I
Частіше всього, для тих, кого називають цікавими людьми, а саме, для людей великого злету душі, довготривале перебування удома в своїй оселі та на подвір’ї, якими б рідними вони не були, стає тягісним. Виникає надмірне бажання побачити інші краї – екзотичні, особливо далекі, де багато чогось нового, – інші міста, природу, людей. Ще більше, нестерпно тягне в мандри у теплу літню пору, і, коли тільки трапляється така можливість, кожна людина, яка по своїй природі мандрівник, і, коли має три основи для подорожей: гроші, здоров’я, час, то зривається з місця і вирушає у далеку туристичну подорож. І ось вже біля вокзалу з наплічником за спиною, або з валізою чи похідною сумкою в руках, в очікуванні поїзда біля платформи, – саме з цього часу починається усяка захоплююча подорож. Мандрівники багато у чому схожі між собою, не обов’язково зовнішністю, а стилем життя, чи існування. Адже від кожного дорога вимагає одних і тих же правил. Одним із запеклих мандрівників зі «стажем» і не малим досвідом подорожей у різні краї є також і я. І ось, сівши в Києві на вечірній поїзд, на ранок уже під’їжджав до Трускавця, куди направився вперше. Сама дорога не викликала особливого відчуття захвату від краєвидів, як у минулі подорожі на південь до моря. Та все ж, поїздка з комфортом і зміна обстановки впливають позитивно.
Приїхавши вранці і влаштувавшись у пансіонаті, зразу ж пішов знайомитись з цими новими місцями. Так, як мені доводилось бачити багато надзвичайно цікавих міст і захоплюючих краєвидів, то скажу одразу, що нічого особливого це місто собою не являє, але його знають як всесвітньо відомий курорт мінеральних вод. Все ж, дещо дуже цікаве, не бачене мною досі, я знайшов навіть тут, і про це, звичайно, варто розповісти. Зокрема, представники дикої фауни, – деякі тварини і птахи тут майже не бояться людей. Від нижнього бювету до верхнього веде великий парк. Те, що у ньому та біля санаторіїв білочки бурого кольору підбігають до людей і беруть прямо з рук горіхи, цим якось особливо не здивуєш, оскільки в Києві біля ботанічного саду так само себе поводять руді білочки. Але годувати з рук диких птахів у Києві, – таке явище дуже рідке. А тут, кладеш зернята на відкриту догори долоню і малі птахи, підлітаючи, сідають на неї, беруть зернята. Відчуваються дотики їхніх тоненьких лапок, а самі птахи зовсім легкі, наче й не мають ваги. Біля струмка більші птахи купаються у воді, бадьоро струшують воду з пір’ячка, не бояться людей, які проходять поруч. Таке спілкування з маленькими і корисними Божими істотами у величезній мірі заспокоює, дає масу позитивних емоцій, радості.
Все це дуже добре, але туристам хочеться якомога більше романтики та мандрівного простору. І тому тут до послуг реклама екскурсій та подорожей від різних туристичних агенцій, підкріплена фоторепродукціями як доказом, наскільки все це цікаво. Дивишся на них, слухаєш агітацію тих, хто запрошує, і навіть досить таки не просто вибрати, на який же маршрут для початку купити квиток. Як багато цікавого для вибору. Ось перелік тільки деяких із них, взятий з рекламних буклетів: Східниця – Урич, мінеральні джерела Нафтуся, Східницька содова та інші. Живописні Уричські скелі, давньоруська фортеця Тустань, залишки давньої стіни, печери, підскельні коридори. Є екскурсія по містам: Мукачеве – Берегово – Ужгород. Тут заїзд у таємничий мисливський замок Шенборнів, знайомство з архітектурою угрів. Мукачеве, де за містом величний пам’ятник середньовіччя – замок Паланок, Ужгородський замок. І, звичайно, є екскурсія до релігійних Святинь Почаївської лаври, до її церков, до відбитку стопи Божої Матері, до чудотворної ікони Матері Божої, до цілющого джерела святої Анни, до мощей святого Іова, трапляється можливість побувати на літургії і в цілому екскурсія по Лаврі. Екскурсія до старих дерев’яних церков XVI століття.
