Шлях до посмішки Лізи
Вона сварилася кожного раз, коли її старенький синій форд влітав в чергову яму, боячись, що чергова стане останньою. А їхати до Куп'янська ще майже сто кілометрів. По дорозі, яку колишній губернатор назвав «дорогою на війну». Три роки тому. Війна не прийшла у Харківську область та дорога усе одно залишилася убивчою для автівок. Нещодавно стали її робити шматочками, але на загальну картину подорожі це мало впливало, тим паче у березні.
Алла й Оленка виїхали з Харкова близько п'ятої ранку. З вечора хлопці зі складу навантажили авто гуманітаркою. Речі, крупи, підгузники і харчування для малюків, рюкзаки, канцтовари для школярів. Вантаж чекали у Куп'янськ-Вузловому, у пункті допомоги для переселенців.
- Зупинись за мостом. Кави ковтнемо, - попросила Оленка, вказуючи на придорожні кафе.
Кавоманка чортова, промайнуло в голові Алли, і вона знов дістала цигарку. Зупинятися їй не хотілося. Тим більше кудись заїжджати. Кожен метр вона богу молилася, щоб форд не зламався: підшипник репетував, немов грішник в пеклі.
Та все одно за мостом зупинилася. «Річка Сіверський Донець». Невелике селище на узбіччі, яке спеціалізується на далекобійників і проїжджих. Заклади з казковими назвами «Обід по-королівськи» і «Повечеряти з принцем», готель «Орхідея» (дякувати богові, що не «Сон з княгинею») та ларьки з кавою і сигаретами без настільки романтичних вивісок розміщувалися на невеличкій території біля траси.
Час ранній. Весна, але холодно. Від дихання йде пар. Людей багатенько. З усієї області, міст та селищ їдуть до Харкова підприємці за товарами. Тому й авто переважно вантажопасажирські, міні -вени та різного роду «пірижки».
Кава була гаряча та смачна. Алла взяла собі хотдог, Оленка, як завжди, якийсь салат. Дивлячись на неї, Алла дивувалася кожен раз, як вони взагалі спілкуються. Оленка, вся така правильна, гарне харчування та спортзали, чоловік та діти, гармонія життя і творча професія, дизайнер у якомусь салоні меблів. Говірлива, м'яка, світла, бажана, щаслива.
А вона, Алла, лікар - хірург, працює понаднормово, з чоловіком не склалося, з дитиною та ще історія, багато палить, спортом не займається, спілкується абсцентною лексикою, білявка з кістлявим тілом, собаче життя. Єдиний друг - старий форд минулого сторіччя.
Познайомилися вони лише тому, що стали волонтерами, а це єднало непоєднуване: янгелів з грішниками, рокерів з класиками, росіян за походженням з українською мовою, світських левіц з вчительками, шлюх з монашками, біло-блакитних з рудими, натуралов з геями, і навіть оперні співали ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла. Оказувалися десь на трасі з їжою та одягом, книгами або зброєю для солдат та переселенців з людьми, з якими в реальному житті, мирному житті ніколи б не спілкувалися, як не може спілкуватися небо з землею. Бо для цього завжди потрібен статевий акт чоловіка з жінкою на волошковому полі.
Оленка допила каву. Алла викурила ще одну цигарку.
- Поїхали.
Мимо промчав пасажирський автобус. Потім промайнула жіночка ; торгувала консервацією та яблуками. Потім знов почався ліс. Він був голий, чорний, непривітний. Лише деінде промайнули галявинки з пролісками. Такий собі теплий поцілунок від життя. Та все одно. Березень він і є березень. Поволі зникаючий сірий сніг та самотність калюж.
Оленка щось розповідала про свою доньку. Вона нею дуже пишалась. Постійно про неї балакала.
- Вона завжди була така цілеспрямована. Коли їй було п'ять років, у дитсадку вона стала Снігуркою. Вивчила роль, усі вірші. І треба ж, за день до свята важко захворіла. Це був жах. Вихователька в шоці, Дід Мороз в непритомності. А моя маленька Катя каже, буду виступати. І все зробила як справжня зірка.
