Хто така молодша сестра? Ви не знаєте? Я вам скажу: це янгол з блакитними очима. світло-русявим волоссям, а також з хвостом і ріжками! ЩО? Я перебільшую? Це ви просто не знайомі з моєю молодшою сестрою - Вірою. Я розповім вам лише про одне наше літо.
Того року мені виповнилось 11 років, сестрі - 8. На літо батьки відправили нас в "літній піонерський табір прикордонних військ ім. Пустельнікова". Це було третє наше літо в цьому таборі. Попередні два роки ми були в одному загоні, четвертому. Але цього літа все мало змінитись. Я виросла і уже потрапляла в третій! Я була дуже рада: мені не доведеться слідкувати за "своїм хвостом", молодшою сестрою. Ні! Я була щаслива!
Саме так і сталось: я потрапила в третій загін ("Гвоздика", як потім ми себе назвали), а Віра - в четвертий ( і стали вони "чебурашками") Спокійне, веселе і щасливе літо починалось... Це я так думала!
Поруч з табором була військова частина і собачий розплідник. Саме звідти на кордон їхали служити парами: військовий прикордонник і його собака. Сюди ж , досить часто, поверталися і залишалися служити далі - собачими інструкторами. До цього літа екскурсії по розпліднику дозволяли лише старшим загонам: першому і другому. А цього літа вирішили дозволити вхід і нам. Як же ми раділи! Ми надивились на здоровенних вівчарів; на їхні домівки (вольєри); нам дозволили побавитись з собачатами і показали, як працює справжня "військова пара" на смузі перешкод. Ціла купа вражень і емоцій! Нас не пустили лише до тих вольєрів де знаходились мами-собаки з новонародженими. Там знаходились і Альфа, одна з найстарших і найрозумніших собак розплідника. Тоді вона була дуже знервована: померли шестеро з восьми її щенят. Усім їм потрібен спокій, а ми - галаслива орда.
В табір ми поверталися задоволені, по дорозі обговорюючи те, що побачили. Емоції зашкалювали! "Чебурашки" плентались позаду і теж бурхливо про щось говорили.
Дійшовши до табору, "Гвоздика" зайняла малу альтанку ( була ще й велика, але там завжди збирався перший загін) і вдарилась в обговорення домашніх улюбленців: собаки, коти, хом'яки, папужки... Розповідали навіть про черепаху! Так минуло кілька годин і прийшов час вечері. Ми вишикувались в колону по двоє і зі звичною, для себе, речівкою рушили до їдальні:
" Раз, два - ми устали,
Три , четыре - есть хотим.
Открывайте шире двери,
А то повара сьедим...!"
А ось там нас чекав великий сюрприз! Виявилось, що у "чебурашок" зникла одна людина. Здогадайтесь, хто зник? Правильно - Віра! До кого кинулась піонервожата четвертого загону з запитанням: "Де вона?" Правильно, до мене! а звідки мені знати? Я її ще в розпліднику бачила, біля вольєру з цуциками. Це було НП табірного масштабу. Нас швидко погодували і загнали в ігрову кімнату. Довелося наглядати за "чебурашками". А вожаті і старші хлопці й дівчата планомірно і ретельно обшукували територію табору. Через дві години стало зрозуміло, що Віри в таборі немає. По тривозі підняли військову частину і вони обшукали прилеглу до табору територію. Мала, як крізь землю провалилась!
Її знайшли над ранок. В розпліднику, де вона тихо і мирно спала під боком у Альфи...
Не питайтесь у мене, як вона там опинилась, не питайтесь, чому собака її не покусала. Я не знаю. Але факт залишається фактом: Віру знайшли саме там. і Альфа була дуже не задоволена, коли у неї забрали її двоноге "цуценя".
"Все добре, що добре закінчується" , - сказали тоді дорослі. Наївні!!!
Уже за тиждень, після відбою ( 10 година вечора), до нас в кімнату ввірвалась піонервожата "чебурашок" з запитанням:
- Де вона?
- Хто?
- ВІРА!!!
- А я звідки знаю?
На цей раз вона зникла не сама, а зі своєю подружкою, Оксаною. Дівчинка була з "місцевих" тому шукали їх почали саме з села. Там їх не було, а тому, знову по тривозі, підняли військових. Якийсь жартівник сказав, що слід взяти "маму Альфу", щоб та одразу змогла пояснити своєму "цуценяті" що й до чого. За ці слова вхопилися і ось уже Альфа обнюхує кімнату і речі дівчат, а тоді швидко вибігає з корпусу.
Віру і Оксану знайшли в лісі, серед болота. Малі вирішили піти в гості до Оксани і заблукали. А тут і ніч настала. Дівчатка дуже налякались, спалакались.. Тож "маму Альфу" трохи не задушили в обіймах! Оксану, після цього випадку, забрали додому.
"Вони в сорочках народились", - говорили дорослі, - "Все добре, що добре закінчується!"
НАЇВНІ!!!
Правда не всі. Директор нашого табору, Марія Іванівна, до них не належала. Саме тому, коли на наступний раз "чебурашки" йшли "на кіно" до військової частини, до них підійшов військовий і спитав у вожатої:
- Хто?
- Ось, - відповіла вона вказавши на Віру.
Він підійшов , підняв малу на руки і пішов до частини. Так само вони й повернулися. До кінця зміни в Віри був власний "військовий- вожатий"!!
І після цього ви будете говорити мені, що я перебільшую?
АНІТРОХИ!