Із циклу «Сни»
В коридорі пролунав дзвоник. Гнат підійшов до дверей, глянув у вічко й мовив навмисне гучно, щоб Настя у спальні почула:
– Твоя Ритуся!
– Вона така ж моя, як і твоя, – сказала дружина, поспішаючи до дверей. Вона вже півроку як тяжко хворіла. Лікарі спочатку нічого зрозумілого не казали, а нещодавно нарешті сказали, що у неї рак легень. Тому їй, як то кажуть, вже й дихати не хотілося. Та як-не-як треба було і в квартирі щось робити, їсти готувати, і дочці хоч трохи допомогти. Донька у них жила зі своєю сім’єю у чоловікових батьків, які ще працювали, а їй треба було на роботу бігати. Гнат із Настею були вже на пенсії. Тому донька частенько приводила своїх малят до них, а сама поспішала на роботу.
– О Ритуська! Заходь, заходь, – сказала Настя, відчиняючи двері. Із залу випурхнула дітвора. Дівчинка й хлопчик стрімголов мотнулись до дверей, вигукуючи:
– Ура! Рита прийшла, Рита прийшла!
– Прийшла, прийшла й апельсинки принесла! – весело промовляла гостя, заходячи до квартири й витягуючи з торбинки оранжеві померанці. Діти похватали апельсинки й подались гасати по квартирі.
– Ви ще не гуляли з ними? – спитала Рита. – А то я готова! Надворі справжнє бабине літо.
– Та ось-ось прийде донька, збере їх, то й погуляєте, – сумно сказала Настя. – Проходь до мене, поки Галюня з’явиться.
Рита повісила на вішалку свою легеньку курточку, роззулась і пішла услід за Настею. Але перед тим зазирнула на кухню, де Гнат мовчки вечеряв, й стиха прошепотіла:
– Привіт, голубчику! Не скучив за мною? – і захихикала. Гнат лише пересмикнув плечима й продовжував жувати жарену картоплю. Ця жінка йому вже осточортіла, хоча вона й допомагала їм поратися коло онуків.
Рита давня Настина подруга, хоч набагато й молодша від неї. Живе у будинку напроти їхнього, удвох з чоловіком. Перше заміжжя у неї вийшло невдале, розлучилась. бо вона вдарилась у закордонні мандри за шматтям, яке потім перепродувала в їхньому обласному місті. Хотіла й чоловіка свого залучити до цієї справи, а йому це не подобалось, та він і не здатний був до цього. Тож почались у них чвари на цім ґрунті, і невдовзі вони розірвали шлюб. Залишилась у них донька, що вже давно дівкою на порі стала. Отож, гасала Рита, гасала по закордонні та й підчепила собі у тих мандрах нового чоловіка, колишнього військового, що кинув нікчемну армію і теж подався за кордон за шматтям, щоб швиденько розбагатіти. Отже років з п’ятнадцять вони жили разом. Дітей нових не мали, тому клопоти у них були лише грошові. Все точилося в них, як того й хотіла Рита, все було гарно, якби не трапилось отаке лихо – Ритин чоловік запив. Він і раніше частенько у чарку зазирав, а тепер, коли по-справжньому ніде не працював, займався тільки бізнесовими махінаціями, то й вдався у п’янку. І допився до того, що іноді й з ліжка ледве підводився, щоб до магазину сходити. А що ж Рита? Вона начебто терпіла, а про себе вже давненько вирішила кинути цього завжди п’яного лобуряку. Зупинка була лише за тим, щоб знайти йому заміну. Але тепер вона вже пильніше придивлялась до чоловіків, щоб у нову халепу не вскочити. Придивлялась, придивлялась та й… націлилась на Гната. А що, Настуся його не сьогодні завтра вщухне. Йому, правда, років багатенько, та він мужчина ще при здоров’ї. Закордонням вона вже не займається. Накопичила грошенят і веде свій бізнес. От і заживуть вони з ним тихо, мирно. Перейде вона до нього, у його квартиру, а свою залишить дочці. Тому вона й занадилася до подруги.
Гнату як мужчині ще потрібна була жінка. Тож коли його Настуся вже не здатна була дарувати йому жіночу ласку, іноді поглядав на пишні Ритині груди, в які хотілось зануритися з головою, мов у курячу печінку. Та в цілому до Ритиних залицянь він спочатку ставився спокійно. Але останнім часом все це його почало дратувати. От і сьогодні, увечері, гуляють вони з дітьми. Вона раптом узяла його під руку, прихилилась до його плеча та й бубонить:
– Ну, то й що ти надумав, мій Гнатику? Чи в тебе є інша кандидатура?
Він відсторонився од неї й різко сказав:
– При живій людині отаке плести… А ще подруга!
– Подруга подругою, а життя життям, – мовила Рита…
І от сидить він перед сном на дивані у своїй кімнаті, слухає, як Настя покахикує в кімнаті сусідній. Дивиться під своє ліжко й знічев’я рахує поглядом банки з варенням та усякими компотами, що Настя позакривала. Дивиться, дивиться, аж раптом ніби щось до горла підкотилося, у груди вдарило. Гаряча думка серце стиснула:«Оця падлюка буде товктися отут? Ну, я ж тебе вгомоню!» І він вирішив…
У них на дачі була якась отрута, якою вони намагалися кротів труїти. Кротам, правда, від тієї отрути хоч би тобі що, але пляшечка з отрутними залишками все ще стояла на поличці у сарайчику. Тож наступного дня Гнат приніс ту пляшечку додому й сховав у столику на кухні. А коли увечері Рита знов завітала до них і після прогулянки з дітьми вони чаювали на кухні, він непомітно плюхнув у Ритину чашку отієї отрути. «Може, поваляєшся з тиждень, кобилице», – подумалось йому. Та, плюхаючи похапцем з пляшечки, він, певно, переборщив, бо Рита назавтра злягла і через тиждень-два й дуба дала.
А ще через деякий час не стало й Насті.
І пішов він до церкви й поставив дві свічки. Одну – бідолашній Настусі, другу – баламутній Риті.
…Гнат прокинувся серед ночі і від такого сну розплющив очі й помацав рукою біля себе. Торкнувся злегка Настусиної спини. І йому стало тепло й затишно на душі.