Законний господар або ж Ну й нахаба!
Людиною спокійною та врівноваженою дід Карпо був з самої молодості. І, окрім того, що марив рибалкою, знав , як ніхто інший, безліч усіляких лайок. Вистачало їх у діда, як кажуть, на всі випадки життя. Окремі з них призначались тільки для тварин, інші вживались при вимушеному спілкуванні з недобрими людьми. Особливі лайки були обрані для поганої погоди, це -- коли у діда на дощ ломило спину чи викручувало суглоби. Бувало, навіть на щось хороше старий Карпо задоволено всміхався у довгі сиві вуса і супроводжував ту приємну посмішку незлобливою лайкою. Не було у нього лайок тільки на одному місці. А от і не вгадали! Не в церкві, бо він туди останніми роками не ходив, а на рибалці. Він вважав це місце якщо й не святим, то, принаймні, таким, де лаятись -- означало самому собі шкодити. « Де ж вона, та риба, клюватиме? -- обурювався старий, киваючи у бік молодих і недосвідчених рибалок. -- Як буде ловитися, коли у них що не слово, то й матюк, що не друге, то регіт на увесь берег. А воно ж не випадково рибалку тихим полюванням називають. Ні, ні, лаятись тут та горланити навіть в думці гріх…»
На рибалку дід Карпо починав збиратись якщо й не за тиждень-другий, то не пізніше, як за добу до неї. На річку йшов перед самим заходом сонця без вудочок, але із вщент наповненою торбою. Зручно вмощувався на своєму улюбленому місці і на якийсь час завмирав: уважно придивлявся до спокійної води, неначе там можна було помітити щось цікаве, прислухався до переспіву пташок у прибережних лозняках та вербах, до плескоту риби та веселого квакання жаб у рясці. Потім поволі підводився і починав жбурляти подалі від берега: в одне місце -- варену картоплю, в інше -- пшоняну кашу, в третє -- перемішану з висівками макуху. Коли торба порожніла, дід, всміхнувшись молодому місяцю, повертав додому. Скромно повечерявши, Карпо Іванович «окуповує» веранду і вже вкотре перебирає кожну вудочку, уважно оглядає поплавки, обмацує, перевіряючи на гостроту, кожного гачка. Вже вкотре лізе до рюкзака, чи не забув, бува, туди свіжу наживку і запасне причандалля покласти. Нарешті дід заспокоюється і десь близько опівночі вкладається на канапу придрімнути. А перед тим, штовхнувши бабу під бік, тихим, але суворим голосом наказує: «Чуєш, стара? Та проснись же ти, ради бога! Чуєш? Завтра, як ото вставатимеш до корови, не забудь мене підняти. Пойняла?!» У відповідь баба бурчала крізь сон щось тихе і невиразне, тільки одному дідові й зрозуміле. Але суворе прохання виконувала ретельно, бо добре знала: лайок у старого вистачить і для неї.
Ні світ ні зоря, не встигне баба рипнути дверима чи дзенькнути дійницею, Карпо сам, неначе ошпарений, підхоплюється з постелі і відразу ж починає лаятись: «Проспав! Ти ба, вже й світає! А-а, біс-с-ова баба! Просив же!..» І, не снідаючи, звалював рюкзака на плечі, вудочки -- в руки та й гайда. До річки! Мерщій до тієї заводі, де звечора рибу принаджував! Ось вони, знайомі корчі і трухляві пні , ось заздалегідь приготовлені камені для сидіння. І тепер дід вже не поспішає. Закотивши до колін холоші, він зручно вмощується на широченькій дощечці, що править йому за стільчика, опускає оголені ступні у воду і від задоволення мружить очі. Сидить отак, немов заворожений; до пісень та перегукування птахів у верболозах, до шерхотіння і плескання риби в очереті прислухається. Вдосталь накейфувавшись спокоєм, починає розбирати вудочки. На кожну з них начиняє різну наживку і закидає у давно примічені місця. Для діда Карпа рибалка -- справа серйозна. Вона приваблює і зачаровує його не напруженим, непередбачуваним за наслідками виважуванням впійманої риби, не переповненим рибником, і навіть не п’янким запахом засмаженого на сковорідці коропа чи сома. Справжня рибалка для старого -- це оте солодке і тривожне очікування першого клювання, оте нервове тремтіння