- Так він у Вас ніколи розбірливо писати не навчиться...
- Як це «так»?
- Поки Ви будете грати із своєю дитиною в запропоновану нею гру.
- У яку це ще гру?
- «Мені важко».
- Гм.
- Допоки своєю нібито допомогою та розумінням дитячої втоми у цьому віці Ви насправді виправдовуватимете невміння власного сина долати труднощі та лінь.
- Я нічого не виправдовую. Він дійсно втомлюється.
- Не настільки, щоб постійно говорити про це, зробивши стан утоми стилем свого життя. До речі, Ви помітили, як Ваш хлопчик говорить про це?
- Як?
- Йому приємно про це розповідати, він навіть не змінює інтонаційного забарвлення свого чергового повідомлення про те, як утомився, а смакує завченим мовним шаблоном, ніби справжній актор, і очікує оплесків... Іноді розповідає про свою втому навіть радісно та із захопленням.
- Про що саме він розповідає?
- Розтягуючи окремі слова та фрази, він говорить про те, який у нього був напружений та важкий день, детально повідомляє про кожну дрібничку, яка викликала труднощі... Ваш син любить, щоб його слухали та звик до цього.
- Це точно.
- Ви уявляєте собі, що Вас чекає попереду?
- Він щирий зі мною. Хіба це погано?
- Щирість – це добре, але не така. У даному випадку це схоже на залежність. Йому приємно знаходитися в цьому стані та відчувати підтримку близької людини. Та от така Ваша «підтримка» не допомагає йому розвиватися, долаючи випробування, а навпаки – змушує деградувати. Якщо це не припинити, то він і надалі відставатиме в навчанні від інших дітей та й не тільки писати не навчиться...
- Він у мене дуже вразливий та емоційний. Я боюся, що він замкнеться в собі.
- А Ви перестаньте боятися.
- Вам легко казати.
- Повірте, не боятися легше, ніж боятися. Від цього буде краще і Вам, і Вашій дитині. Спробуйте. А стосовно вразливості – коли у Вас забирають щось, до чого Ви звикли, що Вам подобається, якою буде Ваша реакція?
- При чому тут це?
- Коли Ваша дитина плаче? Коли нервує?
- Коли йому роблять зауваження, коли у нього не виходить щось зробити...
- Мабуть, точніше буде сказати – коли його перестають підтримувати у втомі, коли з ним навмисно припиняють грати у неї. Звісно, якою ж іще буде його реакція?
- Гм. Бачили б Ви, як він плаче.
- Нічого, переплаче. А ще... Ви багато чого нав’язуєте синові...
- Що саме?
- Свої уявлення, свої стани...
- Не розумію.
- Ось після передостаннього нашого заняття Ви говорили про страшну конфліктну ситуацію, яка нібито виникла під час уроку. Зі слів сина Ви зрозуміли, що йому було зроблено зауваження.
- Так, я ж Вам уже розповідала, що після уроку він підбіг до мене зі сльозами та сказав, що його насварили за поганий почерк.
- А ще?
- Він більше нічого не сказав.
- Я вже казав Вам, що зробив йому зауваження за те, що він неохайно пише та плутається у матеріалі, який потрібно було вивчити вдома...
- Я пам’ятаю.
- Та під час нашої з Вами останньої розмови я не встиг сказати про ще дещо...
- Про що саме?
- Він неправильно реагує на слова вчителя.
- Як він реагує?
- Емоційно та незадоволено.
- Чому Ви зразу мені про це не сказали?
- По-перше, я Вам уже говорив про це. Просто Ви не хотіли мене почути. По-друге, мені потрібно було дещо перевірити... Так ось, продовжу свою думку. Почувши від сина, що його «насварили», Ви підіграли дитині.
- Як?
- Жалістю. Замість того, щоб сказати, що він справедливо отримав зауваження, Ви обійняли його. Правда?
- Так. Що тут поганого? А звідки Ви знаєте? Це він Вам, мабуть, розказав?
- Ні, про це він мені нічого не говорив. Звісно, це дуже добре, що Ви його обійняли, але погано те, що ви сказали йому.
- А що я сказала?
- Пригадайте.
- Я сказала, що потрібно терпіти, що треба намагатися писати краще...
- Ось він і старається терпіти власні намагання писати краще. Що Ви йому кажете, те він і робить. У Вас дуже слухняний хлопчик. Але й це для нього не головне...
- А що для нього головне?
- Щоб із ним продовжували грати. А щодо «конфліктної ситуації» – то насправді її в уявленні дитини й не було. Йому, на щастя, не передалася Ваша паніка. Ваша дитина поки ще може забувати про це.
- Він швидко відходить.
- А Ви намагаєтеся розучити його це робити.
- Та ну що Ви таке кажете! Звісно, ні!
- Він вилив ситуацію на Вас, отримав підтримку, замість розумної строгості, та забув про те, що відбулося. Воно йому вже не потрібно. Нащо йому тепер пам’ятати про цю ситуацію? А так шкода, що вона йому так і не допомогла зробити правильні висновки.
- Ну, чомусь же ця ситуація його все ж таки навчила...
- Ні, повірте. Лише вкотре додала впевненості у тому, що з ним продовжують грати.
- Звідки Ви знаєте?
- Із результатів. Про це пізніше... Тепер про Вас. Ви почали хвилюватися відносно того, як же пройдуть наступні уроки, як дитина буде себе почувати, Ви навіть мені зателефонували та сказали про те, що я ніби «втратив довіру дитини» і тепер мені потрібно буде її відновлювати. Ви й не подумали про те, що, можливо, Вашій дитині потрібно вчитися правильно реагувати на зауваження, яких ще за життя буде ой-ой-ой скільки. Ви й припустити не спромоглися, що може існувати ще й довіра до вашої дитини...
- Я переживаю за сина.
- А знаєте, як Ваш хлопчик почав сьогоднішнє заняття після нібито «конфліктної ситуації» позаминулого уроку?
- Як же?
- От ні за що не здогадаєтеся!
- Замкнувся в собі та мовчав, мабуть?
- Навпаки! Він почав урок із жарту.
- Якого?
- Коли я попросив його, як і завжди, написати «число» та «класна робота», він запитав мене: «А яким почерком писати?»
- Цирк.
- Це дуже добре! Ви навіть уявити собі не можете, як це добре! І те, що про свої нові комп’ютерні навчальні програми мені розповів – теж дуже добре. Єдине погано.
- Що?
- Результати. Завдання він знову виконав неохайно та в темі плутається.
28.01.17