Для відчайдух – любителів гострих відчуттів та вражаючих пейзажів дикої гірської природи пропонуються поїздки, походи і катання на запаморочливій висоті на канатно-крісельних дорогах над горами та урвищами – це на гору Високий Верх, до стрімких бурхливих річок, водоспадів та крутих скель на південний захід у Сколівському районі, до Яремче – Ворохта – Буковель – водоспад над річкою Прут. Від селища Ворохта при підйомі все вище і вище відкриваються чудові краєвиди і найвища гора Карпат, що має угорську назву Говерла, висота якої дві тисячі шістдесят один метр. Є можливість побувати біля озера Синевир і водоспаду Дівоча коса, мінеральних джерел Сойми. Скелі Довбуша – неповторне за своїми формами і розміщенням скупчення гігантських скель і валунів. Печери з таємничими ходами, ями, стежки, ущелини, водоспад на річці Сукіль. Боржавські полонини. Полонини – це рівнини на високогір’ї. Там не буває спекотно навіть влітку. Гірські перевали, підйом на гору Гембу висотою одна тисяча чотириста метрів, звідки відкривається грандіозна панорама вершин центральних Карпат і схилів південних Горган, шум водоспаду Шипіт створюють незабутні враження. В Карпатах є навіть мандрівка вузькоколійною залізницею заповідником Ширковець, – дорога йде через водоспад Мізунський, гірські ріки з мостами, в тому числі й підвісними. Всі ці екскурсії та подорожі пропонуються для різного складу відпочиваючих та туристів – кому що більше подобається. І хоч я далеко не скрізь на них бував, але відмітив, що навіть тут далеко не в усіх надзвичайно цікавих місцях Карпат пропонується побувати. Є ще багато дуже захоплюючого, куди можна було б пропонувати подорожі. Ну, скажімо, високогір’я біля Рахова з мальовничою бурхливою річкою Чорна Тиса, подорож до Невицького замку в районі Ужгорода та інші місця.
Але все ж з багатьох маршрутів, на які тут є попит, я одразу ж вибрав для себе подорож на гору Високий Верх у Сколівському районі – у високогір’я Карпат саме тому, що це батьківщина мого дідуся Павла Масного, – батька моєї Мами. І це зрозуміло, чому вибрав таку подорож. Куди ж іще їхати перш за все, як не на батьківщину пращурів. Рекламодавці з різних туристичних агенцій казали, що саме в цих краях найкрасивіші і найбільш мальовничі краєвиди у Карпатах.
Зранку у пансіонаті, випивши міцної кави для бадьорості, виходжу до того місця, куди має прибути екскурсійний автобус. Уже сходяться туристи, заходимо в салон нашого транспорту, і ось уже автобус мчить на південний захід. Минаємо невелике містечко Стрий, і по праву сторону аж біля самого обрію довгим ланцюгом протягнулися високі гори. Там Івано-Франківська область, але автобус прямує до центральних Карпат відповідно маршруту. Ось зліва близько видно швидку бурхливу річку з малим і великим камінням, валунами. Переїжджаємо міст і річка вже по праву сторону. Далі, протягом всієї дороги, часто зустрічаються мости, а річки – одна, потім друга зміяться то з однієї, то з другої сторони, то навперехрест автошляху вже під наступним мостом. Норовливі, бурхливі гірські річки зі скелястими берегами швидко несуться і піняться серед виступаючих із води валунів. У багатьох місцях стрімка вода розбивається об каміння. А над усім цим здіймаються освіжаючі стовпи міріадів водяних бризок. Такі пейзажі доповнюють інколи гордовито стоячі на скелях або стрибаючі по камінню дикі гірські козли. По обидві сторони вже з’явились близькі гори, густо вкриті лісами. Дорога постійно йде вгору, оточуючі гори все вищі і вищі. Попереду теж скупчення гір, які набагато більші попередніх. У вухах трохи давить, як у літаку при набиранні ним висоти. З’явилися величезні скелі з урвищами.
Дівчина-екскурсовод і керуюча в подорожі дуже цікаво, користуючись мікрофоном, розповідає про нашу мандрівку, роблячи час від часу паузи:
– Після містечка Стрия, – каже вона, – ми вже їдемо по гірській дорозі, і ці місця найкрасивіші у всіх Карпатах.
Бачу, що вже проїхали Верхнє Синьовидне. Це край лемків – батьківщина мого діда Павла Масного. Ось на узбіччі скульптурний постамент, на якому зображені з каменю двоє горян у їх національному вбранні з довгими трубами.
– Це вони тримають трембіти, – музичні інструменти, які з давніх пір використовували для подання звукових сигналів на велику відстань. Звук набагато підсилюється завдяки тому, що у кожній гірській місцевості на Земній кулі звуки віддаються луною набагато сильніше.
