Я знала то, что будут слезы, мука,
и много мелкой и пустой работы,
невидимой, и часто, очень часто
употребленной втуне. Я не только
не жду за то награды, а едва
от совести уколов защищаюсь,
с трудом сдержав в себе укоры сердца
за то, что виновата без вины.
Когда на время, в сумраке вседневном
цветок роскошный счастья расцветает,
его не принимаю, как награду, -
как дар, как чудо, как нежданный рай,
по милости небес на миг открытый,
как папороти легендарный цвет.
А уж потом, как вновь нахлынет сумрак,
я думаю: я знала это, знала,
молчи душа, смири свой, сердце, стон,
д о л ж н о так быть...
И может быстро канут,
те времена, когда в слезах увижу,
что я навек увяла, подурнела,
а счастья завязь навсегда исчезла,
как легендарный папороти цвет.
Заплачу я кровавыми слезами, -
как плакали изгнанники из рая, -
но и тогда скажу: я знала, знала,
молчи душа, сдержи, о сердце, стоны,
так быть д о л ж н о...
Хотя б уже не сумрак,
а тьма сурово залегла кругом,
еще не сдамся, буду слушать, слушать,
в душе не замолчал ли давний гром,
тревожной мыслью загляну я в сердце,
не блещут ли еще там временами
былые молнии, - когда ж там пустота,
когда зима проймет меня до сердца,
и тайную весну в нем победит,
мой чудо-цвет жестоко заморозит,
то я скажу: такого не ждала!
Холодное скорей разбейся сердце, умри душа,
ведь так не стоит жить!
_________________________________
ЛЕСЯ УКРАЇНКА.
Я знала те, що будуть сльози, мука,
багато праці марної, дрібної,
невидної і часто, дуже часто
даремно вжитої. Не тільки нагороди
за все те я не жду, а ледве-ледве
від власного картання захищаюсь
і ледве стримую докори свого серця
за те, що завинила без вини.
Коли часами в сутіні щоденній
яскрава квітка щастя процвіте,
її приймаю не як нагороду, -
як дар, як диво, як нежданий рай,
відкритий на хвилину з ласки неба,
як легендарний з папороті цвіт.
А потім, коли знов наплине сутінь,
я думаю: я знала се, я знала,
мовчи, душе, спини свій стогін, серце,
так м у с и т ь бути...
Може хутко пройде
година та, коли в сльозах побачу,
що я навік зів'яла, помарніла,
і квітка щастя раз назавжди зникла,
як легендарний з папороті цвіт.
Заплачу я кривавими сльозами, -
так, певне, плакали вигнанці з раю, -
але й тоді скажу: я знала се, я знала,
мовчи, душе, спини свій стогін, серце,
так м у с и т ь бути...
Хоч би вже не сутінь,
а тьма сувора залягла кругом,
я ще не здамся, буду прислухатись,
чи не заглух в душі мій давній грім,
тривожно думкою загляну в саме серце,
чи в ньому ще спалахують часами
колишні блискавиці, - а як ні,
якщо мене зима пройме до серця,
мою весну таємну переможе,
мої дивниці-квіти поморозить,
то я скажу: ні, я сього не ждала!
Умри, душе, розбийсь, холодне серце,
так жить не варт!