Алла це ненавиділа. Коли Оленка розповідала про доньку. Постійно. Незатикаючись. Бо діти для Алли були забороненою темою.
У неї був син. Вона його народила занадто рано. І її сина виховала старша сестра Таня з чоловіком. Деніска завжди знав, хто його справжня мати, та мамою звав Таню. І хоча Алла постійно підтримувала з ним зв'язок, купувала речі і дарувала іграшки, спілкування було товариське, як поміж друзями, не таке, як у батьків з дітьми.
Коли хлопчику було десь місяців п'ять, Алла провела кілька днів з ним на Пасху. Приїхала з Києва до Харкова на свята. Вона гуляла з ним, годувала, пестила, і намагалася так багато цілувати його, щоб нацьомати його на все життя. І, напевно, мільйон раз сказала, що любить його. Нехай її любов буде йому оберегом. А потім, де б вона не була, кожної важкої миті, поверталася до тих днів, до свого маленького хлопчика, до його ніжної шкіри та солодкої усмішки.
Та у неї не було спогадів про дитсадок, бо була інтернатура, лікарні, хворі, і Тетянка, яка його виховала і не змогла б вже з ним розлучитися.
- До біса все це, до біса, - і щоб відігнати сум, не з того не з сього, майже на повороті почала обганяти великий білий «Мерседес –спринтер». Та ще й лаялася, - ну що ти повзеш, як черепаха. Навантажений він, бачте, а я що? Він ще й з Білорусі, погляньте на нього, чи, блін не номери, що ще від нього чекати?
На хвилинку Алла замовкла, та потім вибухнула ще більшими криками.
- Нє ну, йошкін кот, ну все очикувала, та лише не цього!
- Що сталося?
- Що сталося? Пасок генератора накрився, що сталося. Десь до Коробочкина ми доїдемо на акумуляторі, а потім що робити? – Знов цигарка.
Далі їхали мовчки. Прислуховуючись до кожного руху колес, до кожного поштовху ями.
- Я мабуть подзвоню комусь з волонтерів у Куп'янську, хай виїжджають на зустріч. Перекладемо до їхньої автівки вантаж, може навіть дотягнуть нас, ; запропонувала Оленка.
- Ага. І у кого там автівка є? У Люби, чи у Лари? Ти ж поглянь, ми туди навіть білизну веземо, а ти автівка… - казала це Алла напрочуд тихо. Вона завжди була спокійна у важких обставинах. - Як буде так і буде.
Вони справді доїхали до селища Коробочкіно. Перше, що бачиш, коли повертаєш до нього, це гарно відремонтовану школу у світлих тонах. Навпроти кафе з теплою випічкою. Декілька рядків будинків з колодязями. Кури. Корови. Кіоск з пивом і морозивом. Зупинка. Тихе життя. Власно кажучи, це все, що бачить людина, коли їде по «дорозі на війну». Власно кажучи, це саме те, що дівчата побачать найближчі години. Бо акумулятор розрядився. Авто стало.
Алла почала «голосувати» на дорозі, сподіваючись, що хтось дотягне до Куп'янська.
- Ну, що ти тут поробиш, - кинула вона Оленці, - йди он у кафе, попий кави, чи що.
Оленка мовчки пішла до кав’ярні, попросила латте, та сіла так, щоб бачити Аллу. Декілька автівок зупинилось. Та вони були надто маленькі, щоб дотягнути завантажений форд. Дехто запропонував поїхати до СТО з акумулятором, зарядитися, та це було безнадійно, бо він би заряджався ще багато годин, а потім би його все одно не вистачило б до Куп'янська.
Спостерігаючи за всім цім, Оленка допила свою каву. Потім заказала чай з імбирем та бурикаси з сиром для Алли, пішла до неї.
Алла змерзла. Взяла паперовий стаканчик з чаєм. Мовчки їла бурикас.