– Ці інструменти, – продовжує розповідь екскурсовод, – виготовляють із смереки, в яку під час грози влучає блискавка. Таке дерево називають громовиця, і вік його повинен бути не менше, ніж сто двадцять – сто п’ятдесят років. Є припущення, що дуже висока температура, електромагнітна складова та інші фізичні чинники блискавки приводять до змін у структурі деревини, і тільки з цього матеріалу і при високій майстерності виготовлення можна отримати досконалий інструмент з дзвінким і гучним голосом.
Уздовж дороги і далі, і внизу біля річки, як і раніше, трапляються приватні дерев’яні будинки місцевих жителів.
– У місцевих давня традиція, – продовжує розповідь екскурсовод. – Коли у будинку живе незаміжня дівчина, то на вікно, щоб було видно знадвору, ставиться ваза з квітами. А коли дівчині чи жінці сказати, що вона гарна, як береза, то це свого роду образливо для неї, оскільки берези тут не вважаються особливо гарними деревами. Тобто, сказати дівчині, що вона, як береза – це все одно, що вона не гарна, або хлопцю не подобається. Коли ж дівчині чи жінці тут кажуть, що вона, як смерека, – це вважається одним з найкращих компліментів, щоб похвалити її вроду. І ще дещо з карпатського фольклору є своєрідним, – дівчину незаміжню, до її весілля, вони називають «чічка», а після одруження – «баба». Тобто, такі назви залежать не від віку чи вроди. Якщо вийде заміж у вісімнадцять років, навіть якщо не встигла обзавестись дітьми, то все одно це вже баба. Це не вважається образою, оскільки баба – це жінка заміжня. Але цей фольклор вже дещо вироджується; такі назви поступово стають архаїчними, сучасне життя вносить свою новизну, і тепер частіше кажуть не баба, а просто жінка.
Дорога вже скінчилася, і автобус зупинився. Виходимо. Надворі дуже тепло, клімат тут тепліший ніж у тому краї, звідки приїхали. Ми, туристи, стоїмо серед високих гір. Повітря тут настільки чисте і цілюще, наче п’єш його. Курці, і я до них належу, майже не запалюють цигарок тому, що хочеться дихати цим надзвичайно чистим повітрям, і я тут не запалив би своєї люльки навіть за гроші. Підходимо до туристичної агенції «Захар Беркут». Тут сконструйована канатно-крісельна дорога, по якій за сорок хвилин піднімемося на вершину найвищої гори Високий Верх або Писанка. Довжина канатної дороги дві тисячі вісімсот метрів. І ось уже їду в одному з крісел канатної дороги, яка довжелезним ланцюгом тягнеться серед гір вгору і не видно її кінця. Тиша тут незвична, чути тільки трохи скрип кріплення на канаті і шат крісла при переході кріплень над головою. Внизу то прірви, то вершини смерек, буків, дубів та інших дерев. Десь там чути шум води. Глянув униз в те місце. То шум потоку води по камінню, що тече з високогір’я. Надзвичайно чисте цілюще повітря, повна тиша, тільки далеко внизу чути шум води по камінню, прекрасні казкові краєвиди і, звичайно, в цей час повністю, дуже ясно усвідомлюється те, що твоє земне існування залежить тільки від Господа Бога та від міцності кріплення крісла над тросом, по якому піднімаєшся, створюють гострі незабутні враження.
Довжелезна канатна дорога закінчується, і ось я уже на вершині найвищої гори Сколівських верховин. Це гора під назвою Високий Верх або Писанка. Висота її одна тисяча двісті сорок два метра. Тут, як і скрізь, немає значення, в якому куточку Земної кулі знаходишся, на вершинах високих гір не буває спекотно, і небагато-немало подуває вітерець; тому досвід минулих походів не підвів тим, що я взяв з собою штормівку. Екзотика пейзажів казкова. На всі сторони, куди не глянь, довгі хребти гір майже всі вкриті лісом. Тільки подекуди в оточенні гір на пониззях, там, де дерева вирубано, видно невеликі поселення. Це по ліву сторону від канатної дороги. По праву сторону, неначе підпирають горизонт, видно одні тільки хребти гір з притягнутими до вершин хмарами, а найбільш високі вершини вже потопають у хмарах. В літню пору Карпати тут, з висоти орлиного польоту, в основному, здаються зеленого та синього кольорів. Світлий колір – це галявини. Переплітаються зелений колір, – там, де скупчення високих дерев, зі світло-зеленим, – де дерева рідше. А біля самого обрію, зливаючись з кольором неба, гори здаються повністю синіми. Багатство відтінків кольорів навколишніх гір залежить ще від того, як вони освітлюються сонцем. Якщо схили гір затінені, то здаються більш темнішими, а під променями сонця світліші, але в той же час яскравіші, чіткіші, де добре видно навіть на великій відстані найдрібніші деталі пейзажу. Цьому також сприяє абсолютно чисте, прозоре повітря. Ми піднялися на Високий Верх, як кажуть синоптики, в день з перемінною хмарністю, і це навіть цікавіше, ніж при безхмарному небі. Тіні від хмар, мов велетенські кораблі, повільно і поважно рухалися по горах і полонинах, легко долаючи круті схили, ліси, річки і водоспади. Вітерець керував цими кораблями, направляючи їх у тільки йому відомому напрямку. Навколишня природа жила своїм самостійним життям, а ми були її тимчасовими гостями.