поплавка з подальшим його зануренням у воду. Та не встигає дід насолодитись цим п’янким відчуттям, як поплавки майже одночасно здригаються, швидко прямують від берега і зникають під водою. «Ідіть! Ідіть сюди, дорогенькі! Сюди, любесенькі, до мене!» -- примовляє дід, знімаючи рибу з гачків, і облизує пересохлі від хвилювання губи. Клювання з кожною хвилиною посилюється, і він не встигає вже ні підсікати, ні знімати рибу, ані нанизувати наживку. Воно б, може, й нічого, та тут увесь час щось неприємно лоскоче дідові литку. Але під час такого божевільного клювання не те, що відмахнутись від надокучливої стеблини чи надоїдливої мухи, навіть глянути туди ніколи. А лоскотання тим часом посилюється і згодом переходить в часті неприємні пощипування. Позбутися їх не допомагають навіть енергійні помахи рукою. «Напевне, голодна п’явка. І коли тільки встигла присмоктатись?» -- заспокоює себе дід. Та все ж не втримується. Вибравши нарешті вільну мить, він переводить погляд на свої ноги і від несподіванки кам’яніє. Прямо під ним, між каменями, скрутившись калачиком, лежить великий сірий змій. Своїм роздвоєним язиком він, як ні в чому не бувало, продовжує обмацувати вузлувату вену на дідовій нозі. Вже наступної миті дід приходить до тями, бо помічає на голові гадини жовто-червоні вушка. «А-а, то це ти, друже?! Наважився-таки мене від приємної справи відволікати? Ну, і чого, скажи, тобі тут треба?! Ану, йди звідси! Йди собі геть!» Та не встиг Карпо замахнутись палицею, як вуж, неначе попереджаючи рибалку, гордо похитав головою: «Даремно ти так. Ми ще зустрінемось і тоді ти пошкодуєш». Потім прошмигнув між його ногами і шубовснув у воду. Ніби нічого й не сталось, тільки клювання з тієї хвилини остаточно припинилось. Дід почав прислуховуватись. Зліва від нього, в десяти метрах від цієї заплави, сидів зі своїми вудочками сусіда Гришко Веселий, а праворуч,-- нижче по течії,-- дідів брат Степан. З обох сторін доносилось тихе, але, як той мед, солодке рибальському вуху: « А-а-а… Попалась? Я на тебе чекав. Іди сюди! Іди…» Це означало, що рибалка в самому розпалі. А тут… « Глухо, як в танку. Нічого, моєї ніхто не виловить»- - як тільки міг, заспокоював себе старий Карпо.
Він вкотре змінював наживку і закидав вудочки якомога далі. Та поплавки стояли як вкопані, і з кожним почутим з сусідніх кущів «іди сюди» діда починало трясти як в лихоманці. Ось вже годину, а чи й, як йому здавалось, цілих дві, він не впіймав жодної рибки, навіть найменшого клювання не побачив. В його рибних місцях поплавки стояли на місці, як заворожені. Тоді Карпо незлобливо вилаявся, згорнув свої вудочки і почвалав додому.
Увесь наступний день дід готував усілякі принади, і його міцну лайку було чути не лише в сусідніх дворах. Постійно чортихаючись і гримаючи каструлями, він присмачував конопляним маслом варений горох, до гречаної каші додавав розмочених сухарів, подрібнював накопаних в саду дощових черв’яків. Спакувавши все те в окремі торбинки, після обіду дід подався до річки. Рибалок на його місці не було, зате на великому камені вигрівався проти сонечка винуватець вчорашніх дідових невдач. «Ні, ну ви тільки погляньте! -- невідомо до кого звертався обурений Карпо. -- Ану, геть звідси. Це моє законне місце!» Прогнавши вужа і трішечки заспокоївшись, дід взявся розкидати у визначені місця рибну принаду. Потім посварився кулаком у бік очерету, куди пірнув вуж, та й подибав додому. Вранці, коли небо на обрії ледь світлішало, Карпо вже закидав вудочки. Риба хоч і мляво, але спочатку ще якось клювала. А потім, коли піднялось сонечко і розвіявся вранішній туманець, неначе заснула. Так, ніби хтось невидимий прогнав її в сусідню заплаву. Йти додому з порожніми руками старому не хотілось, а тому Карпо вперто продовжував закидати свої снасті. Вже й сонце в ріст чоловіка підбилось, а в рибниці бовтались не більше двох