- З сиром, як ти здогадалась? Мої улюблені, - вперше за ранок посміхнулася вона.
Оленка знизала плечима. Вони разом майже три роки. Їздять, спілкуються з людьми, с працівниками усіх цих благодійних фондів, у яких можна було отримати гуманітарку для своїх переселенців, с соцробітниками, від яких треба було добитися того, за що їм платять. Разом різали салати та овочі на сухі борщі для воєнних, разом плакали, коли вбивали знайомих на фронті. Авжеж, вона багато чого знала про Аллу.
Наприклад знала, що Алла не вміє спілкуватися з чоловіками. Вона вся затискалася та починала маніритися як школярка. Або носила одяг у вінтажному стилі, але всі ці квіточки та оборочки не як не в’язалися з іі худобою, стилем життя і цигаркою. Від неї майже завжди пахло автівкою, бо вона постійно була у русі. Останні півроку Алла нічого не заробляла, бо кинула роботу, але приховує це від усіх. Та все одно всі все знали та підгодовували її. Знала, що автівка постійно ламається, бо занадто вже стара. І знала, що вона п'є лише біле вино та чай.
Алла знову вилаялася. Повз них проїхав той самий білий Мерседес з білоруськими номерами.
- Тебе тільки й не вистачало.
Та Мерседес зупинився й здав назад.
Вийшов чоловік, років так тридцять вісім, у товстому светрі та штанах з півсотнею карманів, з першого погляду було зрозуміло, що він постійно знаходиться в дорозі.
Він відкрив задні двері мерседеса. Декілька мішків з картоплею, якісь сумки, баклажки з водою, інструменти. Достав мотузку, прив’язав до форду. Алла мовчки сіла за руль.
Хлопець запропонував Оленці сісти до нього а машину.
- Тепліше?
- Так, - погодилася вона.
Хлопця звали Дмитром. Він народився у Куп'янську, та давно вже одружився і жив в місті Береза, у Білорусії. Коли йому було ще років з чотирнадцять, батько брав його з собою працювати на будівельних. А будували вони церкви та монастирі. Рік за роком хлопчик опановував це ремесло, навчився всьому, що можна навчитися на будівельнях. Та найголовніше, він навчився будувати куполи. І вже років 20 займався саме цим; відроджував старі техніки забутих майстрів, та у своїй ниші зайняв вагоме місце.
Поступово мова зайшла про війну в Україні, про Майдан, хунту та любов. У Дмитра були, на смак Оленки, дивні погляди. З одного боку він був на Майдані, казав:
- Там були гарні хлопці, веселі, світлі. - З іншого чомусь вважав, що найкращий державний устрій – це монархія з православним акцентом.
Він був ладен цілувати землю по котрій ходила його дружина, а все ж вважав «нехай боїться дружина чоловіка свого».
Він був впевнений, що якщо війна прийде з Донбасу до його рідного Куп'янська, він візьме зброю в руки і знищить ворога. Водночас, він вважав, що росіяни, українці і білоруси ; брати, повинні жити в співдружності країн.
Слухаючи його, Оленка потрохи заснула, і прокинулася лише тоді, коли він торкнувся іі плеча й запитав:
- Куди саме в Куп'янську Вас тягнути?
- Купянськ-Вузловий, там пункт допомоги для переселенців.
- Справді? Допомога потрібна перш за все тобі і твоїй подружці, бо їздить на якомусь одороблі, замість того щоб лежати з гарячим хлопцем у ліжку. Всі ви, хелпщики, допомагаєте іншим замість того, щоб займатися своїм життям.
Та все ж повернув на потрібному повороті та зазначив:
- Якби б ми проїхали трохи далі, то побачили Іоанно-Богословський храм. Він зовсім маленький, непримітний, така собі споруда блакитного кольору. Але це справжнісіньке архітектурне диво з цікавою історією. Дерев'яний дубовий храм побудований без єдиного цвяха. Перша його будівля датується 1625 роком. Спочатку храм належав Куп'янську. А потім був перевезений в село Курилівка, де стоїть донині. І хоча в Куп'янську, Ківшарівці, Вузловому будуються кожен день нові храми, люди прагнуть тут охрестити своїх дітей або обвінчатися.
