Ранок. Який же різний він може бути!
Ледве прокидаєшся, тицяєш пальцем у будильник мобільного, ще є 9 хвилин до повтору… Ні, вже треба вставати, а то геть запізнишся. Виходячи з кімнати, намагаєшся вивернутись з обіймів лагідної Роксі, якщо пощастить - обійдешся тільки мокрим носом, без лап на плечі. Підпалюєш чайник і заходишся будити своїх сонечок… Обійми, поцілунки, побажання гарного дня, рюкзаки, пакет з сміттям, навздогін забута мобілка, клацання замку і гавкіт собаки…
Все, тепер можна бігти, бо сьогодні мені на півдев’яту! Між розчісуванням волосся і застібанням ґудзиків (ну хто придумав їх так багато!) в кімнату зазирає сонячний промінь… Сьогодні ж перший день весни! Це так здОрово! Той же мороз і проталий сніг, що й учора, але ж вже весна, і весняний настрій залітає в розстібнуту куртку, бо мені жарко - я як завжди запізнююсь…
Сьогодні я чесно намагалась слухати, що ти говориш, правда намагалась. Але чи то сонячний промінь відбивався у твоїх очах, чи то ти теж відчув весну і аж світився, чи то вранішня кава з медом… Але я просто сиділа і насолоджувалась. Мене огортало твоє тепло. Чи ти знаєш, що можеш бути такою собі білою хмаркою, навіть на відстані декількох метрів? Мабуть сьогодні я була нездатною до навчання студенткою… Але хіба це так важливо… Частинка твоєї хмарки ще й досі зі мною, примостилась біля монітору і щось шепоче… Мені затишно. Цей перший день весни…