У м сто за женихами

Валентина Литвиненко
Дві подружки зібрались із села до міста. Що робити, коли в селі немає роботи, ніде продовжити навчання, і зрештою... за кого тут заміж іти?

Обом уявлялось, що там, у далекому багатолюдному місті, їм обов'язково зустрінуться справжні лицарі — освічені, забезпечені житлом, із солідними посадами. Та до того ж вродливі, стрункі, плечисті, мускулисті. Кохання виникне раптово і швидко, буде палким і тривалим — на все життя.

Однак, якби хтось прослідкував, як розвивалися події, то неодмінно сказав би, що долю важко передбачити або загадати. Її треба... відчути і прийняти такою, якою вона є, а не примарною, вимріяною у класичному варіанті: щоб не пив, не курив, щодня квіти дарував...

Вийшло так, що чорнявій Тетянці зустрівся стоматолог, який успадкував професію свого відомого у місті татуся, мав крісло у приватній клініці на головній вулиці міста. Носив окуляри, мав чималі залисини, бліде обличчя, злегка сутулився і наче весь час мерз.

Далеким від Тетяниного ідеалу був цей парубок, але його дорогі подарунки, вечірні прогулянки на «опелі» сяючим вогнями містом, виїзди до шикарної заміської дачі вмить замакітрили їй голову. Дівчина, не роздумуючи, пірнула у чужий манливий світ, де все блищало і лосніло від ситості, благополуччя, достатку.

Батьки Олега зустріли нову знайому сина розважливо, з деяким гумором і ледь прихованою іронією:

- Із села? Цікаво, цікаво... Навіть навчаєтесь? Добре. І хто з нас вийде по закінченні? Кулінар, кондитер, кухарка?

- Ні, бухгалтер-аудит.

- О! Ну-ну, — заохочуюче підморгнув батько — геть лисий, з гладенькими, зовсім не схожими на чоловічі, руками, з дорогою темно-синьою краваткою на тлі голубої шовкової сорочки.

- Таню, чи як вас там, — вкрадливо обізвалась мати — дама з неймовірно пишною зачіскою, з вигадливим модним манікюром. — Ви з медициною хоч трохи стикалися? Доводилося оплачувати послуги лікарів? Так-от, наш син — лікар-стоматолог. Як ви думаєте, з ким він водить знайомство?

Дівчина зніяковіло повела плечима. їй натякали, тикали носом, щоб зрозуміла своє непідходяще походження і заняття, а вона тільки поглядала на Олега. Той запопадливо відсовував стільця від накритого столу, припрошував сідати. Відступатися від свого вибору не збирався.

Скільки не приводив сюди подружок — усі вони терпіли підколювання від «предків». Метою було одне: розбити в пух і прах черговий уявний синів ідеал, примусити його роздивитись пильніше: то – нерівня, то надто кирпата, то – довгонога… Так і лишався сам, дослухаючись до старших. Але зрештою йому набридло.

Танюшу нагледів, коли вона намагалась зупинити таксі. Якраз проїздив мимо, вирішив підвезти. Часто таким чином доводилося знайомитись. Однак це знайомство було не таким, як інші. Дівчина, ледь усівшись поруч, не приховувала свого захвату: їй подобався новенький автомобіль, колір чохлів на сидіннях, подобався смішний брелок біля вітрового скла... Дала зрозуміти, що і водій дуже симпатичний, що вона ніскілечки не заперечуватиме продовжити знайомство.

Йому навіть здалося, що у чорнявки злегка тремтять руки, палають щоки, у зволожених очах загоряються іскорки. Вся така збуджена, розпашіла, мов дитина біля новорічної ялинки.

Це враження не змінилося й упродовж подальших зустрічей. З нею саме тому й цікаво, що вона ніби постійний живчик — невтомно пульсуючий, бентежний. Він визначився у виборі майбутньої дружини і заявив батькам прямо: ми одружимося!

Отетеріла матінка вдарила в поли руками:

 - Хто тебе в шию жене! Почекай ще трохи, воно перегорить, оте кохання! Зустрічайтеся собі, ніхто ж не боронить, але одружуватись...

Цього разу не діяли ніякі переконання. Мамця миттю подалася в село, до майбутніх сватів. З напускною простотою ще з порога заявила:

- Дорогі родичі! Ваше телятко на наш город забрело! То, може, гуртом виженем, чи нехай залишається?