Дмитро доїхав до центру Куп'янськ – Вузлового, і дотягнув їх до центру селища, де недалеко від вокзалу знаходився пункт допомоги.
Там на них вже чекали волонтерки. Лара, місцева жителька, та Люба, яка ще на початку війни вагітна приїхала з Антрациту та зняла у Лари кімнатку. Саме тоді вона знайшла волонтерів у Харкові, а з їхньою допомогою зробила пункт для переселенців у Куп'янськ – Вузловому. А Лара, байдуже, що вже старенька пенсіонерка, в усьому їй допомагала.
Оленка вийшла з автівки Дмитра. Він, немов хазяїн, вже допомагав Аллі та дівчатам розвантажувати гуманітарку.
Було близько дев'ятої години ранку. Пункт мав відкритися в десять. Треба було поспішати.
- Ти будеш на видачі. Ось списки, - казала Люба Оленці.
У списку було декілька десятків імен. Навпроти кожного імені було зазначено, що саме потрібно тій чи іншій людині. Памперси, дитяче харчування. Або рюкзак. Або білизна з посудом.
- Тут, навпроти кількох імен вказані ліки. Але ми не змогли їх закупити, - зазначила Оленка. ; Не було грошей.
- Зрозуміло,- тихо відповіла Люба, було помітно, що вона дуже розчарована.
Потроху почали приходити люди. Переселенці. Вони були різними. Хтось був ще молодий і вірив, що все налагодиться. Люди похилого віку виглядали змученими і дуже нещасними. Хтось був більш-менш добре одягнений. Були люди в крайньому ступені потреби. Але майже у всіх була боязкість в рухах з сумішшю відчаю і готовністю битися за те, що їм може сьогодні дістатися. Тому що дуже треба було. Тому що без цієї допомоги, ну ніяк вижити неможливо. Людина дуже швидко маргіналізується.
Вантаж помістився в невеликій кімнаті. Оленка стояла за столом, який грав роль імпровізованого прилавка, видавала гуманітарку. А Алла та Люба пішли всередину двору. Там виявилася ще одна маленька будівля. Зайшли. На підлозі був килим, пара невеликих столів, багато іграшок. Та діти. Алла і не помітила, коли вони прийшли на заняття.
Так вже повелося з перших днів війни, що у пунктах допомоги переселенцям волонтери організовували імпровізовані дитячі куточки. Поки батьки отримували їжу та підгузники для малюків, або проходили тренінги та навчальні курси, діти переселенців могли побути тут. З ними займалися психологи, або логопеди та аніматори, вчителі.
- Ось, діти, це Алла. Я Вам про неї розповідала, - несподівано представила гостю Люба.
На Аллу дивились дитячі очі. Такі дорослі очі. Очі тих, хто все втратив. Свій дім, свої іграшки, своїх друзів та рідних.
- А ви нам казку розповісте?- запитала худенька дівчинка. У неї теж були дорослі очі, і в той же самий час, як і усі діти, вона не думала про щось погане. Вона мала сили гратися в очікуванні казки. Мала сили усміхатися. Алла подумала, що як гарно бути дитиною. Бо по при все, ти все ж можеш бути щасливим.
Вона згадала, як один старий чоловік, який пройшов у дитинстві нацистські табори, казав, що навіть там вони, діти, іноді відчували щастя. Та від чого, для Алли це було загадкою. Може тоді, коли сонце світило якось по-особливому яскраво і весело, хто-зна.
Казок волонтерка не знала. Та не хотіла розчаровувати дітей, саме цю дівчинку.
- Як тебе звати? - звернулася Алла.
- Ліза, - відповіла усміхнена дівчинка.
