Колись ти дуже любив розкидуватись гучними словами. Дурними словами. Величними й пафосними – на кшталт: рай, пекло, кохання, смерть.
Зараз торкнусь лиш одного із цих слів, колись твого слова-улюбленця, ну майже улюбленця – слова «пекло».
«Ласкаво просимо у пекло», «Що таке пекло? Я знаю. Я тобі розкажу» - це ти так про себе казав, це ти так про себе думав, хіба ні? Ні? Кусаєш губу? Мнешся? Соромно? Соромно…
Я живу у пеклі… як смішно, як по-дурному звучать ці слова від людей, що мають руки і зір, тіло, що болить не 24 години на добу, коли біль знімається лиш за допомогою наркотичних знеболюючих, мають змогу читати або писати ці рядки - отже працюючий компь’ютер та інтернет, енергію їх писати – отже, яку-не яку поживну їжу, графін з водою, аби тамувати спрагу, здатність «вивільнити» цю воду із себе потім – природним шляхом, або помічників та приладдя, яке дасть змогу все таки хоч якось – а зробити це. Що таке пекло, скажи мені, що має право вважатися ним, що ні? Життя опісля зрад й обману, не маючи змоги бути їз тими, кого любиш і ким дорожиш – то є пекло? Життя, де світ і люди потрощили твої сподівання, розкололи принципи, вбили світле, прищепили морок – крижинки у долонях, темрява в серці – то є пекло? Життя із непрацюючими руками й ногами, у повній залежності від доброї волі інших, а як нікого нема – то є пекло? Життя, коли від болі лізеш на стінку і пігулки помагають лиш на деякий час – а потім все по колу – то є пекло? Життя у тотальному безгрошів’ї, коли на тобі ще з трійко голодних ртів, вони сподіваються на тебе, пропадуть без тебе, а тебе щойно звільнили - то є пекло? Життя, коли спостерігаєш за страшними муками найближчої тобі людині – і нічим помогти, нічим зарадити, і сльози всі виплакані – плач-не плач… - то є пекло? Життя, коли все, що ти можеш робити самостійно – є лиш дихати й думати – то є пекло? Життя, коли навколо розриваються снаряди, і не відаєш – чи марити ранком чи згодитись вже – та швидше б та тьотя-смерть, бо нестерпно жити у постійному жасі – то є пекло? Жити, знаючи, відчуваючи, маючи хист зробити так багато, злетіти так високо, або пірнути так глибоко – але не маючи на те анінайменьшої реальної можливості, змушений борсатись на «мілководді» – може, то є пекло?
Якийсь з цих варіантів ти охрестиш пеклом – а всі інші, що із ними, вони обернуться на райські кущі, так? Ти скрикнеш і скажеш, що воно то все гидота, абсолютне пекельне пекло – куди не глянь, а там, бач, теревенить по смартфону у ліжку дівка, страшна, мов чорт, лиса й зубата – а руки, мов у наркоманки – сліди систем, печінка, як у алкоголіка – сліди безлічі пігулок, зара вона скінчить розмову й вип’є чергову «дозу», яка дозволить їй триматися із мінімально терпимим рівнем болю ще кілька годин. І останні слова, сказані нею по смарту, ти знаєш, якими вони будуть…
Я знаю. Я чула.
«Моє «пекло» чийсь рай. Хай воно трива… як найдовше».
Твоє пекло може бути чиїмсь раєм, уяви. Година життя, зайвий рух, день в укритті, не на полі бою, хай й лячно; близька людина на відстані долоні, не в сирій землі; ноги, які завтра знов будуть рухатись у напрямку ймовірної роботи, мозок, який колись все ж віднайде рішення у ситуації, яку вирішити неможливо – бо ж хто дослідив його ажтак достеменно, всі його можливості; і люди… люди, які вбивають одне одного, але які й лікують. Розпорошують світло – так-так, саме у ті твої, найвіддаленіші кутки, які ти давно віддав на поталу мороку. І пігулки… яке щастя, якщо є хтось, хто має змогу й волю їх тобі принести.
Так мені сказала та зубата чортяка із смартфоном біля вуха.
У якомусь із світів і снів. Ця історія. Вигаданна-ірреальна, наснилась-привиділась – повірю, відхрещусь?
Не знаю.
Але «пекло» то все ж надто гучно.
Надто пафосно.
Хто побував і хто живе у ньому насправді? Я думаю, такі люди є, і це ажнапевно далеко не ті, хто мають змогу цей текст читати. Не кажучи про тих, хто мають змогу набрати на комп’ютері щось подібної довжини.