Сьогодні зранку у мене був тяжкий настрій. Щойно прокинулася - як відчула, що не маю моральних сил ні рухатися, ні будь-що писати, ні боротися...
Лежала і прокручувала в голові усе своє життя. Згадувала про свій Контракт з Богом. І зрозуміла, що, як що Бог не дає мені сил боротися за свою мрію зараз, якщо Він мене примушує ось так лежати, причавленою до ліжка - то... Звісно, це не додає мені любові до Нього. Хотілося істерично сміятися, від усвідомлення свого безсилля перед Ним. І усвідомлення того, що він може так і не допомогти мені досягти своєї мрії, а просто причавити мене ось так до ліжка, і примусити змиритися.
Змиритися-то Він може мене примусити, може примусити мене опустити руки. Але чи це додасть мені любові до Нього? Чи додасть поваги?...
Думалося про сенс життя.
Потім сяйнула думка подзвонити кому-небудь. Подумалося: у мене ж повен телефон номерів, невже немає з ким поговорити?...
У першу чергу набрала номер Людмили (мами Люди). Але вона трубку не підійняла: очевидно, не почула, що їй дзвонять. Може вийшла з хати у цю мить... Нічого, потім побачить пропущений дзвінок, і передзвонить.
Листаю, тепер по алфавіту: "Алекс У." - ну, він зараз на роботі, він трубку не підійме... "Анатолій Б." - він в сусідній палаті, з ним я можу побачитися і так. "Аркаша Лайф 2"...
Над цим номером я завжди зітхаю. Тому що там зазвичай трубку не беруть. Але, натискаю кнопку виклику, і слухаю гудки...
І я почула твій голос: "Ало! Бабушка?"
"Ало. Я не бабушка..." - здивувалася я. Потім спитала: "Аркаша, це ти?" - говорю в трубку я. "Да, я", - відповідаєш ти. Потім чую чийсь чоловічий голос у тебе в кімнаті, який говорить до тебе. Ти відповідаєш йому. Голос той схожий на голос Тараса, але по поведінці, по твоїй реакції - схоже, що тата Віті. Я терпляче чекаю, коли ви закінчите розмову...
Потім ти повернувся до мене. Я спитала: "Хто це був з тобою у кімнаті, з ким ти говорив?" - "Папа" - "А, папа... О... Кхм." - відреагувала я трохи нервово. Тепер мені стало зрозуміло, чому ти мене назвав бабушкою, коли підняв трубку. Конспіратор мій маленький... О, ні, великий. Стало сумно.
Але, тим не менш, поспілкувалися. Я трошки хвилювалася, але намагалася бути спокійною. Перш за все сказала тобі, що люблю тебе дуже, і скучаю за тобою. Я кожен раз спішу це сказати тобі, щоби ти не забув, що я тебе люблю. Але твоя реакція була несподіваною: "Той, хто любить, той зазвичай знаходиться поруч..." - "Але ж не завжди це можливо," - відповіла я. Далі розмова була схожа на суперечку. Хоча і спокійну, але... "Якби ти хотіла, ти би приїхала" - казав мені ти. "Як ти собі це уявляєш? Взагалі, ти в курсі, що я прикута до візка?" - спитала я. "Так," - ствердив ти. "Тоді як ти собі це уявляєш?" - спитала я. Ти ніяковів, але намагався довести мені свою правоту.
Ти намагався говорити як дорослий дядько, але говорив такі дитячі речі... Мислив як дитина, яка не замислюється над технічними сторонами вирішення проблем транспортування, але вимагає: "Мусиш зробити диво!"...
А потім раптово пригадав: "До речі, два роки тому, коли мама Люда приїжджала до нас у гості, то вона знімала номер у готелі..." - і тут же почав відшуковувати виправдання: "Просто не було можливості прийняти."
Розмова виявилася тяжкуватою для тебе, тому що примушувала реальніше дивитися на речі. Примушувала думати, аналізувати. Прокручувати, розслідувати минуле.
Я розуміла це, тому не стала на тебе тиснути. Я знаю, що ти розумний хлопчик. Бо ти весь в мене... Ти потім пізніше проаналізуєш усю нашу розмову, і інакше подивишся на речі, і поступово почнеш виростати зі сліпої дитячої образи на мене за те, що мене не було поруч. Почнеш розслідувати: як же було насправді. І менше станеш слухати "родичів", які не були свідками наших з ним розмов. І нічого не бачили, що коється у нашому домі. Тому їхні свідчення - це просто їхні здогади та брехні... Бо їх там не було. Вони не бачили, і не чули. Вони - не свідки.
Я сказала: "Але я рада, що ми поговорили з тобою. Рада, що ти підняв трубку." - Мені хотілося перемкнути увагу на щось інше, бо я розуміла, що твій мозок перенагружений інформацією зараз, тобі треба дати час обдумати. Я відчула, що пора закінчувати розмову. Тому обережно спитала: "Якщо хочеш, я тобі ще подзвоню." - "Я не знаю. Мені треба подумати," - відверто відповів ти. Мене порадувала ця відповідь. Бо, тепер я знаю, що ти захочеш знати усю правду. Коли ти обдумаєш отриману інформацію - то захочеш взнати більше. У тебе почнуть з'являтися нові питання, і почне складатися у голові уся мозаїка картини. Тому що не мої відповіді тепер тебе почнуть переконувати. А тебе почне переконувати сама логіка. А мої відповіді - то усього лише шанс почути усе з моїх вуст, шанс просто поговорити зі мною відверто...
"Я люблю тебе дуже," - знову нагадала я наостанок. "Бувай," - відповів ти, замислено. І ми поклали трубки. Я поглянула на табло: ми проговорили з тобою 22 хвилини і 21 секунду. Незвично багато. Більше, аніж минулі рази. Але зате вперше ми говорили на серйозні теми. Вперше ти був серйозним. А значить, почав розкриватися...
А ще... Я відчула переміну в собі. Коли ми говорили - я відчула в собі переміну. Невеличку, але. Я відчула її. Нове почуття.
Це почуття називається "сенс життя". Хоча інші би назвали його "материнське почуття". Це ворухнулося усього лише на хвилинку, але я впіймала його, цей новий рух душі. Хоча досі не знаю, що з ним робити... Я просто люблю тебе, і все. Не задумуючись над своїми почуттями. Просто люблю. Просто знаю, що люблю. Що ти - мій синочок. Єдиний, коханий.
О, так, хтось скаже: "А як же Тарас?"... "Ні, Тарас не мій син. Він татовий..." - відповім я. Хоча це не означає, що ти - "мамин синочок". Ні. Ти - мій. Просто мій. Незалежно від того, хто я, чи як звуся.
І до того ж, ти на мене так сильно схожий... Що я не можу казати на тебе інакше, як "Мій". Моя гордість, моє продовження... Так, саме дивлячись на тебе, я починаю розуміти, що означають слова "моє продовження". Що означають слова: "Діти - це сенс життя". Тільки коли спілкуюся з тобою, слухаю тебе, коли дивлюся в тебе... Тоді я починаю це розуміти. А без тебе - усі ці слова пусті... Без тебе - вони нічого не значать.
03.02.2017, 11:34