- Ну, ось Ліза. Жив на світі один дуже хороший хлопчик Том. Він захоплювався театром і грав в шкільному спектаклі.
- Кого він грав?
- У нього були різні ролі. Іноді він був піратом, іноді зайчиком чи кошеням, міг стати грибом або овочем, або навіть пнем. Але він завжди був радий кожній ролі. Адже він дуже любив театр. Коли він виріс, то продовжував грати вже в великому, реальний театрі, і навіть знімався в кіно. Його фільми показували в усьому світі, тому він багато подорожував.
Одного разу він потрапив в одне старе місто. Пішов гуляти по вулицях, знайшов базар. І на лавах серед торговців і товару побачив старовинну друкарську машинку. На той час уже не було друкарських машинок. Всюди були комп'ютери. І сам не знаючи навіщо, Том купив собі цю машинку. А потім навчився на ній друкувати.
Коли люди десь подорожують, вони привозять собі сувеніри: чашки, магніти, футболки. А Том тепер з поїздок привозив друкарські машинки. У нього їх було багато-багато. Одного разу він став про них придумувати історії. І навіть давав імена своїм машинкам. Так, на машинці по імені Лайза, він придумав, що принц друкував листа своїй коханій. А на інший, власник зоопарку писав списки фруктів, які треба було купити для слона. А на машинці по імені Дрюк поліцейський нотував свої детективні історії. Придумував-придумував Том свої казки, врешті-решт надрукував цілу книгу. І видав її. І це виявилася сама цікава і весела книга на світі. Ось така казка, - закінчила Алла.
- Ціла книга веселих казок?
- Так.
- А що, казки можна писати самому?
- Так.
- О, я теж виросту і напишу власну книгу, веселу - веселу. Так, мамо? - запитала Ліза.
- Авжеш, - відповіла жіночка, яка стояла у дверей.
Алла повернулася й подивилася на маму дівчинки. Вона була невисока, з короткою стрижкою. В руках у неї був пакет з крупами, згущеним молоком, печивом. На плечі новенький рюкзачок.
- Ой, мамо, це мені?
- Так, Лізо. Усередині там ще іграшка і зошити. Доню, пішли додому, – поглянувши на Аллу, - Дякую Вам. За все.
Вийшли. Алла бачила, як Ліза взяла маму за ручку і пішла з нею підстрибуючи від радості.
- Ліза, вона немов сонечко, завжди усміхнена,- казала Люба. – Її матері дуже важко, та дитина її тішить по-справжньому.
Алла вийшла на вулицю. Дмитро ще був там, біля її машини, під капотом у чомусь ковирявся.
- Гм, - періодично було від нього чути. Потім повернувся до неї. - У Куп'янську є авторінок, я зїжджу, привезу Вам пасок, поміняти тут його Вам пара хвилин.
- Та, навіщо це вам, - з сумнівом поглянула на нього Алла.
- Мені все це не подобається. Війна і все таке. Але ви допомагаєте простим людям, ну, тоді і я можу допомогти Вам. І не сперечайтеся зі мною. Ідіть краще поспіть. Або поїжте. Моя бабуся в могилі жвавіше виглядає, ніж ви.
Алла відчувала себе зачепленої. Хоч він і чужинець, та важко чути від чоловіка, що ти кошмар як змучена. Але водночас було так добре, коли хтось чимось допоміг, подбав про неї, хай навіть чувак з чудернацькими поглядами на світ.
- У нього справжня каша в голові, - казала з-за спини Оленка.
- Та нехай він хоч сам чорт, мені вже все одно. Я так втомилася і їсти хочу.
- Підемо, пошукаємо якийсь магазин.
Куп'янськ-Вузловий. Все життя цього селища зосереджено навколо вокзалу. Недалеко від нього ринок. Трохи м'яса на лотках. Якийсь незрозумілий одяг. Далі була дитяча площадка з чудовим величезним кораблем.
- Неочікувано, - казала Оленка вказуючи на нього.
- Так, - погодилась Алла.