Весь зачарований казковою природою, роздивляюсь прекрасні пейзажі. Похапцем нарвав трави іван-чаю, якої тут досить багато. Пахне ця трава дуже приємно, тонізуюче і незвично, не схоже ні на який запах інших трав. Пізніше заварював її і пив ароматизований і корисний напій. Є тут також багато інших, навіть рідкісних трав, які, практично всі, мають лікарські властивості.
До нашого приїзду на мангалах уже досмажили м'ясо, сало, печену картоплю, присмачені приправами, овочами, зеленню. Нашвидку, з величезним апетитом їм разом з іншими туристами ці смачні страви.
Далі знову поринаю в споглядання такої вражаючої, незвичної краси гір, намагаючись якомога більше увібрати і назавжди запам’ятати побачене. З правої сторони від канатної дороги, де змією звивається більш пологіший спуск вниз, є дороги. Трохи збоку біля однієї з доріг стоїть квадроцикл. Хтось по цій дорозі доїхав на ньому майже до вершини цієї гори, хоч дороги в цьому місці круті навіть для такого сучасного гірського транспорту. По цим дорогам місцеві, буває, приїжджають верхи на конях, щоб за гроші по полонині катати верхи на кониках туристів.
Десь недалеко чути орлячий дзвінкий клекіт. Ось їх уже видно – пару грізних птахів. Це крилаті володарі навколишніх висот – карпатські гірські орли беркути висліджують здобич. Вони близько, чути навіть глухий потужний шелест крил, на мить я побачив їх грізний гордий погляд і міцний, гострий, загнутий вниз дзьоб, але не довго, бо, розправивши в польоті крила, вони вже кружляють над прірвою. І ось один з них, склавши крила, стрімко шугонув вниз, запримітивши з висоти якусь дрібну тварину чи птаха, щоб сильною хваткою схопити у свої міцні гострі пазури. У високогір’ї беркутів можна побачити часто. Тут і сам наче орлом стаєш від відчуття легкості та могутнього приливу сил у цьому цілющому та чарівному, просто казковому краї, стаєш ніби вільний від усього.
Ті, хто мешкає у Карпатах, повідають, що в цих горах є багато різних тварин, а раніше водилося ще більше. В річках бобри, в горах ведмеді, косулі, вепри, навіть зустрічається рись. Рись маскується на густих гілках дерев і вичікує здобич, кидається навіть на людей, хапаючи мертвою хваткою гострими пазурами і зубами. Є тут також вовки, але місцеві кажуть, що кабани і рись ще небезпечніші. Я запитав:
– Чому сюди, на самий верх гір, туристів піднімають тільки по канатній дорозі? А як щодо піших підйомів?
– Тут, на підйомі до вершин, водяться гадюки, і не завжди виходить дивитись тільки під ноги.
– Так, на гадюку, коли наступити, то вона вкусить, а взагалі гадюки нібито не нападають.
– Є такі, що й самі нападають, – відповіли мені. – Тому у горян є при собі сироватка, яка набагато зменшує дію зміїної отрути і рятує життя.
Надзвичайно цікавий повний екзотики та краси в минулому дикий, а тепер напівдикий край. І, звичайно, Карпати не закінчуються кордонами деяких західних областей України, – цими зробленими людьми обмеженнями для туристів тут. Ці гори продовжуються уже в Румунії, але там мають назву Татри. Нічого дивного, просто така ж гірська місцевість продовжується. Але цікаво те, що на протилежній стороні Земної кулі на Американському континенті є гори Аппалачі, які також дуже схожі на Карпати.
