Чолов яга та добро

                Чолов’яга та добро

     Жив собі на світі один чоловік. Дуже він дивував своєю поведінкою всіх навколо, тому що мав поведінку не таку, як у всіх. Полюбляв він все до своєї хатини тягти: все, що не побачить навколо,  все до хати тягне.
      Вже домівка його тріщить по швах, а він все, що де не знайде, все до хати тягне і тягне. А коли має гроші, то все купує і купує, але купувати він все ж таки не любив, любив він цупити то те, то се: що десь без догляду залишилося, от він і цупить.
      Жив цей чолов’яга сам самісінький. Батьків вже давно його не стало, сестер та братів не мав, жив чисто один, чисто сам один – самотній. І навіть ні котика, ні собачки не було, і навіть ні курочки, ні зайчика, ні кізочки, ні корівки – ніякої живності у цього чолов’яги у дворі не було. Бо жалів він своє добро і не хотів ні з ким своїм добром ділитися. Не хотів худобку годувати та не хотів за нею доглядати.
      Так от…
     Аж бачать сусіди, що вже добро його, яке він постійно до хати тягне, з вікон виглядає, а потім вже бачать і з горища визирає, і з дверей випирає, бачать люди, що чолов’яга ледь-ледь двері свої до хати закриває.
       Роки йдуть, а цей чолов’яга ні про кого не дбає, ні про кого не думає, а тільки всяке добро до свого двору тягне та тягне.
      І ще що дивне: він нікому нічого не показує, ні з ким не ділиться і нікого цей чолов’яга до хати не кличе. Одне тільки позитивне в цій справі було, що на роботу ходить. І то! Прийде на ту свою роботу, двері позакриває, вікна позашторює і тільки рахує і рахує, бо кажуть добрі люди, що працює він бухгалтером, на якомусь заводі, а, може, і не на заводі, а на якомусь іншому підприємстві, а, може, й не бухгалтером, а, може, кимось іншим. Одне правда: в хаті, в котрій він жив, і йому самому вже місця не було – все добром забито, навіть у підвалі добра повно-повнісінько, і по сарайчиках багато-пребагато напхано і набито, тріщить хатинка тріском від добра.
     От так цей чолов’яга весь свій вік і прожив. Вже ж, скажу вам, такий жадний був, що і словами не описати. Вже його добро навіть повітря  стало в нього просити, бо речі, які би вони не були, все таки теж простір хочуть, їм теж не хочеться в купі на купі стовбичити, та грудами повсюди занепадати по домівці.
    То просять цього жаднюгу речі:
     –Господарю, зжалься над нами, пороздавай, повіддавай нас людям, бо ми без потреби в купах, по кутиках та по шафах, та по столах, та по стільцях розпихано занепадаємо, запхані ми повсюди в хаті, дихати нам немає чим, і тобі ж, господарю, теж дихнути нічим,  – пропищало сто сорочок і сто штанів.
     – Так-так, ми ледве живенькі! Тут існуємо мов в пеклі, пчихаєм та кашляєм від пилюки щодня і щоночі, – прокричали двісті зимових шапок і триста різнокольорових шарфів.
    –А ми! Ось… подивіться! Скільки нас тут! Хіба ми посуд? Нас аж тисяча вісімсот тарілок, то з нас же ніхто не їсть! А скільки склянок, то  і не порахувати, змилуйся над нами, пане-господарю, –  простогнало кухонне начиння.
     – Тихо будьте! Ви мені не указ! Що хочу, то  до хати і тягну! – прокричав роздратований чолов’яга.
     Заскрипіли всі шафи та двері, і вікна не мовчали, бо на них теж добро тисне.
       –Ой, ой, а їди скільки! І ніхто її не їсть, і ще й не прибирає. Навколо страшенний безлад! І в нас, і у їжі вже нерви не витримують! Пане-господарю, як таке терпіти? – прорепетували дуже нервово кухонні полиці та всі двері і вікна хатини.
      Йшов час, чолов’яга до того довів все навколо, що пішов жити на горище, з невеличким ліжечком, бо лише там залишився вільний простір, та й то не міг цей чоловік на своєму ліжкові добре виспатись, бо навколо  всяке добро нескладоване було.
   Потихеньку старів чолов’яга, добра в нього було видимо-невидимо, повним- повнісінько. Не було в нього тільки жінки, діток, світлої гарної чистої будівлі, бо ця в якій він жив, давно на велетенський склад перетворилася.
    Вже і дуже старий став чолов’яга, а свої примхи щодо добра не міняє. Вже і сусіди йому зауваження роблять. Та куди там – нікого чолов’яга цей не слухає.
    Вже в дідуся старенького чолов’яга життям перетворений, а все такий же жаднючий та самотній.
     Враз, в один день, дім його не витримав, і вмить розсипався. І все добро прахом пішло, все потліло, все зіпсувалося і розвалилося. І навколо тільки одна міль і повзала, та мухи дзижчали, та ще й як оскаженілі  кричали криком:
    – Наш тепер все, наше! Жу-жа-жж-жу-жж! Наше!
    Прийшла до чоловіка цього жадного старість, а жити чолов’язі немає де, і їсти немає що, бо все ж пропало. І навіть гроші, що за життя заробив протрухнули.
       Куди не йде чолов’яга – ніхто йому допомогти не хоче, ніхто з ним не хоче спілкуватися і в домівки теплі та щирі не пускає.
       Дім його зник, перетворився на чистий мотлох, який нікому не потрібний, і з часом і сам чолов’яга теж  кудись подівся, ніхто не знає куди зник, наче його і не було: на всі чотири сторони зник. Майже бродить цей чолов’яга  по світу як  неприкаяний.
      Тепер, можливо, душа би його вже й хотіла з усіма ділитися та все добро прахом пішло. Вже хотів би з усіма спілкуватися та ніхто чолов’ягу не впізнає і не признає більше.
     Час та доля зробили своє діло, жадність та холод до навколишніх  –  корисним  для чолов’яги не закінчилися!
         


Рецензии