі й повертається, але вже помножене на два. Він шалено радів, як дитина, приходу гостей і готовий був душу вивернути. Для нього не мав значення соціальний стан людини — В. любив усіх і радів усім однаково.
…Якось ближче до обіду за дверима він почув стукіт підборів своєї сусідки Анжеліки, до якої ставився вельми трепетно й ніжно, й одразу поспішив набрати її телефонний номер. Недовго пояснюючи, попросив Анжеліку зайти. Вона квапливо забігла й повідомила, що не може з ним поспілкуватися, оскільки чекає в гості колежанку. Його це зовсім не засмутило, навпаки — він навіть зрадів, адже з’явилася можливість поспілкуватися одразу з двома жінками. Доклавши чарівливості, умовив сусідку запросити гостю до нього й разом поспілкуватися. Хіба можливо було йому відмовити?..
І ось вони вже вели бесіди на кухні за обіднім столом. Говорили про книги, про подорожі, про кулінарію різних народів, він захоплено згадував свої мандри і випадки з життя. Це був цікавий співрозмовник з багатим життєвим досвідом.
Під час розмови він періодично звертав увагу на риси обличчя молодої гості — дівчини років двадцяти шести, з круглим милим дитячим личком і світло-русявим волоссям. На її щічці поселилася родимка, що кокетливо привертала до себе увагу. Дівчина була мовчазна. Вона уважно слухала і спостерігала, інколи відповідала на поставлені запитання.
Кухня, де точилася бесіда, була дуже маленькою і тісною, проте на рівні простягнутої руки можна було управляти нехитрим кухонним господарством.
Він любив жінок і завжди до них ставився ніжно, даруючи щедро себе й усе, що мав. А вони часто використовували його, проте він ніколи про це не шкодував. Свою радість В. не міг нести один і завжди ділився нею з іншими, а власну біду вважав за краще пережити наодинці.
Жінкам було з ним затишно й легко, тому вони розмовляли кілька годин. Молода гостя, яку звали Наталі, не очікувала такого знайомства, але була йому рада. Час пролетів швидко й цікаво...
Минали дні, тижні, місяці... Анжеліка зазвичай відвідувала свого сусіда. Годинами точилися дискусії, філософські дружні бесіди. Анжеліка ставилися до нього зі співчуттям та ніжністю. З частих бесід вона знала про його життя багато.
В. багато читав, мав величезну бібліотеку, в якій можна було знайти книгу на будь-який смак. Він цінував це багатство найбільше. Хоча настав час, коли комп’ютери, Інтернет почали витісняти книги. Однак наш герой не міг цього прийняти і дотримувався традицій.
Анжеліка, часто розмовляючи з В., дорікала, що прочитані книги не давали йому життєвої мудрості, адже він був наївний, як дитя. В. завжди усміхався у відповідь і мовчки слухав, тому що любив, коли вона його виховувала. А вона в силу своєї професії проводила з ним уроки філософії, психології та моральності. На знак подяки за це В. намагався завжди її чимось пригостити й часто готував сам. Він був гурман, любив вишукані страви й нерідко створював власні кулінарні шедеври. Мав улюблений вислів: «Сам з’їж хоч слона, не честь, не хвала».
Якось Анжеліка під час бесіди повідомила йому, що сьогодні в Наталі день народження, і вона має зателефонувати подрузі, аби привітати. Він не одразу згадав Наталі, але це було неважливо — важливим було проявити участь у зв’язку з цією подією. В. заметушився і сказав, что зараз організує привітання подруги. Одразу з’ясував адресу Наталі, скільки років їй виповнилося, і, не вагаючись, викликав таксі.
Анжеліка не могла збагнути, навіщо таксі, що він збирається вдіяти. Розуміла лише те, що сам він точно нікуди не поїде, бо фізичний стан не дозволяв. Тим більше, що вмів тільки «літати», «повзати» — це не для нього. Анжеліка стежила за його діями, усвідомлюючи, що це не жарт, а його рішення. Він викликав таксиста й попросив, аби той піднявся до квартири на третій поверх, де мешкав В. Наш герой дістав 50 гривень і поклав на стіл. Тоді то були великі гроші, на які можна було прожити тиждень. Коли таксист піднявся, В. суворо сказав: «Візьміть ці гроші й купіть найкращий букет червоних троянд, відвезіть на цю адресу і вручіть Наталі». Таксист трохи здивовано спитав: «А від кого троянди?» В. секунду подумав і відповів: «Скажіть просто: «Від Діда Мороза». Тільки троянди найкращі!!! Я перевірю!»
Таксист узяв гроші й пішов. Анжеліка сиділа в сум’ятті й захваті від цієї непередбачуваної, дивовижної людини. Його бажання подарувати приємність абсолютно не обмежувалося тим, що він бачив дівчину всього один раз у житті. Хіба це так важливо, коли хочеш зробити добру справу? Очі його світилися щастям і розчуленням від власного вчинку. В. був щасливий, адже принесе комусь радість. І йому це, безумовно, вдалося. Як з’ясувалося, на завтра дівчина була в захваті та здивуванні, що якийсь Дід Мороз зробив їй такий розкішний подарунок. Троянди виявилися справді свіжими й гарними — таксист не підвів. Цей випадок запам’ятався на все життя дівчині на ім’я Наталі. У свою чергу Анжеліка не переставала дивуватися авантюризму та добродіянням цієї людини. Незабаром В. не стало...
В останні хвилини прощання з ним до труни підходили відомі в місті люди, приносячи багаті вінки, прикрашені живими квітами, підходили родичі, абсолютно не знайомі люди. І коли всі потроху розійшлися, Анжеліка помітила, як до траурної зали зайшла жебрачка з букетом троянд, поклала їх поруч із покійним і, нахиливши низько голову, швидко пішла із зали.
Минуло вже чимало років після смерті В., але на його могилі завжди лежать квіти, принесені невідомо ким і коли. Можливо, він не був праведником на цій землі, але його вчинки житимуть вічно в пам’яті багатьох людей!