Керівник туристичної групи нагадує, що треба йти до канатної дороги, бо час перебування на Високому Верху закінчився. І хоч дуже хочеться тут бути, але мушу, як і всі, йти до канатки. Канатка швидко крутиться, і тут найголовніше з похідною сумкою вскочити в крісло, та й найскладніше ще встигнуть опустити зверху захисну рамку-поручень, яка захищає, щоб не полетіти каменем вниз. Але це вже зроблено, і тримаюсь за цей поручень. Крісло їде над великою прірвою. Проїзд по канатній дорозі – це свого роду пасивний екстрим, коли запаморочлива висота під кріслом наводить на всякі заполошні думки із серії «як би чогось не сталось». Але вдіяти нічого не можна і залишається тільки сидіти і рефлекторно міцно триматися за поручень, ніби це щось може змінити. Тим більше, що спуск завжди викликає більше напруження нервів, ніж підйом. Але що ж це за романтика туризму без відчуття кайфа ризику. Оговтавшись, коли нервове напруження трохи відпускає, починаєш звертати увагу на грандіозну панораму гірського краю, яка відкривається вдалечінь з кілометрової висоти і закарбовує в пам’яті незабутні враження. В повній тиші знову пропливаємо над вершинами могутніх дерев, які звідси здаються не такими вже й високими. Знову чути внизу плескіт гірського потоку по камінню і шум водоспаду. І все ж, коли дивитися вниз, знову дух перехоплює, і руки самі собою міцніше стискують поручень.
Через сорок хвилин подорож канатною дорогою закінчується, і ми вже знову біля туристичної агенції «Захар Беркут», звідки й починали підйом на Високий Верх. Агенція не випадково має таку назву. Саме у цих краях, в тринадцятому столітті, а саме у тисяча двісті сорок першому році, місцевими жителями було знищене велике по кількості військо монголів, очолюване двома полководцями, яке дійшло аж до Карпат. Татаро-монголи мали за мету завоювати цей край і далі йти на Угорщину та інші країни Європи. Але, добре не орієнтуючись у гірській місцевості, вони увійшли в долину, оточену горами. Опинившись у цій великій пастці, намагалися штурмом оволодіти тим поселенням, яке було вище до гір. Місцеві воїни на чолі х їхнім ватажком Захаром Беркутом гуртом зрушили зі свого місця величезний камінь-валун, щоб змінити русло гірської ріки. І це їм вдалося зробити. Вода заповнила ту долину, де було військо монголів, потопивши їх там. Місцеві воїни добивали монгольське військо, кидаючи зверху у ворогів каміння та стріляючи по них з луків.
Далі ми вирушили до великого каньйону з водоспадом. По дорозі зробили перепочинок на турбазі, пообідавши свіжозвареною на багатті їжею: супом з грибами та запашними шашликами. Великий каньйон знаходиться зовсім недалеко. Круті обривчасті скелі, а внизу неширокий потік води ллється по камінню з водоспаду. Вода зовсім чиста, і туристи скуштували її прямо з долонь.
Ці всі місця, де я тепер побував, – батьківщина мого діда Павла Масного. Тут проходили його дитинство і юність. Я споглядав під час подорожі круті екзотичні гірські краєвиди, і прийшла така думка, що ось зараз я, набагато старший, ніж мій дід тоді, коли тут змалку жив, бачу все теж саме, що і він. Адже гори в порівнянні з людьми практично не старіють. Мені самому було якось дивно, але це так, час своє робить, час невблаганний.
ІІ
Мій дід Павло Масний народився у цьому високогірному просто казковому краї, взявши від нього силу, витривалість, мужність. Плавав у бурхливих гірських річках з крутими, місцями високими скелястими берегами, ловив форель та іншу рибу, інколи ходив на полювання у гори, і змалку, як і його брати та однолітки, навчився вправно їздити верхи на коні. Його селище до самого тисяча дев’ятсот сорок шостого року називалося Синьовидсько Вижнє, а вже потім, після Другої світової війни перейменували на Верхнє Синьовидне. Навчався у невеликому місті Стрию в школі, у якій викладали в основному німецькою мовою, бо Закарпаття на той час було під владою Австро-Угорщини, а австрійці розмовляли німецькою мовою. Був надзвичайно здібний, талановитий та працьовитий, змолоду прагнув оволодіти і оволодівав різним ремеслом.
