Привіт, Тату.
Доброго б ранку.
Сьогодні коли прокинувся - то подумав по себе:
"Відчуваю спокій... Дуже глибокий спокій. Я настільки спокійний, що в самий раз зараз порізати собі вени. Бо здається, що вже нічого, окрім цього глибокого спокою, мене вже не чекає, у майбутньому житті. Тому мені залишається тільки один крок: закрити очі, і заснути навіки... Настільки глибокий спокій."
Тут же спохопився:
"Але ж це не діло. Коли я не відчуваю в собі життя - це недобре."
Потім по деякому часі встав, щоби зробити собі чай. Коли сів у крісло - то знову відчув, як у мене болить хребет. Він не перестає боліти вже днів десять, від тої самої середи, коли ми їздили за моїм паспортом у ЦНАП. Виходить, що ми їздили 4-го, а сьогодні 13-те. Зазвичай після подібної поїздки хребет болить дні 3-4, а тут вже 9 минуло, а біль досі не перестає.
Тоді я зрозумів, що насправді я нервую. Хребет болить не через фізичну напругу, а через нервову. Яка сидить в меня настільки глибоко, що я навіть не відчуваю її. Ось і думки про "порізати вени" - теж тому підтвердження...
Я спокійний... Настільки спокійний, що хочеться спати.
Але, коли я зазираю у своє серце, то розумію, що спати я зовсім не хочу. Ця сонливість - це усього лише результат мого глибокого внутрішнього нервування: побічний ефект. А душа моя спати не хоче. Вона хоче жити...
Жити.
Жити!
Переживати події, думати, відчувати щось. Кудись рухатись.
Потім почав мріяти...
Мріяв про те, як знаходжуся у студії, і що говорю. Говорю з запалом, з живими очима, прямо через серце. Живу. Мрію. Планую. Закликаю приєднуватися. Запалюю.
І тоді відчуваю, що живу. І вже не відчуваю болю у хребті, бо глибоко в мені живе насолода життям.
Тату... Втіль це.
Амінь.
09:23, 13.01.2017
Братіс