Новела
Машина часу вже відрахувала їй тридцять років. А нареченого в неї ще не було. Мала і зовнішність досить привабливу, і розуму вдосталь, а от чоловіка, хоч би трохи пристойного для життя, так і не зустріла. Як пороблено – кажуть у таких випадках. Та пороблено чи ні, але життя в неї було поки що самотнє. Від того й сум частенько огортав її серце, бо роки минали, а з ними й краса дівоча потихеньку спливала, в очах радість життєва марніла. Так і жила вона, вже навіть не сподіваючись на розлуку зі своєю дівочою самотністю.
І от якось у великодню ніч приснився їй дивний сон… Травневого дня у зеленому гаю на галявині – п`ять трун відкритих, і навколо них – вінки з ялинкових гілочок. А в кожній труні лежить красива дівчина, вже мертва, уквітчана білими лілеями і червоними трояндами. Дівчата залишились цнотливими, бо не встигли зустріти свою дівочу долю, не втратили невинність і через те за життя дуже сумували. І цей сум так знесилив їх, що вони зреклися земного життя… І от тепер усі присутні дуже журилися, дивлячись на померлу красу. Великий сум огорнув галявину, сум – квітучого травневого дня. Разом з людьми сумували земля і небо, вкрите важкими хмарами.
І раптом сталося щось небувале й небачене.
Казна-звідки налетів шалений вітер. Все навкруги загуло. Дерева, мов скажені, затряслись, їх почало несамовито розгойдувати, тріпати й хилити майже до землі. Перелякані люди, не знаючи, що робити, збилися докупи, дехто намагався ховатися за труни. А вітер дужчав і дужчав, здіймаючи вгору все, що йому вдавалося захопити з собою. Над трунами утворився повітряний вихор, наче стовп, який здійнявся над галявиною, полетів у небо й розірвав товщу хмар. З неба враз вдарило сонячне проміння й залило галявину золотим сяйвом. І в одну мить вітер стих, немов його й не було. Навкруги запанувала мертва тиша. Люди озиралися навколо, мов очманілі, і не одразу помітили біля середньої труни незнайомого молодого чоловіка. Білявий і стрункий, він справляв враження, що начебто щойно прилетів з далеких країв і опустився з неба на цю сумну галявину. Він підійшов впритул до труни, подивився на завмерлу дівчину, підняв руки над нею і мовив голосно й виразно: “Прокинься, жоно моя! Будемо справляти наше весілля”. Потім повів руками ліворуч-праворуч і додав: “І ви, сестри, прокидайтеся! Скоро й за вами прийде ваша доля”.
І трапилось диво дивне. Груди дівочі почали поволі оживати, у всіх п`ятьох губи почервоніли, вії затремтіли і розплющились очі. А дівчина в середній труні, біля якої стояв незнайомець, радісно посміхнулась, простягла до нього руки й сказала, підводячись: “Я так довго чекала на тебе, мій любий”. Він підхопив її на руки і витяг із клятої труни. І незабаром на зеленій галявині, залитій сонячним промінням, розквітли радісні посмішки й залунали веселі співи. Траурний сум змінився на весняне весілля…
Вона прокинулась. У вікно до неї лагідно посміхався ранок, ніби говорячи: «Христос воскрес!» Вона тихо прошепотіла: “Воістину воскрес!” – і виразно відчула в своєму серці живу надію, яку воскресив Всевишній у цю великодню ніч.