Коли почалася Перша світова війна, всіх чоловіків середнього віку і молодих, як він був, у цих краях забирали на війну. На війні дід Павло, його старший брат Дмитро і ще деякі вояки потрапили в полон. Його і ще якогось полоненого чомусь повели на розстріл, поставили до стіни, пролунала команда «Вогонь!» І грянув залп. Дід упав, і той другий воїн теж упав. Але, слава Богу, розстріл тільки імітували, вистрілили поверх їх голів, і кулі вдали в стіну. Це був такий, як потім він зрозумів, психологічний удар по нервам. А ще, до того, також згадував, як на фронті в бою розірвався зовсім близько один із снарядів. Дід глянув на себе – весь в крові, а ніякого поранення немає, і здивувався, звідки на ньому стільки крові, а це виявилось, що поруч кров убитих та поранених сильно бризнула на нього, або на землі, де він упав, була калюжа крові. А його від вибуху контузило, і тому погано чув на одне вухо. Пам’ятаю, коли я був малий, то говорив дуже голосно, щоб він мене міг почути. Дід казав, щоб я говорив йому не голосно, але на другу сторону, на те вухо, на яке він добре чув. Будучи ще зовсім малим я, звичайно, ще не розумів, чого дід Павло не зовсім добре чує, але пізніше дізнався – це наслідок контузії на фронті.
Обставини склалися так, що після полону і після закінчення війни він з братом Дмитром не змогли повернутись в Карпати, бо до тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року Закарпаття залишалось під владою Австро-Угорщини, а після того, до тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року у складі Польщі, і кордон туди був закритий. Дід Павло так, як і його брат – мій двоюрідний дід Дмитро обзавелися сім’ями: дід Павло на Житомирщині, а дід Дмитро в Києві, а через роки нащадки братів, переїхавши зразу після Другої світової війни по направленню на роботу в Ірпінь Київської області, залишились постійно там жити.
Всі ці роки братів мучила ностальгія – туга по їх батьківщині. Моя Мама розповідала мені про те, що діда Павла нестерпно тягнуло в ті місця, звідки він родом – в Карпати. Він хотів забрати туди всю свою сім’ю – жінку і трьох дітей: Олену, Васю, Раю. Але ж він так довго там не був. Потрібно спочатку поїхати самому, побачити, як і що, – так розмірковував дід, і вирушив у дорогу. Це було у тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому році, зразу після того, як Західна Україна увійшла в склад України і були ліквідовані кордони.
Серце наповнила велика радість, коли він знову побачив свій рідний край високих гір, стрімких крутих скель, швидких бурхливих річок та водоспадів. Ходячи і час від часу зупиняючись, він не міг надивитись на рідні йому гори, перебуваючи у спогадах свого дитинства і юності, про це тут все нагадувало йому. Думав також про те, як радісно його самого, а потім і старшого брата Дмитра зустріне рідня – їх великий рід Масних. Точніше – він бажав цього, бо підсвідомо брали сумніви, адже він знав жорстокі і дикі неписані закони та традиції Карпатських горців, і про що йому нагадав Дмитро. Та дід Павло у якійсь мірі був фаталістом – він, як це не раз бувало, надіявся на хороше та щасливе завершення добрих справ. Ось на полонині пасуться вівці й коні, он далі шумить водоспад. І все інше, що бачив і бачить навкруги, наче не змінилось. Але в свідомості наче точить якийсь черв’як: а чи добре мене приймуть? Така думка не без підстав, старший Дмитро знає більше на фактах про тутешнє життя. Пригадав, що в його краях, крім того хорошого, що в цілому є в людях – працьовитість, згуртованість, хоробрість і відвага, притаманні також жорстокість, заздрість, жадоба до наживи, дикі фанатичні традиції, правила та устої, довготривале злопам’ятство, величезна мстивість, закон кровної помсти. Нагадування брата Дмитра пробуджувало пам'ять. Він згадував жорстокі розбірки, криваві двобої на сокирах гуцулів, лемків по особистих та побутових питаннях, які зі сталевим блиском в очах, зі звіриною люттю звично і дуже вправно, блискавично орудували сокирами – гострими топірцями з довгим держаком. Такі поєдинки частіше всього закінчувались загибеллю. Топірці у гуцулів, лемків використовувались для рубання дерев, дров, захисту від хижих звірів у горах, були предметом опори при ходінні по крутизні, тому й довгий прямий держак – наче палиця, на яку спираються, а тримаються тоді за залізо, як за ручку. Крім того, це особиста холодна зброя кожного так само, як у кавказців та азіатів довгі кинджали. Тут принцип жити і діяти общиною, – або ти свій, або чужий. Тут живуть по своїм поняттям, і коли хтось від них у вирішенні своїх питань в чомусь відійшов, чи тому, що так склались життєві обставини, то назад у своє оточення не дуже хочуть приймати. Діда Павла підсвідомо гнітили такі спогади та думки, він старався настроїти себе на позитив. «Так було весь час раніше, – намагався переконувати себе, – а зараз двадцяте століття і люди, напевне, змінюються в кращу сторону». Дід все ходив, продовжуючи обдивлятися місця свого дитинства і юності. Він народився в цьому краї тисяча вісімсот дев’яносто третього року, – так було написано у нових документах. Але дід знав, що на декілька років раніше. День народження його був на релігійне церковне свято святих апостолів Петра і Павла. Тому його назвали Павлом, – прекрасне ім’я, як у святого апостола. Дід був із багатої, багатодітної сім’ї і наймолодшим серед своїх братів, причому набагато молодшим від них. Був найбільш здібним і встигаючим у навчанні у Стрийській школі. Так, згадуючи своє минуле і йдучи добре знайомими гірськими стежками, він вийшов до краю величезної прірви. Міцно тримаючись за гілку смереки, глянув униз. Там з шумом нісся бурхливий потік і пінився навколо каміння, яке виступало з води. «Все тут так, як і раніше», – подумав дід. Повернувся на знайому стежку, і через деякий час, обійшовши скелі, був уже біля річки Опір. У річках Опір і Стрий в дитинстві він, бувало, ловив рибу. Вважав вдалим уловом, коли попадалась форель. Ця риба могла бути різних відтінків, – блискучо-серебриста, темнувата буро-зелена, жовто-зелена або червонувата, – темніша на спині і світла знизу, і обов’язково з більш темними крапками по тілу.