На сходах якоїсь будівлі сидів чоловік з пивом в руці і судячи з усього вже досить п'яний.
Оленка скривилася. Їй не подобалися люди, які витрачають своє життя даремно. І хоч не зрозумілий задум господній нікому, та Оленка час від часу задавалася питанням, чому хтось гине рано, добрий, самовідданий, який міг би ще багато зробити для країни, своєї сім'ї, друзів. Міг би бути щасливим в решті-решт. А є люди, які існують 60 років або 70, і кожен подих будуть мучити себе й оточуючих.
- Ти помітила, - звернулася вона до Алли, - як багато тут пивних закладів працює з самого ранку, і як мало простих, нормальних магазинів? Я не бачу жодного пристойного кафе, де б ми могли з тобою поїсти.
- Підемо на вокзал.
- Навіщо?
- Купимо пиріжків у бабусь.
- Ти з глузду з'їхала мабуть.
- Послухай, ти можеш дотримуватися своїх дієт і правильного харчування, а я хочу їсти. І якщо ці чортові пиріжки будуть з отрутою, я їх теж з'їм. Що ж стосується алкашів, то, скажу так, ти не живеш їх життям, тобі не зрозуміти що й до чого у цьому селищі.
Вокзал був новенький. Його буквально перед смертю побудував той чувак, який потім застрелився, Кирпа начебто. Або йому допомогли застрелитися? Вже не має значення. Вокзал був новенький, з клумбочками, пандусами, з якоюсь претензійною інсталяцією всередині.
На платформі люди чекали електричку Вовчанськ-Харків. Снували цигани, дачники стояли з сапками та сумками, рибалки, які все ще виходили на лід. Рибалки в селах це якийсь легітимний аналог самогубців. Кожен з них лізе на танучу березневу кригу, безкінечно дивуючи оточуючих.
Алла купила пиріжки. Гарячі. С капустою і картоплею. Оленка утрималася. Вона мовчала. Не тому що ображалася на Аллу, а тому що черговий раз переконалася, що завзяті грішники більш терплячі, ніж будь –хто. Напевно Алла добріша до маргіналів, ніж вона, Оленка. Вона ніяк не могла приймати таке у своїй реальності. Вона не хотіла миритися з невродливостями світу або з чимось неналежним. Навіть волонтером вона стала не тому що була доброю, і це вона про себе знала, а тому що не розуміла, як дитина, навіть чужа, може спати на підлозі? Ні. Це не порядок. Тому скидалася з іншими волонтерами та чуйними громадянами Харкова на чергове ліжечко для малюка переселенців.
Чому Алла допомагала? Вона не знала. Може тому, що просто не могла інакше? А може від власного самотності. Цього Оленці було не зрозуміти. Вона і не намагалася.
- Диви, он та дівчинка, ; вказала подрузі Оленка. Алла подивилася вперед. Дійсно, через колію, на другу сторону села переходила Ліза з мамою. Дівчинка щось розповідала і постійно підстрибувала. Її мама їй посміхалася, радіючи своєму сонечку. Алла подумала, що заради такої посмішки варто їхати за тридев'ять земель. І навіть далі.
А потім повернулися до пункту. Їх чекала Люба.
- Де ви були? Цей ваш друг сказав, що машину полагодив.
- Де він?
- Поїхав. На нього вдома мати давно чекає.
- Як поїхав? Ми йому навіть не подякували.
- Подзвоніть йому. Подякуйте.
- У нас немає його номера. Ми його побачили тільки вперше сьогодні.
Люба знизала плечима.
- Ти ж знаєш. Так завжди буває.
- Так , знаю, - погодилася Алла та все одно якось зникла.
Дістала цигарку.
- Поїхали.
Волонтери приходили на допомогу людям. А люди приходили на допомогу волонтерам. І цей кругообіг добра на Землі був нескінченний. І все це було заради посмішки маленької дівчинки. Або хлопчика. Або їхньої мами.
19.04.2017