Тетянині батько та мати перезирнулись: чи сватання, чи жарти якісь? Наче ж як сватають, то про куницю та про мисливця йде мова. А тут про теля...

Гостя не вмовкала. То про міську дорожнечу, то про затісну трикімнатну квартиру, де вони утрьох мешкають (куди, мовляв, ще й четверту поселяти), то про невдало обраний фах для дівчини, який не дасть особливого зиску для майбутньої сім'ї.

Одним словом, селяни нескоро втямили, чого від них добивається приїжджа. За свою Тетяну вони були спокійні — вона слухняна, багато чому навчена: і борщу зварити, і хліба спекти, і випрати. Заміж так заміж. Чого ж вона хоче, ота розфуфирена?

Може, гостя й сама не знала, що з цієї поїздки хотіла, але, повертаючись до міста, трохи присмирніла. На неї справило враження гарно влаштоване селянське дворище, запах печеного хліба, мукання корови у стайні. Вона побувала у тих трудяг, які не знають спочинку ні взимку, ні влітку, бо дбають по-хазяйськи, щоб був в усьому статок.

Незабаром гуляли весілля. Звісно ж, не у міській квартирі, а в тому ж таки селянському дворі. Господарі напекли і наварили, як-то кажуть у народі, на столах було «м'ясо на м'ясі»: свинина і яловичина, качатина й індичатина, гусятина і курятина... Всі обряди та правила виконувались, як годиться.

Найкумедніше було, коли «городських» на возику возили. Вони спочатку опиналися, а потім, коли хміль розібрав, то, навпаки,  ше й позували перед відеокамерами, обливалися водою, аж бризки в усі боки розлітались.

Молоді гарно танцювали вальс, пильно дивлячись одне одному у вічі, наче надивитись не могли. Якби ж так усе життя...

Але воно швидко захопило їх у незбагненний вир, що й незчулися, коли не стало снаги придивлятись та ніжитись. Тетяна народила донечку. Свекруха ніби прикипіла до маляти, усе чукикала та пестила. А на невістку аж шипіла, наче вона їй заважала. Часом атмосфера у квартирі ставала нестерпною. Тетяна не знала, як їй тут прижитися, як стати своєю.

Стрілися якось з подругою Тонею, згадали, як вилетіли із батьківських осель у погоні за міськими женихами. Тоні похвалитись нічим, поки що вона сама,скоро буде дипломуватись. За наукою ніколи й на хлопців заглядатись. Хоча зовсім недавно у натовпі впізнала однокласника — Петра Колісника. Зраділи обоє, ніби не бачились цілу вічність, ледь не обнялися. Тільки за руки схопили одне одного і... завмерли.

- Петю!

- Тоню!

Нашвидку обмінялись новинами. Він відслужив в армії, працює на акумуляторному заводі, заочно навчається на інженера.
Є змога піднятись по службових сходинках, робота до вподоби, керівництво його цінить. Живе поки що в гуртожитку, але не втрачає надію на отримання власного житла.

Дівчина з подивом відзначила, що раніше не помічала надзвичайно красивих очей Петра. Вони голубі, як озера. Дивилась би вдень і вночі. Тепер уві сні почав з'являтись...

- Еге! Так ти, подружко моя, закохалась?

- Не знаю, Таню, що зі мною діється...

- Ви що, й телефонами не обмінялись?

- Він сказав, що знайде мене в університеті. Пройшло вже три дні, а його все немає.

- Нічого, як будеш йому потрібна, то й на краю світу знайде! – запевнила подруга.

Так і сталось. Вони таки побралися, колишні однокласники. Їхнє кохання часом аж дратувало Тетяну. Такі ніжні взаємини, як наче вони не з одного села і ніколи раніше не зустрічались. Тоня немов пливе у парі зі своїм Петром, нікого поруч не помічають — щасливі, закохані, раді.
 
Спересердя подруга аж тупає ногою:

— Варто було їхати до міста, наче в селі не могли зустрітися!

Ніхто не знає, де його доля блукає — у селі чи у місті. А шукати її треба, бо справжні почуття варті рівно стільки, скільки варта людина, яка їх відчуває. Перечитайте у класиків.