Інколи заходив у колибу з місцевим колоритом, так називається карпатський шинок, бо дуже любив слухати віртуозну гру на скрипці, а також, інколи деякі гуцульські пісні. А ще згадав, як, бувало, в дитинстві, сидячи вечорами під зоряним небесним шатром біля ватри, що на місцевій мові означає багаття, разом з однолітками слухав розповіді-бувальщини столітніх дідів про карпатських мольфарів, історичні та побутові бувальщини, прикрашені місцевим фольклором.
Вдень жарке яскраве сонце піднялося над високими горами, а вершини гір окутували, наче димом, легкі хмарини. Дід уже побачив свій великий будинок і пішов до нього. Ось по крутих стежках верхи на конях роз’їжджають його старші брати – женуть пастись баранів та овечок, і, звичайно, як завжди будуть охороняти їх від вовків. По дорозі сюди він чув від людей, що деяким його родичам уже перевалило за сто років, але вони в доброму здоров’ї. Тож у родині Масних уже напевне знали, що він прийде. Що тут тепер і як, яка буде зустріч?
І ось він побачив свого батька і старших братів, і стоїть тепер разом з ними. Це зустріч. Зустріч після такої довготривалої розлуки. Та при цій зустрічі щось немає того душевного тепла, яке буває, яке має бути в такі хвилини. Дід в оточенні своєї рідні, такий же кремезний і сильний, як вони. І зовнішністю, хто більше, хто менше, також схожі, – у діда Павла такі ж широкі прямі вуса, ніс і обличчя грецького профілю. Але чи схожі вони повністю душевно і по характеру? У великий будинок, де жила рідня, і на подвір’я його не запросили, що було дуже поганою ознакою. Хоч в деякій мірі це і його дім теж. У розмові вияснилось, що Павла і Дмитра частково вважали загиблими на війні, бо вони досить довго не поверталися додому. І тому все їх майно їхні брати забрали, присвоїли собі. А приймати молодших братів – значить повертати їм їхнє добро. Такі міркування були у його родині. Батько зі своєї сторони не хотів проблем та неприязні від старших синів.
– Чого тебе та Дмитра так довго не було удома, чому ви з ним не поверталися одразу після закінчення війни у тисяча дев’ятсот вісімнадцятому році? – запитав батько Семен.
– Я мав контузію, в результаті тепер погано чую на одне вухо, ми потрапили у полон, мене намагалися розстріляти. Подробиці довго розповідати. Склалося так, що я опинився на Житомирщині, у Радомишлі, там одружився. Мою жінку звати Лізавета. Маємо трьох дітей, – найстарша дочка Олена, на рік за неї молодший син Вася і найменша Рая. А Дмитро теж одружився, живе зі своєю жінкою в Києві, у них дочка Поля. Так що маєте онуків.
Зробив паузу, чекаючи, що скаже йому батько, бо по зовнішньому вигляду не було видно ніяких змін.
– Твій брат і ти на тутешніх дівчатах повинні були женитися. У нас споконвіку так прийнято. Це йому відомо, і тобі також. Все було б інакше, коли б ви раніше повернулися і женилися на лемці, чи гуцулці, навіть хай на бойківчанці, чи вже хоча б на угорці. Але ж ви оженилися не на дівчатах з Галичини, Прикарпаття, Закарпаття, чи бойківщини, – гніваючись, промовив йому батько. – І Дмитро, і ти обзавелися сім’ями не в наших краях, а у східняків. То це, значить, виходить – ти уже не наш.