десятків карасиків і парочка пліток. «Чи воно, може, на дощ? Чи на якусь негоду? -- розмірковував старий. --Такої рибалки щось не пригадую…» І раптом біля поплавка центральної вудочки випірнула спочатку голова, а потім і увесь тулуб вужа. Напевне, десь під водою, він звернув середину свого тіла у вертуту, вмостився на неї верхньою частиною тіла, а тому легко тримався на плаву і стирчав перед дідом живою сірою палицею. Завдяки сильному і пружному хвосту та «палиця» не затримувалась на одному місці, а, плавно згинаючись та випрямляючись, увесь час ходила півколами в кількох метрах від поплавків. Туди-сюди, туди-сюди. Вперед-назад, справа наліво і навпаки. А варто було сонечку пробитись крізь прогалину у хмарі чи визирнути з-під її краю, як вкрита дрібними, ледь помітними краплинами, до того темно-сіра і невиразна луска змія підсвічувалась променями і починала вигравати тонесенькими райдужними смужками. Вони, як у калейдоскопі, змінювались при кожному порухові жовтовухого і вражали своєю виразністю та насиченістю кольорами. Вуж неначе хотів продемонструвати рибалці всю свою красу, силу і чарівність. Він безупинно рухався. То повільніше, то швидше, але рухався. І тільки його очі, ледь помітні на жовтовухій голівці, але чарівно-привабливі темні очі, що ніби горіли невидимим зеленкуватим полум’ям, лишались зовсім нерухомими. Можливо, дідові тільки здавалось, але очі змія, не кліпаючи, пильно у нього вдивлялись, неначе намагались загіпнотизувати, як легко і залюбки робили це з довірливими, що втрачали розум, жабами. Неначе магнітом притягували вони до себе дідову увагу, дивним чином сковуючи його думки, волю, рухи. Вони, оті очі, ніби без слів наказували: « Нуж-бо, піднімайся! Іди сюди! До мене йди! Тільки тут, поруч зі мною пізнаєш усю красу, всю силу та велич води -- єдиного і неповторного творіння Всесвіту…
Мабуть, дід відчув, що з ним коїться щось дивне і не ладне, бо його починало кидати в сон. Тоді він ущипнув себе за вухо і знову вилаявся: « А щоб тебе! Ну й нахаба! Ану, забирайся геть, зміюко клята!» Але вуж, схоже, і не думав нікуди забиратись. Він гарцював то перед одним, то перед другим поплавком, а дідові вчувались погрозливі слова: «Я ж тебе попереджав. От тепер ти й жалкуєш. Ні, не твоє це місце. І сам йди звідси! Сам забирайся та шукай собі іншу заплаву».
«Ні, ти тільки поглянь, яка погань! Ну й нахаба! -- ні на мить не вмовкав дід Карпо. --Тьху на тебе, нечиста сило!» -- сплюнув він у бік вужа і, залишивши вудочки й рибницю у воді, можливо, що й справді вирішив пошукати іншого, більш підходящого і спокійного місця, бо, не озираючись, подався вздовж берега вниз по течії. А коли знову повернувся, ані вужа, ані поплавків не побачив. Та чомусь відразу кинувся до рибниці. І очам своїм не повірив: в ній перелякано тріпотіла одна-єдина пліточка, а замість двох десятків карасів у рибниці вертівся дідів кривдник. « Та не міг же він проковтнути всю рибу цілком, -- не на жарт обурювався дід. -- Тоді як, куди вона могла подітись? -- запитував він себе. Не встиг Карпо Іванович вирішити, що робити з вужем, що так необачно потрапив у полон, як той плюхнувся у воду і поминай , як його звали. Тільки тоді старий помітив у рибниці чималу діромаху. «Он воно що! Цікаво, як йому це вдалося? -- дивувався невдаха. -- Адже, наскільки мені відомо, зубів вужі не мають. А бач, все-таки вдалося ».
Вже повертаючись з порожньою рибницею додому, дід продовжував розмірковувати: «Ні, він-таки спромігся мене звідси вижити. Та воно, може, так і справедливіше. Адже тут не мій, а його дім. Можливо, навіть -- сім’я. А я, бач, зі своєю, значить, рибалкою. Що ж, нехай собі живе. Сьогодні прогнав, а завтра, дивись, ще й у пригоді стане. І не розганятиме рибу, а навпаки -- навертатиме її до мого нового місця, до отієї заточки, що я вже встиг облюбувати. Але ж погодьтеся: ну й нахаба!»
***