Дід Павло знав, чому так говорить батько. У Західній Україні так прийнято, що одружуватись хлопець чи чоловік має тільки на дівчині, жінці із Західної України. Що стосується жінок, – то так само виходити заміж за чоловіка із Західної України. Але, коли по якимось причинам жінці не вдається вийти заміж взагалі, або невдало, то, щоб не залишалась старою дівою, або не одруженою, то, в такому випадку, можна виходити їй заміж за кого завгодно, і, якщо в результаті будуть діти від чужака, то не має значення – діти будуть з родичами матері. Тут уже по відомому принципу: чий би бичок не скакав, а теля все одно буде наше; хоча, може і є виключення з цього останнього правила, але, мабуть, тільки в теорії. І як це буде у далекому майбутньому – хто знає?
– Так склалися обставини, що ні у мене, ні у Дмитра не було можливості після війни повернутися додому. На війні попали в полон, а кордони на Західну Україну були закриті. Як тепер відомо, цей кордон ліквідували у тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому році. Тому десятки років не було можливості приїхати.
Можливо, брати і віддали б його частку майна та кімнат у їхньому раніше спільному будинку, але їх жінки, скоріше всього, були проти і не дали їм це зробити. Дід Павло бачив і зрозумів повністю ситуацію. Старші брати їм уже нічого не віддадуть. Це вони ж самі і підтвердили, бо жадібність, що оволоділа родичами, для них була пріоритетом, а не душевні родинні почуття. Але мій дід був людиною щедрої душі. По характеру вдався у свою матір, як і його брат Дмитро (на превеликий жаль, я так і не запитав у діда, як звали його матір – мою прабабусю). Серед старших братів дід Павло був, наче біла ворона. Він не переймався з того, що його майно родичі забрали собі. І, привітно усміхнувшись їм своєю щирою доброю усмішкою, промовив:
– Я ж ні на що з майна, яке мені належало, не претендую. Так, звичайно, нехай все залишається вам. Лише бажаю тільки одного, дозвольте мені з моєю сім’єю переїхати сюди, на батьківщину, назавжди, щоб я міг знову жити тут, серед наших високих гір. Адже місця тут багато. Я окремо побудую собі новий будинок.
Старші брати та інші родичі суворо тяжкими поглядами глянули на нього і мовчки пішли. А батько Семен переконливо і твердо, з паузами, відповів:
– Ні… Ти знаєш наші закони… Ти мені більше не син. – І, повернувшись, пішов.
Надзвичайно тяжко стало на душі через те, що йому не дозволили поселитися з сім’єю тут, у своєму краї. Дід Павло розумів, чому це так: на той час і раніше, будинки тут будували з дерева. Все, що на подвір’ї, а також паркани, загорожі – все з дерева. Дерево брали і на дрова в зимовий холодний період. Гірські ліси досить скрупульозно були розподілені між усіма місцевими жителями, а, бувало, і у самих родинах. Через те, що щось не так поділили, або порушувались домовленості, виникали жорстокі конфлікти, які нерідко закінчувались вбивствами, розбоєм з використанням рушниць чи гуцульських сокир. Хто ж захоче дозволити йому брати частину дерев, віддаючи своє, для того, щоб він будував собі хату? Тут ліс ціниться більше, ніж гроші. Тому може навіть і не продадуть. І де б жила в цей час сім’я, доки б зводився будинок?
Трохи постоявши, дід Павло помалу пішов вклонитися до могили своєї матері і, востаннє довго постоявши там, а також, востаннє у своєму житті глянувши на Карпатські гори, з величезною біллю в душі відправився назад на Східну Україну.
Пізніше, через десятиліття, коли жили в Ірпені біля Києва, ми з моїм молодшим двоюрідним братом, теж Олександром, якось слухали дідову розповідь про його поїздку на батьківщину. Брат запитав:
– А тут що, хіба гірше? Навкруги ростуть дерева, – можна сказати, живемо в лісі. Птахів різних багато.
На той час саме так вигляділо з невеликими приватними будинками місто Ірпінь, яке привільно розташувалося на великій площі. Тоді тисячі вікових високих дерев – дубів, сосен, беріз, ще не були зрізані проклятими браконьєрами.
– Ні. Тут не те. Тут далеко не так, як там. У Карпатах набагато краще, – відповів дід.
– Ну, то Вам треба було наперекір їм зробити по-своєму – приїхати туди і поселитись у Вашому краї. Кінець-кінцем все б владналось.
– Е ні, не можна… Уб’ють. – Пояснив дід.